Зелена миша з червоними очима

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгобразе лице, широко розкривши здивовані очі…

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здається, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, — наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.

— Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.

— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласкаво одказав він.

— Хіба се твій хліб?

— Цур тобі, як мене злякав. — та й замовкла. Парубок і собі мовчав.

— А ти хто така? — трохи згодом питає він, ковтаючи слова. — Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла.

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос: очі в неї заіскрили, заграли…

— Навіщо тобі? — прядучи ними, вона питає в його.

— А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? — каже він. — Хто ти така? чого тобі тут треба. — Чутно — аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

— Не ск-а-ж-у! — одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкі білі руки попід ліктями. — А прийшла сюди, бо недалечке живу… А ти хто?

— Сюди йди! — каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. — Посідаємо тут… побалакаємо… я тобі й розкажу — хто я…

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далі — вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім — повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою рукою: «сюди, мов!» — та наче мана яка, спустилася вниз — і скрилася за горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима — мовби переглянув через гору. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива… «Що це? — думав він. — Чи справді, чи ввижається? …І відкіля б це. чи не москалівна. так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає… Хіба Хоменкова? — так же не блигий світ от Хоменкового хутора сюди теліпатися… А видно — хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого… Оже й не попівна: попівну я знаю — попівна не така, та й не піде за п’ять верстов од села… Чия б же це. »

Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок — подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебирав у пам’яті їх дочок, — та, теряючись в догадках, і повернув назад — додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може ще й тихшою, — та все думав та думав… А в серці — почував він — прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов і легко, і сумно й весело, і хочеться співати й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися — так і ганяє за маною… А перед очима — зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж мороз пішов поза спиною… «Оце так!! — промовив він уголос. — Чи не здурів, бува, я, чи не збожеволів. Дома худоба не напована, а я блукаю тут — і думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.

6 дивовижних фактів про людей з зеленими очима

Вигляд людини – перше, що ми звертаємо увагу, коли ми взаємодіємо з нею вперше. Це щось інстинктивне: наші очі будуть відповідати іншим, щоб, з цього пункту наочної навігації, з’єднуватися з емоціями та почуттями, які інші екс.

Враховуючи це, Нормально бути поміченими людьми з зеленими очима , Така невелика частина обличчя здатна звернути настільки велику увагу, що загальним є те, що батьки та матері обчислюють шанси на потомство з цією рисою.

Але зелені очі є не тільки чистою естетикою, тому що вони також захоплюють в інших аспектах.

• Пов’язана стаття: “Сила дивлячись на очі один одного: граючи за законами притягання”

Цікаві факти про людей з зеленими очима

Нижче ви можете знайти, які характеристики людей з зеленими очима, які роблять цю особливість так загадкою та захоплюючою.

1. Відтінки райдужної оболонки є однією з рідкісних

Передбачається, що лише 2% населення світу має зелені очі , що означає, що лише ті з червоними, чорними або червоними очима менш численні. Це може бути пов’язано з кількома причинами.

З одного боку, цілком можливо, що в порівняно недавньому часі, кілька тисяч років тому, з’явилося достатня кількість людей з зеленими очима, що означає, що вони не встигли багато поєднати з ланцюгами ДНК усіх людей , Передбачається, що мутація, яка викликала цю особливість з’явилися в племенах центральної або північної Європи десь під час бронзового віку .

З іншого боку, шанси мати хлопчика чи дівчину з зеленими очима перевищують 50%, якщо обидва батьки також мають таку рису. Якщо тільки один з них має це, вони падають нижче 40%.

2. Ця функція з’явилася вперше в Європі

Окрім незвичайності цієї функції, за оцінками, це Більше половини людей із зеленими очима живуть у Європі , Угорщина та особливо Ісландія є місцями, де ця фізична особливість є найбільш поширеним. За межами цього континенту деякі етнічні групи, що належать до індоіранської зони, також мають високі концентрації людей із зеленими очима, хоча невідомо, чи мають вони спільного предка, або ген, відповідальний за цю тональність, опинився окремо в Азії.

Ще більш рідкісні випадки з сім’ями з зеленоокеазами можна зустріти в деяких районах Північної Африки, традиційно окупованих берберською етнічною групою, такими як регіон Ріф у Марокко, Кабілія в Алжирі, а також Лікіан у Китаї.

3. Зелене іриза займає місяці, щоб з’явитися

Цікаво, що надзвичайно рідко новонароджені діти вже мають зелені очі. Як правило, ті, хто отримує їх таким кольором, це роблять після завершення першого року життя , а в день доставки вони мають синій або сірувату. Вважається, що це пов’язано з певною генетичною схильністю до розподілу меланіну в очах за певними ритмами розвитку.

• Може бути, вас цікавить: “6 стадій дитинства (фізичний та психічний розвиток)”

4. Вони мають найбільш привабливий колір очей

Більшість досліджень на основі опитувальників показують, що, принаймні для західного суспільства, зелені очі найбільш естетичні та привабливі будучи синіми тональними на другому місці. Можливо, той факт, що вони є рідкісними, може вплинути на це, оскільки закон дефіциту говорить нам, що ми схильні до того, що цінність більше, ніж важко знайти.

5. Його забарвлення не пов’язане з пігментами райдужки

Хоча це дивно, люди з зеленими очима не мають такого кольору, тому що вони мають пігменти тих тональностей, що знаходяться в цих мембранах. Справді, кількість меланіну, речовини, яка дає кольори частинкам тіла, є відносно низькою в порівнянні з тими, у кого є темні іриси. Якщо нам довелося віднести колір до райдужної оболонки, він буде більше схожий на жовтий .

Що відбувається, це те, що форма очей і ефект лінзи, який він виробляє, викликають витік певних довжин світла при проходженні через цей орган. Це схоже на те, що відбувається, коли сонячне світло потрапляє в атмосферу, роблячи небо синім або рожевим, залежно від відстані, до якого сонце знаходиться в будь-який момент дня.

6. У минулому вони були дискриміновані

Хоча сьогодні вона вважається привабливою, існували моменти в історії, в яких найчастіше звертали увагу рідкісний і таємничий характер цієї тональності. Як наслідок багато жінок вважали підозрілим у тому, що вони є відьмами якщо б вони мали зелені очі. Якщо до цього до нього було додано червоне волосся, це поєднання може легко привести до виконання.

Бібліографічні посилання:

• Мороз, П. (2011).«Чому європейці володіють різнобарвними кольорами та фарбами?» (Cogweb.ucla.edu) (англійською мовою). Комунаційні дослідження, Каліфорнійський університет, Лос-Анджелес.
• Білий Д., Рабаго-Сміт М. (2011). Генотип-фенотипічні асоціації та гуманієвий колір. Журнал генетики людини.

ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ? (1880) – ПАНАС МИРНИЙ (1849-1920) – РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина, красується вона у своїм розкішнім убранні. Поле — що безкрає море — скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп’ялося небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне. З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля . Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку. І ведуть вони між собою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці. А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, — тремтить, переливається, застигає в повітрі. Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коників, що як не розірвуться, — і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, уривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього. Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди; на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, бажаннями . Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром у таку годину — аби неділя або яке свято — хлібороби виходять на поле хліба обдивлятися!

Отакої саме пори, у неділю, після раннього обіднього часу, — тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, — ішов молодий чоловік. „Не багатого роду!“ — казала проста свита, накинута наопашки. „Та чепурної вдачі“, — одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під свити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу .

Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-не-де поп’ялося тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту — тільки плечі широкі та груди високі . Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах і селах.

Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою .

Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знову становився де-небудь на згірку — і знов оглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині, у балці. Під ним ще не висохли весняні калюжі — аж зацвіли, позеленіли: кумкають у них жаби рано й вечір. От опинився на невеличкім горбу по той бік місточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевів погляд на крайнє жито. „Отже, тут кращі хліба, ніж під селом, — подумав сам собі, — тут, мабуть, сильніший дощ пройшов. “ Знову повернувся й рушив далі.

Спустившись у долину, повернув з курного шляху на обніжок — і пішов поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву — і лице засвітилось одрадою: „От де моя праця, — немов казали його очі, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна. “ Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі; знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, — і промовив уголос:

— Бач. на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його — ледве від землі одлізло, — низеньке, жовте, засмоктане.

Не вспів доказати останнього слова, чує: недалеко, з-за жита, хтось співає. Він притаїв дух; насторожив уші, слуха. Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розлягався у високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям .

Парубок стояв як зачарований. Йому здалося: він зроду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалося, немов хто доторкнувся до його. „Хто б це?“ — подумав він та й пішов на голос.

Не встиг ступити десяти ступнів, як пісня стихла, — тільки одна луна її бриніла ще над головою в його. Ще ступінь, ще. зашелестіло жито, заколихалося, немов в йому щось борсалося, билося. Ще хвилина — і з жита заманячила дівоча постать. Парубок став. Дівчина, як перепілка, знялася — і помчалася вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка і жвава, одягнена в зелене вбрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою .

Парубок спершу, мабуть, таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв як укопаний, розтягши й без того довгобразе лице, широко розкривши здивовані очі .

Дівчина відбігла трохи й собі стала. Озирнулася, глянула на його веселими очима, усміхнулася свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здається, сам огонь говорив ними .

Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.

— Чого ти тут ходиш? — обізвалася вона перша.

— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласкаво відказав він.

— Хіба се твій хліб?

— Не чий же . А що.

— Цур тобі, як мене злякав. — та й замовкла. Парубок і собі мовчав.

— А ти хто така? — трохи згодом питає він, ковтаючи слова. — Де ти взялася? Звідкіля сюди прийшла.

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос: очі в неї заіскрили, заграли.

— Навіщо тобі? — прядучи ними, вона питає в його.

— А чого ж ти прийшла сюди, па чуже поле? — каже він. — Хто ти така? Чого тобі тут треба. — Чутно — аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

— Не ск-а-ж-у! — одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком уперед, згорнувши пухлі білі руки попід ліктями. — А прийшла сюди, бо недалечко живу . А ти хто?

— Сюди йди! — каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. — Посідаємо тут . побалакаємо . я тобі й розкажу — хто я .

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й помчалася буйними житами. Далі вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім повернула круто наліво, почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася, осміхнулася, махнула правою рукою: сюди, мов! — та, наче мана яка, спустилася вниз — і скрилася за горою.

Парубок — ні з місця. Стоїть і дивиться вслід їй ще дивнішими очима — мовби переглянув через гору. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому всміхалося її личко, біло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, із зеленого корсеткою, з червоною спідницею, привиджувалася йому, як жива. „Що це? — думав він. — Чи справді, чи ввижається. І відкіля б це. Чи не москалівна. Так же, казали, у москаля дочка вмерла . гм . мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає . Хіба Хоменкова? — так же не близький світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися. А видно — хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого. Отже й не попівна: попівну я знаю — попівна не така, та й не піде за п’ять верстов од села. Чия б же це. “

Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок — подивитися, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв па згірку, помилувався красою околиці, задивився па один хутір, па другий; пригадував хазяїнів їх, перебирав у пам’яті їх дочок, — та, теряючись у догадках, і повернув назад — додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, та все думав і думав. А в серці — почував він — прокидалося щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, і весело, і хочеться співати, і хочеться плакати. Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися — так і ганяє за маною . А перед очима — зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів . У його аж мороз пішов поза спиною .

— Оце так! — промовив він уголос. — Чи не здурів, бува, я, чи не збожеволів. Дома худоба не напована, а я блукаю тут — і думати забув! — Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалася у вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані, хрещаті.

Недалечко від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена, і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця прожогом вискочили невеличка свинка й кабанчик — і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: „Аря, гладкі, аря!“, потім того плескала в долоні й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не вдієш ні криком, ні бійкою, вона висмикнула з мітли держално — і давай потягати „ненаситну прожир“ і вздовж, і впоперек, аж поки не хруснуло держално .

— От, прокляті! Каторжні. Через них знівечила держално . — на весь голос гукала молодиця й кинула у свиноту надтріснутим держалном.

К. Трутовський. Малоросійський пейзаж

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою, як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

— І де ти, Чіпко, ходиш? Де ти бродиш? — докоряла вона. — Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає .

— Я, мамо, па полі був . до ярипи довідувався, — одказав він.

Мати пильно подивилася йому у вічі, наче вивіряла: чи правда тому? Та син уже повернувся — пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею — у хату.

— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усе-таки з докором гукнула із сінешніх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив із загороди корову, одв’язав од ясел кобилу й погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок . йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей .

— Згинь ти, марюко! — скрикнув він, випростуючи з трави руки. — От причепилася!

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита він трохи згодом.

— У якого москаля, сину?

— Що живе коло нашого поля хутором.

— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, та, казали, либонь, умерла. А що там?

— Та я так питаю. нічого.

Розмова ввірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а у віччю — вона та й вона.

— Пропади ти, навіжена! — шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину — не спиться та й годі. — Ні, уже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!

6. Виконайте завдання.

1. Утворіть подружні пари.