Чи міняли Крим на Таганрог? Історія одного міфу

Жодного обміну між республіками у 1954 році не було. Українська РСР отримала Кримську область, але взамін ніяких територій Російській РФСР не передавала. Це – коротка відповідь на складне питання. Але не все так просто, як видається на перший погляд.

В українському медіапросторі та й у простому спілкуванні між людьми нерідко лунають твердження про те, що у 1954 р. Крим було обміняно на якісь українські території.

Кількість такого роду тверджень відчутно зросла після повідомлення про підготовку в Раді Федерації Росії законопроекту про визнання незаконним акту про приєднання Криму до УРСР у 1954 р.

Припускаю, що після новини від 28 січня 2015 р. – про те, що в Раді Федерації Росії вже підготували такий законопроект – подібних аргументів з української сторони може додатися.

Чи мають твердження про “територіальні обміни” якісь підстави?

Насправді жодного обміну між республіками у 1954 році не було.

Українська РСР отримала Кримську область, але взамін ніяких територій Російській РФСР не передавала.

Раніше від України справді передавалися деякі території до складу РСФРР, але то було у 1919-1928 рр.

Формування українсько-російського радянського адміністративного кордону (1918-1928). Відтінками зеленого позначені території, що 16 квітня 1920 року були включені до складу Донецької губернії УСРР. Східний Донбас, який позначений темно-зеленим, повернули до складу РСФРР 16 жовтня 1925 року

Самі по собі твердження про “обмін” мають підстави, але хронологічно такі “обміни” з актом передачі Криму до складу УРСР не співпадають.

Перед 1954 р. остання зміна українсько-російського кордону відбулася у 1928 р., тобто за 26 років до передачу Криму до складу УРСР. При цьому як в 1920-х рр., так і в 1954 референдуму не проводилося і тогочасним законодавством для таких випадків він не був передбачений.

Перший за всю історію радянської держави загальнодержавний референдум відбувся у березні 1991 р., коли у людей запитали, чи погоджуються вони з подальшим існуванням СРСР. Від 1954 р. до анексії Криму в 2014 р. змін українсько-російського (спочатку адміністративного, а з 1991 р. державного) кордону не відбувалося.

Нині циркулює декілька версій “обміну”. Найчастіше серед “обмінних” територій згадуються Таганрог і його околиці, які у 1920-1925 рр. належали УСРР, а до 1887 р. перебували у складі Катеринославської губернії. Утім, до складу УСРР у 1920-1925 рр. належала і Олександрівсько-Грушівська (Шахтинська) округа, яка серед “обмінних” територій майже не згадується.

Куди частіше називаються землі північної Слобожанщини (південь сучасної Воронезької та значна частина Білгородської областей), які до складу УСРР не належали або (як той же Білгород) перебували там дуже нетривалий час. Яка природа появи таких тверджень?

Таганрожчину з північною Слобожанщиною об’єднує переважно український (на відміну від Шахтинської округи) національний склад населення та те, що ці території (на відміну вже від Кубані) безпосередньо межували з УСРР.

Свого часу саме етнографічний чинник (тобто кількісна перевага українців над усіма іншими національностями разом узятими, в певному регіоні) був покладений в основу формування кордонів УНР, а потім і УСРР.

Український Білгород. Сторінка з київського журналу “Око”

У період існування Української держави гетьмана П.Скоропадського у 1918 році Білгородщина входила до її складу. Ця обставина враховувалася і більшовиками, які розпочали наступ на Україну взимку 1918/19 року. Уряд радянської України прийнятим у січні 1919-го декретом затвердив належність Білгородського повіту до Харківської губернії, тобто українській стороні.

Ця позиція викликала незадоволення керівництва Курської губернії, до складу якої Білгород входив до революції. Остаточне рішення було за Кремлем. Як зазначав у кінці січня 1919 р. голова Раднаркому України Х. Раковський, “Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створений згідно з постановою ЦК РКП, є його органом і виконує всі розпорядження та накази ЦК РКП беззаперечно”.

Внаслідок безпосередньої вказівки Кремля у лютому 1919 р. була затверджена постанова РНК УСРР “Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України”, згідно якої керівництво УСРР визнавало чинними дореволюційні міжгубернські межі, а, отже, Білгородський повіт передавався Росії.

У 1920 р. та пізніше керівництво УСРР неодноразово піднімало питання про передачу республіці Білгорода.

Під час розгляду питання про кордон у 1924 р., російсько-українська комісія погодилася

“в основі урегулювання кордонів між УСРР та РСФРР покласти принцип етнографічний у розумінні приєднання до республіки території, що безпосередньо межує з нею і заселеної в абсолютній або відносній більшості населенням відповідної республіки”.

Записка голови комісії з кордонів Олександра Черв’якова від 30 листопада 1924 року до політбюро ЦК РКП(б). Джерело: ЦДАВО України, ф.3, оп.1, спр.1953

“УРСР наметила свой проект урегулирования границ”: де українців більшість – там і Україна

Українська ж сторона і надалі намагалася втілити його в життя.

Так, тези червневого (1926 р) пленуму ЦК КП(б)У “Про підсумки українізації” завершувалися такою настановою:

“Провадити дальшу роботу в справі об’єднання в складі УСРР всіх суміжних з нею територій з українською більшістю населення, що входять до Радянського Союзу”(Національне питання. Курс національного питання для комвишів та радпартшкіл. Хрестоматія з методичними вказівками. Харків, Пролетар, 1931. – С. 105).

Результати перепису 1926 р. виявили, що українці становили абсолютну більшість в Таганрожчині та у 26 районах Центрально-Чорноземної області, які означені вище як “північна Слобожанщина”.

Зважаючи на отримані відомості та вже анонсовану реформу адміністративно-територіального подлу в РСФРР, керівництво УСРР активізувалося у питанні перегляду кордонів.

У доповідній записці Миколи Скрипника, написаній за дорученням політбюро ЦК КП(б)У в травні 1928 р., нагадувалося, що згідно з рішенням виконкому Комінтерну приєднання до УСРР суміжних територій з українською більшістю населення є “одним із заходів, що ліквідує попередній колоніальний стан українського народу”.

Підкреслювалося, що ігнорування потреб українців на цих територіях суперечить “правильній ленінській національній політиці і послаблює її революційний вплив на пригноблені маси Західної України, Буковини, Бессарабії.

В самій УСРР підіймають голову ворожі сили, які використовують ці факти курської, кубанської, таганрозької дійсності, що не залишаються невідомими” (ЦДАВО України, ф.1., оп.20,спр.2673, арк.80, 94).

ЦК КП(б)У схвалило такий запит і після деякої редакції спрямовувало його до Кремля. У листі Й.Сталіну від 25 травня 1928 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович просив поставити на закрите засідання секретаріату ЦК ВКП(б) питання “Про передачу УСРР повітів з більшістю українського населення Курської і Воронезької губерній, у зв’язку з районуванням Центрально-Чорноземної області” (Російський державний архів соціально-політичної історії, ф.81, оп.3, спр.120, арк.57).

Однак Кремль відхилив територіальні клопотання України.

Натомість під впливом цих клопотань та внаслідок безпосереднього тиску української сторони у населених переважно українцями місцевостях РСФРР покращилося офіційне ставлення до національно-культурних потреб українців, здійснювати яку керівництво Воронезької губернії присягалося ще під час роботи комісії по перегляду кордону у 1924 р.

По суті у цих районах щодо українців почала реально втілюватися запроваджена ХІІ з’їздом РКП(б) політика коренізації.

Такі дії, з одного боку, послаблювали протестні настрої селянських мас напередодні та під час колективізації, але з іншого – виникало логічне питання: а чому б ці райони, які розташовані компактною масою суміжно з Україною, не приєднати до неї?

“Острогозький, Россошанський, Богучарський, Павловський і Калачевський повіти ЗАЛИШИТИ У МЕЖАХ ВОРОНЕЗЬКОЇ ГУБЕРНІЇ (РСФСР), попри те, що у цих повітах українці складають переважаючу більшість”.

Записка голови комісії з кордонів Олександра Черв’якова від 30 листопада 1924 року до політбюро ЦК РКП(б). Джерело: ЦДАВО України, ф.3, оп.1, спр.1953

Край такому лояльному ставленню до українців поклали постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 та 15 грудня 1932 р., якими кампанія українізації поза межами УСРР оголошувалася “петлюрівською” та негайно скасовувалася.

Незаперечним результатом територіального розмежування між УСРР та РСФРР у 1919-1928 рр. стало те, що з дев’яти населених переважно українцями губерній на повітовому рівні усі суміжні території, де українці не становили більшості (чотири північних повіти Чернігівської губернії, усі повіти Кримського півострова Таврійської губернії) були вилучені зі складу України.

Натомість повітів з українською більшістю населення, суміжних з територією УСРР, Україна зі складу РСФРР не отримала.

Отже, при територіальному розмежуванні між РСФРР та УСРР Кремль враховував етнографічний принцип при приєднанні заселених переважно росіянами територій до складу Росії, але ігнорував цей самий принцип, коли поставало питання про приєднання відповідних територій до складу України.

Передача Криму Україні у 1954 р. пояснювалася економічними причинами: півострів не міг розвиватися без тісної взаємодії з прилеглою територією України.

Певну роль в передачі Криму Україні відіграли ідеологічні міркування (цей акт відбувся під час святкування 300-річчя “возз’єднання” України і Росії). Проте ці міркування не знайшли відбиття в законодавчих актах, які обумовлювали передачу Криму Україні.

Ініціатива Ради Федерації Росії про невизнання законодавства СРСР відносно передачі Криму з Росії в Україну може бути реалізована.

Так само може бути назване незаконним об’єднання у 1989 р. Німеччини чи реалізований однобічний перегляд угоди Російської імперії про передачу Аляски.

Рада Федерації може навіть відновити Царство Польське в кордонах РФ, яка є правонаступницею СРСР, а СРСР, в свою чергу, є правонаступницею Російської імперії.

Все це – гіпотези одного ряду, які можуть бути оформлені законом, але не знайдуть підтвердження у праві. Диктаторським режимам властиво ототожнювати закон і право. Аж до моменту їх, режимів, падіння.

ТАКОЖ:

Ростів, Озів та Таганріг у складі України

У XVI столітті, в той час, коли розпочиналося організоване життя донського козацтва, устя Дону та навколишні землі узбережжя Озівського моря знаходилися під владою турків, які перетворили Озів на велику фортецю, і тримали там міцний гарнізон, за допомогою якого контролювали приморську територію та не давали донським козакам посунутися на морське узбережжя.

Читайте також: Азов чи Озів?

Кілька разів донці за допомогою запорозького козацтва намагалися вибити турків з Озова, і навіть одного разу захопили місто, але після декількох років оборони, змушені були покинути турецьку фортецю. Остаточно вибили турків з Озова тільки російські війська під керівництвом генерала Лассі у ХVIII столітті, але через те, що донські козаки не були причетні до цієї перемоги , жодного шматочка відвойованої від турків землі до Області війська Донського приєднано не було, і вся ця територія перейшла під російське імперське управління. Не належали до донського козацтва і міста Ростів з Таганрогом, які були побудовані тут росіянами. Навколишні землі активно заселялися українськими селянами, тому не даремно в адміністративному плані Озів, Таганріг та Ростів були підпорядковані українським новоросійським губерніям, і керувалися з території сучасної України.

1708-го року, за указом Пєтра Першого, територія Російської держави була поділена на вісім губерній. Одна з новоутворених губерній отримала ім’я Озівської, на честь фортеці, яку Пьотр за 12 років до того, за допомогою українських козаків, відвоював від турків. Але вже через три роки після утворення губернії, Росія програла війну туркам, і за умовами Прутського договору змушена була повернути Озів Османській імперії, та відмовитися від володіння узбережжям Озівського моря. Але залишивши Озів, росіяни тем не менш зберегли за Озівською губернією її стару назву, перенісши губернський центр спочатку в Тамбов, а потім в Вороніж. Як і всі тодішні губернії, Озівська займала велику територію – крім російських етнічних земель до її складу входили землі донських козаків, а також території сучасних Луганської, Донецької, і більша частина Харківської областей України, разом зі Східною Слобожанщиною. 1725-го року губернія була остаточно перейменована на Воронізьку.

В другий раз Озівська губернія була утворена 1775-го року, після остаточного повернення Озова до складу Росії. Та вже через кілька років Катерина ІІ проводить нову адміністративну реформу, скасувавши первісне губернське управління, та ввівши замість губерній нову адміністративну одиницю – намісництво. Було прийнято рішення зорганізувати намісництва таким чином, аби разом об’єднати такі землі, що близькі одні до одних за своїм економічним станом та оселяються однаковими національними групами. Так 1783-го року Ростів, Озів та Таганріг увійшли до складу Маріупольського повіту Катеринославського намісництва, і на довгі сто років стали частиною тодішньої України, адже Катеринослав це сучасний Дніпропетровськ, а Маріуполь зараз місто обласного значення Донецької області.

1796-го року померла імператриця Катерина. Її син Павєл І не любив мати, та знищував у державній політиці все те, що вона зробила. Так він відразу ліквідував намісництва, перетворивши їх знов на губернії, і під такою назвою вони проіснували аж до самого занепаду Російської імперії. Катеринослав було перейменовано на Новоросійськ, знов таки, аби знищити пам’ять про Катерину ІІ, і таким чином Катеринославське намісництво стало Новоросійською губернією. Українські землі в усті Дону залишилися своєрідним анклавом в складі цієї губернії. З них було створено Ростовський повіт, в який, крім Ростова, входили й Таганріг (як повітовий центр) з Озовом. З півночі та сходу територію Ростовського повіту оточувала територія Війська Донського, до якого він не входив, як українська земля, а на півдні повіт межував з Землею Чорноморського війська на Кубані (це українське козаче військо в адміністративному плані за часів Павла Першого також підпорядковувалося Таганрогу, і таким чином теж було частиною української землі).

Зі смертю Павла Першого Катеринославу знов повернули його старе ім’я, і Новоросійська губернія стала відтепер Катеринославською. Ростовський повіт продовжував існувати в складі Катеринославської губернії. Центр повіту було перенесено до Ростову, Таганріг мав статус окремого градоначальства в складі Ростовського повіту, а Озів з міста перетворився на посад того ж самого Ростовського повіту. Земля Чорноморських козаків отримала окремий адміністративний статус, і до Катеринославської губернії більше не належала.

Саме за часів перебування Ростова у складі Катеринославщини різко зріс його промисловий потенціал, і це місто стало справжнім центром всього Донського регіону. Врешті-решт, російський уряд прийняв рішення відібрати Ростовський повіт від Катеринославської губернії та прилучити його до Області Війська Донського, підвищивши таким чином економічне значення Донської землі, адже самі донські козаки ніяким виробництвом ніколи не займалися, виконуючи лише карні функції на службі імперії. Так, лише 1887-го року Ростів, Озів та Таганріг стали частиною Донської Області, до того більше ста років адміністративно перебуваючи у складі України. З цих українських земель в Області Війська Донського було створено два округи – Ростовський та Таганрозький (Озів увійшов до Ростовського округу).

Читайте також: Донщина і далі на Схід

Правда 1904-го року Ростов-на-Дону отримав права окремого градоначальства, яке за новими законами не входило до складу губерній чи областей, і таким чином знову вийшов з підпорядкування Донського війська, належавши до його складу всього 17 років. Таганрозьке ж градоначальство втратило усі свої права на міську автономію ще 1887-го року, з переходом до складу Донської області.

Незважаючи на перехід до Області Війська Донського, українські землі в усті Дону в національному плані залишилися українськими. Донські козаки так і не змогли колонізувати ці землі. Згідно з переписами кінця XIX століття, в Ростовському окрузі козаки складали лише 20 % неміського населення, а українські селяни – 80 %, українським етнічно залишався і Таганрозький округ. Починаючи з 1917-го року, з поваленням імперії, нова Україна почала вимагати повернення до себе своїх етнічних земель зі складу Донщини. Але це вже зовсім інша історія…