§ 6. ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УНР ДОБИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРША РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА

Внутрішня політика Української Центральної ради була спрямована на припинення класової та міжнаціональної ворожнечі, збереження боєздатності армії, зупинення більшовизму, анархії та руйнування країни, відновлення демократичної влади в Росії. Для вирішення цих завдань УЦР використовувала тільки демократичні засоби: пояснення, переконування, прохання, хоча час вимагав застосування й рішучих силових дій.

Не маючи часу для створення нових органів державної влади, УЦР використовувала мережу старих державних органів, працівники яких нерідко саботували процес українського державотворення. Краще йшла справа з місцевим самоврядуванням. Тут були використані земства, перейменовані на народні ради, а їхні виконавчі органи — на народні управи.

УЦР намагалася зберегти армію, уклавши зі ставкою верховного головнокомандування угоду про передислокацію українізованих частин на Південно-Західний та Румунський фронти та їхнє об’єднання в Українському фронті.

Найважчою справою стала аграрна реформа. УЦР відмовилася від її негайного проведення. Невдовзі після публікації III Універсалу на місця надійшло роз’яснення Генерального секретаріату про те, що націоналізована земля має надійти в розпорядження громадських комітетів, які будуть здійснювати наділення селян землею лише після відповідних рішень Українських установчих зборів. До того ж часу самочинне захоплення земельних наділів і реманенту рішуче забороняли. У такий спосіб УЦР, в умовах війни й економічної кризи, намагалася зберегти міцні товарні господарства (ними тоді найчастіше були поміщицькі господарства) і не допустити в містах голоду. Однак цю виправдану, соціально відповідальну політику не сприймали селяни, які легко піддавалися на більшовицьку пропаганду.

Малоефективною виявилася політика УЦР щодо промисловості. Сутності встановлення народного контролю над підприємствами робітники не розуміли, а промисловці зустріли вороже.

2. Зовнішня політика УЦР

Проголосивши себе державою, УНР викликала до себе інтерес європейських держав. До Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Бельгії та Сербії. Уряди Англії та Франції призначили своїх дипломатичних представників при уряді УНР. Україна активно включилася в міжнародну діяльність щодо припинення Першої світової війни. Було сформовано першу дипломатичну місію для мирних переговорів у Бресті-Литовському (нині м. Брест, Білорусь). Водночас у Швейцарії розпочали роботу зі створення постійного представництва України за кордоном. Одночасно в місцях компактного проживання українців проводили роботу щодо організації консульс країнах Центрального блоку, у нейтральних країнах і Росії.

Установлення кордонів. III Універсал визначав кордонами УНР кордони 9 українських губерній Російської імперії. Зазначалося, зокрема, що «до території Української Народної Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму)». Ураховуючи, що українці проживали й за межами 9 губерній, остаточне встановлення кордонів УНР шляхом «прилучення частини Курщини, Холмшини, Вороніжчини, так і суміжних губерній та областей, де більшість населення українська», українські лідери планували вирішити після відповідних переговорів із сусідами.

3. Вільне козацтво. Галицько-Буковинський курінь січових стрільців

Моральний розлад і поразки царської армії 1917 р. призвели до масового дезертирства й грабіжництва. З метою самозахисту українські громади створювали загони самооборони, що отримали назву Вільне козацтво. Поступово воно перетворювалося на одну з рушійних сил революції. 16-19 жовтня 1917 р. в м. Чигирині, давній гетьманській столиці, відбувся Перший з’їзд Вільного козацтва, який відображав інтереси 60 тис. козаків України й Кубані. Козацтво обрало Генеральну раду з 12 осіб і почесного отамана — командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського. З’їзд підтримав Центральну раду щодо її державотворчої діяльності, а громадян закликав стояти на сторожі інтересів народу та створювати козацькі підрозділи на місцях.

Роль опори й захисника Української революції відігравали й славнозвісні січові стрільці, які опинилися на теренах Російської імперії як військовополонені. Революційні події в Києві закликали їх знову взяти до рук зброю.

Історичне джерело

Перший історик січових стрільців В. Кучабський розповідав, як вони «здирали австрійські відзнаки зі своїх мундирів і, хто як міг, почали втікати з російських таборів. І так звідусіль пішли всі найсміливіші, найбільше національно-революційні елементи Галичини з таборів полонених, щоб стати на службу Українській державі. Ішли з надволжанських степів, з Уралу, Сибіру, ішли з Туркестану й пограниччя Китаю й Паміру, навіть із полярних тундр Мурмані йшли. Ішли в столицю України обдерті, голодні й босі, без копійки в кишені».

Так у Києві утворилася ціла колонія західноукраїнських бранців, які активно включалися в роботу революційних органів влади. Коли ж над УНР нависла загроза війни з більшовицькою Росією, багато з них у листопаді 1917 р. поступили на військову службу в Галицько-Буковинський курінь січових стрільців. Початкова чисельність куреня становила 600 вояків. Курінь здійснював охорону УЦР, штабу КВО. У січні-лютому 1918 р. курінь брав участь у захисті Киева від більшовицьких окупантів і придушенні київських більшовицьких повстанців. У березні 1918 р. був реорганізований у полк січових стрільців, а восени — у корпус. Командиром полку був призначений Є. Коновалець, начальником штабу — А. Мельник.

Українські січові стрільці. 1918 р.

Внутрішня та зовнішня політика УНР доби Центральної ради

Зміст внутрішньої політики

Зміст зовнішньої політики

1. Угамування класової та міжнаціональної ворожнечі.

1. Обрання курсу щодо припинення Першої світової війни.

2. Збереження армії та її боєздатності.

2. Відрядження до Бреста-Литовського дипломатичної місії для ведення мирних переговорів.

3. Створення державної адміністрації на місцях.

3. Ініціювання утворення «уряду федерації всіх республік і країв, що виникли на території колишньої Російської імперії».

4. Розвиток місцевого самоврядування.

4. Прийняття в Києві військових місій Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Бельгії та Сербії; дипломатичних представників урядів Англії та Франції.

5. Використання лише демократичних засобів при здійсненні політики.

5. Робота щодо створення постійного закордонного представництва України у Швейцарії.

6. Проведення аграрної реформи шляхом передавання землі громадським комітетам з наступною її соціалізацією — безплатним її переданням у користування на засадах зрівняльного розподілу й урахування кількості членів сім’ї.

6. Організація консульської служби в країнах Центрального блоку, нейтральних країнах і Росії.

7. Запровадження державного контролю над промисловим виробництвом.

7. Початок роботи щодо визначення державних кордонів України.

8. Запровадження 8-годинного робочого дня, створення власного трудового законодавства.

4. Початок агресії більшовицької Росії проти УНР

Після захоплення влади в Петрограді більшовицьке керівництво більше не приховувало своєї ворожості до українського руху. Уже 7 листопада 1917 р. більшовики обговорювали справу повстання в Києві. Проте не мали сил для його здійснення. Тому на межі листопада-грудня спробували задіяти фронтовий 2-й гвардійський корпус і пробільшовицькі частини Київського гарнізону. Вірні УНР військові з’єднання зуміли зупинити, роззброїти та вислати їх до Росії.

Тоді більшовики скликали Всеукраїнський з’їзд рад, щоб вибрати пробільшовицьку Центральну раду. 17 грудня 1917 р. з’їзд розпочав роботу. Проте українці в переважній більшості залишилися на стороні чинної УЦР. Із 2500 делегатів з’їзду більшовицьких було лише 124. Таке співвідношення не давало їм ніяких шансів на здобуття влади легальним способом.

Водночас більшовики вдалися до залякування. У день відкриття з’їзду більшовицький уряд Росії опублікував ультиматум до УЦР, у якому звинувачував її в невизнанні радянської влади, роззброєнні пробільшовицьких військ, підтримці генерала О. Каледіна на Кубані тощо. Ультиматум вимагав від УЦР змінити свою антибільшовицьку політику на протилежну.

У разі невиконання умов ультиматуму Петроград погрожував 6 грудня розпочати війну. Однак ультиматум не налякав прихильників УЦР. Вони розцінили його як «замах проти Української Народної Республіки» «великоросійського радянського уряду, який іде по старій царській стежці придушування України». З’їзд ухвалив також резолюцію про повну довіру чинній Український Центральній раді.

5. Проголошення в Харкові більшовицької влади в УНР

Більшовицькі делегати покинули з’їзд у Києві й переїхали до Харкова, зайнятого 22 грудня російсько-більшовицькими силами. Тут київські делегати об’єдналися зі з’їздом рад Донецького та Криворізького басейнів, і 24-25 грудня зібрання, що найменувало себе І Всеукраїнським з’їздом рад, проголосило встановлення радянської влади в УНР, обрало Народний секретаріат, названий «першим радянським урядом в Україні». Інсценізований з’їзд привітав більшовицький переворот у Петрограді й політику раднаркому (ради народних комісарів).

Історичний факт

На з’їзд приїхало лише 200 делегатів від 89 з 300 рад і більшовицьких революційних комітетів. Створений уряд був настільки маріонетковим, що, за спогадами більшовиків, «народні секретарі називали себе урядом і самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території. Апарату жодного. Секретаріат був у кишені». Член цього уряду В. Шахрай писав: «Що це за уряд український, що його члени не знають і не хочуть знати української мови?» Цікаво, що для цього уряду знайшли приміщення лише в Харківській в’язниці.

Авторитет Народного секретаріату був настільки низьким, що його не визнала навіть місцева Харківська рада. Лідер більшовиків В. Ленін одразу ж надіслав маріонетковому утворенню телеграму, у якій визнавав його як «істинно народну радянську владу в Україні» і пообіцяв йому повну підтримку.

Телеграма продемонструвала сутність загарбницької тактики більшовиків. Спочатку більшовики проголошували псевдоуряд, який звертався по допомогу до більшовицької Росії, а та негайно ж «надавала йому військову допомогу», а точніше здійснювала військову агресію заради окупації.

Ультиматум (від латин. ultimatum — доведене до кінця) — вимога, що супроводжується якою-небудь погрозою. У міжнародному праві — категорична вимога однієї держави до іншої, яка супроводжується погрозою застосування сили.

6. Перша війна більшовицької Росії з УНР

Протягом грудня 1917 р. — січня 1918 р. з Росії в Україну було направлено до 32 тис. матросів, солдатів і червоногвардійців. 25 грудня призначений більшовицьким командувачем В. Антонов-Овсієнко від імені маріонеткового Народного секретаріату віддав наказ про загальний наступ проти УНР. 29 грудня вони взяли Катеринослав, 2 січня 1918 р. — Олександрівськ (нині Запоріжжя), 6 січня — Полтаву. 7 січня розпочали наступ на Київ. Радянська Росія розгорнула проти України інтервенцію. Радянська Росія повела проти УНР загарбницьку війну, щоб за рахунок пограбування України вирішити власні економічні справи, що накопичилися внаслідок світової війни, економічної кризи та злочинної економічної (насамперед аграрної) політики більшовиків. Війна мала на меті також традиційну російську імперську мету: утримати Україну в складі централізованої Росії.

Особливістю цієї війни було просування військ уздовж залізниць. У найнебезпечніший час в України не виявилося достатніх сил для відсічі. Розрахунок на українізовані частини, дислоковані на Українському фронті та в містах України, виявився марним. Вони зазнали такої ж деморалізації, як і решта царської армії. З приходом більшовицьких сил українізовані частини демагогічно оголошували нейтралітет і не бажали воювати за УНР. Розпропаговані більшовицькими агітаторами, солдати розбігалися по домівках, щоб устигнути поділити землю. Центральній раді зберегли вірність лише окремі частини. Тому Генеральному секретаріату довелося формувати армію заново.

7. Бій під Кругами

З військового погляду це був лише вміло проведений оборонний бій. З державотворчого погляду — він перебудував свідомість українців. Цей бій продемонстрував узірець патріотизму, перемоги духу над байдужістю та бездуховністю.

Ще в грудні на станції Бахмач був сформований український гарнізон з чотирьох сотень юнаків І Української військової школи ім. Б. Хмельницького. Протягом грудня-січня він стримував просування більшовиків на Бахмацькому напрямі. У день бою його чисельність становила 370-385 бійців, озброєних гвинтівками, 17 кулеметами й однією гарматою.

Для оборони було обрано залізничну станцію Крути. 27 січня 1918 р. туди прибуло добровільне підкріплення — перша сотня студентського куреня Українських січових стрільців у складі 115-130 студентів і гімназистів-старшокласників, озброєних гвинтівками та кулеметом. Отже, загальна чисельність захисників Крутів становила 500 бійців, очолених 20 старшинами. Проти них наступали 6000 більшовиків.

За звітом керівника бою О. Гончаренка, «червоні москалі» розпочали наступ «раннім ранком», 29 січня 1918 р., ідучи «ніби на парад, занедбавши найпримітивніші засоби безпеки», «ми їх привітали сильним вогнем 4 сотень і 16 кулеметів». «Зазнаючи великих втрат», червоні кинулися врозсип. Наступні частини наступали вже за всіма правилами військової тактики. Поступово «москалі зайняли фронтову лінію, завдовжки 5 км».

Інтервенція (від латин. interventio) — утручання (переважно збройне) однієї або кількох держав у внутрішні справи іншої держави; агресія, уторгнення.

Близько 10-ї год з української сторони до лінії фронту під’їхав паровоз, що штовхав перед собою платформу, обкладену мішками з піском. За ними стояла тридюймова гармата сотника Богданівського полку С. Лощенка. Близько 12-13-ї год більшовики спробували організувати концентрований наступ на студентську сотню. Однак потрапили під вогонь сусідніх загонів і гармати.

Захисники станції з години на годину очікували на підхід українізованого полку з Ніжина. Однак офіцери, які поїхали за підмогою, повідомили, що полк розпропагований більшовиками і виступив з ними на з’єднання.

Історичний факт

3 більшовицького часопису «Вісті ВУЦВК» за 1926 р. стає відомо, що в ході бою зав’язувалися й рукопашні сутички. Матроси та червоногвардійці вигукували: «Ура, ура! Смерть буржуям! Да здраствуєт революция!» У відповідь звучало: «Слава! Слава! Смерть московським катам. »

О 14-й год гармата зазнала пошкоджень. Наступ противника посилився. О. Гончаренко ввів у бій єдиний резерв — першу сотню військових юнаків з двома кулеметами. Це дало можливість «дотягти бій до 21-ї год, коли настала темна, туманна ніч».

Увечері О. Гончаренко розпочав організований відступ до ешелона, що стояв за 2 км на захід від станції. З поля бою було забрано всіх загиблих і поранених. Загальні втрати становили 250 бійців, уключаючи 10 старшин (майже 180 поранених і 70 убитих). Першою з бою було виведено студентську сотню. Найдовше ворога стримувала резервна 1-а сотня військових юнаків-богданівців. «При докладнім особистім перегляді» в ешелоні командир виявив, «що немає цілої чоти студентської сотні. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все це було даремно».

Як потім з’ясувалося, студентські чоти, які відступали, в обхід станції, успішно дісталися до потяга. Та чота, яка пішла через станцію, твердою дорогою, потрапила в полон. 31 січня 1918 р. більшовики, чинячи злочин проти людяності, розстріляли розривними кулями 27 полонених.

Історичний факт

Командувач збройних сил УНР Ю. Капкан не залишав юнаків-богданівців і студентів напризволяще. 28 січня пополудні на допомогу крутянам було вислано потяг з артилерійською батареєю та бронедивізіоном, що складався з 4 автопанцерників, озброєних 9 кулеметами та 1 гарматою. Проте через саботаж залізничників потяг наблизився до ст. Крути лише пополудні 29 січня в розпал бою. Під’їхати до станції не давали змоги потяги й вагони, приготовані до евакуації. Вивантажити підкріплення в полі не змогли через відлигу. І все-таки допомога свою роль відіграла. Ідучи попереду потяга крутян, гармати й панцерники не дозволили Ніжинському полку, що рухався на з’єднання з червоними, узяти в полон усіх крутян.

Монумент битви під Кругами 1918 р. (автор А. Гайдамака). 2006 р.

8. IV Універсал УЦР. Проголошення незалежності УНР

Агресивна політика радянської Росії призвела до зміцнення в Центральній раді ідеї самостійної Української держави. УЦР опублікувала IV Універсал, датований 22 січня 1918 р. Документ проголосив незалежність України: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зі всіма сусідніми державами, як-то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина й інші, ми хочемо жити в згоді та приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки».

IV Універсал завершив складний та суперечливий процес відновлення Української національної держави.

9. Російсько-більшовицька окупація України

Не лише Київ, а й уся Україна потрапила в більшовицьке оточення. Хоча російська армія перебувала в стані розладу, усе ж більшовики зуміли заохотити, а то й примусити цілі підрозділи наступати проти УНР із заходу. Усвідомлюючи, що сили нерівні, українська влада змушена була залишити Київ і виїхати до Житомира, потім у Сарни, сподіваючись на швидку допомогу Центральних держав.

Окупація українських міст супроводжувалася відвертим терором. Так, захоплення Києва більшовики перетворили на криваву різанину. За підрахунками Червоного Хреста, упродовж десяти днів було вбито щонайменше 5 тис. осіб. Не помилували й 168 гімназистів, які записалися у Вільне козацтво Києва, і бойовий курінь партії українських есерів. Після звірячого побиття їх підводили до паркану Марийського палацу «і стріляли впритул, так що мізки розліталися, а картузи гімназистів підлітали в повітря». Кати-мародери відразу ж знімали з трупів увесь одяг і розподіляли між собою.

Київська різанина була спланованою більшовицькою акцією, що мала на меті зламати волю захисників УНР. Це чітко підтверджують накази й промови М. Муравйова: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях наших багнетів, і там, де її встановлюємо, всемірно підгримуємо силою тих багнетів»; «Ми ідемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу»; «Наш лозунг — бути безпощадними». «Смерть буржуям и українцам. » — таке гасло проголосили ліві соціал-демократи в часописі «Красное знамя». І лозунги втілювали в життя: топтали портрети Т. Шевченка, розстрілювали за українське посвідчення, за українське слово.

На думку вченої

Л. Старицька-Чєрняхівська з приводу звірств російсько-більшовицьких окупантів в Україні писала: «Поки історія людства буде існувати, доти будуть усі, і далекі нащадки наші, з огидою згадувати страшне слово “большевик”. Каїн, Юда й большевик. Три людські потвори, три звірі, що їх викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і те порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам жахнувся свого злочинства і, як безумний, кинувся тікати від братнього трупа; Юда продав Христа, але не стерпів муки сумління й “удавився” сам. А большевик передсмертною карою, перед розстрілом відрізував носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недостріляних прикладами по голові й тішився муками своїх братів».

Головним завданням російсько-більшовицької окупації України на початку 1918 р. було грабіжницьке вивезення хліба, без якого голодні російські міста скинули б більшовицьку владу. Протягом перших чотирьох місяців 1918 р. було вивезено з України 14-15 млн п хліба, мільйони пудів металу й інших вантажів.

Запитання та завдання

1. Поясніть значення понять «Вільне козацтво», «Галицько-Буковинський курінь», «ультиматум», «інтервенція», «Народний секретаріат», «рада народних комісарів», «маріонетка».

2. Укажіть на злочини проти людяності, учинені більшовиками-окупантами.

3. Перерахуйте способи, які застосовувала радянська Росія для повалення УНР.

4. Опишіть значення ІV Універсалу для справи державного будівництва.

5. Поясніть причини втрати Центральною радою восени 1917 р. опори на українізовану навесні-улітку 1917 р. армію.

6. Проаналізуйте причини, особливості ведення та наслідки для УНР першої війни з більшовицькою Росією.

7. Складіть план розповіді про бій під Крутами. Визначте значення подвигу крутян у розвитку української національної свідомості.

8. Розкрийте суть внутрішньої та зовнішньої політики УЦР.

9. Порівняйте роль харківського більшовицького уряду з роллю т. зв. «народних республік» «ЛНР» і «ДНР» на сучасному сході України.

Стаття 41. Голова Верховного Суду України

Голова Верховного Суду України є керівником суду і здійснює загальне організаційне керівництво його діяльністю і, поряд з Пленумом Верховного Суду України, на якому колегіально обговорюються та вирішуються численні організаційні питання, має широкі повноваження із спрямування та організації роботи суду, представляє всю систему судів загальної юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, а також з судовими органами інших держав та міжнародними організаціями,

Виходячи з положень коментованої статті у зазначених зносинах Голова ВСУ не потребує спеціального доручення і діє самостійно. Водночас це зобов’язує його особисто представляти Верховний Суд України і всю систему судів загальної юрисдикції у зазначених зносинах – надавати відповіді на звернення, проводити зустрічі, особистий прийом, офіційні візити тощо з питань, що стосуються Верховного Суду України і судів загальної юрисдикції. Заступник Голови суду та інші судді ВСУ отримують такі права лише за спеціальним дорученням Голови ВСУ.

У здійсненні організаційного керівництва Голова Верховного Суду України спирається на свого заступника, який здійснює адміністративні повноваження Голови ВСУ у разі його відсутності.

Голова Верховного Суду: 1 представляє суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, а також із судовими органами інших держав та міжнародними організаціями; 2) визначає адміністративні повноваження заступника Голови Верховного Суду України; 3) скликає Пленум Верховного Суду України; вносить на розгляд Пленуму подання щодо призначення на посаду секретаря Пленуму; виносить на розгляд Пленуму питання та головує на його засіданнях; інформує Пленум Верховного Суду про діяльність Верховного Суду; 4) видає на підставі акта про обрання на посаду судді Верховного Суду України або звільнення судді з посади відповідний наказ; 5) з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження; 6) повідомляє Вищу кваліфікаційну комісію суддів України про наявність вакантних посад у Верховному Суді України в десятиденний строк з дня їх утворення; 7) контролює ефективність діяльності апарату суду, вносить Голові Державної судової адміністрації України подання про призначення на посаду керівника апарату суду, заступника керівника апарату суду та про звільнення їх з посад, а також про застосування до керівника апарату суду, його заступника заохочення або накладення дисциплінарного стягнення відповідно до законодавства.

Повноваження Голови Верховного Суду України, названі вище, обумовлені тим, що він, по-перше, є суддею, а по-друге, керівником установи, яка є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

Тому ці повноваження можна поділити на декілька груп: судові, адміністративні, організаційні та представницькі. Адміністративні та суддівські повноваження Голови Верховного Суду за своїм змістом тотожні аналогічним повноваженням голів нижчих судів, а організаційні та представницькі мають певну відмінність.

Суддівські повноваження Голови Верховного Суду України полягають в тому, що він головує в судових засіданнях Верховного Суду України при розгляді будь-якої справи.

Організаційні повноваження, якими наділений Голова Верховного Суду України, полягають у тому, що він:

• – визначає обов’язки заступника Голови Верховного Суду України;
• – скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на його розгляд і головує на його засіданнях;
• – на підставі акту про обрання суддею Верховного Суду України або припинення повноважень судді видає відповідний наказ;
• – повідомляє Вищу кваліфікаційну комісію суддів України про наявність вакантних посад у Верховному Суді України;
• – контролює ефективність діяльності апарату суду, вносить Голові Державної судової адміністрації України подання про призначення на посаду керівника апарату суду, заступника керівника апарату суду та про звільнення їх з посад, а також про застосування до керівника апарату суду, його заступника заохочення або накладення дисциплінарного стягнення відповідно до законодавства.

Представницькі повноваження Голови Верховного Суду України виявляються в тому, що він представляє Верховний Суд України та систему судів загальної юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, а також з судовими органами інших держав і міжнародними організаціями.

Голова Верховного Суду України за посадою входить до складу Вищої ради юстиції.

Голова Верховного Суду України з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази та розпорядження.

Перелік повноважень, зазначених у частині першій коментованої статті, не є вичерпним, оскільки Голова Верховного Суду України може здійснювати й інші визначені законом функції, спрямовані на організацію ефективної діяльності Верховного Суду України та судів загальної юрисдикції.