Останнє інтерв’ю Інокентія Смоктуновського
1993 року, за рік до смерті, Інокентій Смоктуновський знімався в картині “Зачаровані” Гарніка Аразяна, автора фільмів “Побралися старий із бабою”, “Клоун і промінь”, “Ананія Ширакаці” і багатьох інших. Під час знімань режисер взяв у Смоктуновського останнє інтерв’ю. Цього року великому артистові виповнилося б 77 років
Інокентію Михайловичу, ви зіграли багато ролей. Хотілося б вам якусь повторити або щось у ній змінити?
Це зі сфери фантазій, які ніколи не здійснюються. Одного разу я спробував, уже не пам’ятаю що, зробити інакше, на мою думку, краще, глибше, вище… І ви знаєте, я виявив цілковиту неспроможність!
Тому, хто бачив фільм “Дев’ять днів одного року” найбільше запам’ятався ваш монолог про дурнів. Ви й сьогодні так само прочитали б його?
Як вам сказати? Це легкий монолог. Він написаний іскрометно, стисло й по суті. Він взагалі про всіх нас, дурнів, тому сьогодні я б зробив це яскравіше, мудріше. Вибачте, я сказав, що начебто я мудрий. Ні! Якісь елементи мудрості можуть бути, але сама мудрість мені не властива. Я, можливо, й не дурень, однак і не дуже розумний. Як людина. Але у творчості я артист розумний! Оце вражає. Артист я розумний, людина – ні! Я роблю дуже багато дурниць, часом припускаюсь нетактовності, багато чого такого, що, подумавши, не зробив би ніколи.
Наведу вам інший приклад. Михайло Ілліч Ромм, режисер зі світовим ім’ям, годі й казати, прекрасний художник. Хоча ми зараз відмовилися від таких жахливих осіб, як Ленін, Сталін тощо, однак його фільми “Ленін у Жовтні”, “Тринадцять”, “Пампушка”, навіть документальна картина “Звичайний фашизм” просте на диво гарні. Але! Зі мною він був привітний, бо були якісь складні стосунки з головним героєм “Дев’яти днів одного року”, не зовсім починалося гладко, і вся його людська ніжність упала на мене. Потім я його пізнав досить близько, багато разів буваючи в гостях у нього та його дружини Олени Кузьміної. І виявив дивну людську особистість, що була набагато вища за нього як режисера. Це був, так би мовити, напівбог.
Наскільки мені відомо, ваша доля складалася важко.
Навіть більше. Трагічно. Мене за петельку виводили секретарки, яким головний режисер, заїкаючись, казав: “Заберіть цього пройдисвіта!” Проте я був нахабний і заперечував: “Ви мені потрібні, але порівняно з тим, як я вам потрібен, ви мені не потрібні”. Уявляєте, я мало не вмирав з голоду. У мене не було московської прописки. У видавництві “Ізвєстій” я тягав матриці за робітників, а вони мені давали рубль двадцять на кашу й суп. У Москві я показувався в сімох театрах. Був цікавий випадок. Мені порадили піти в Театр Червоної Армії, де головним режисером тоді був Андрій Олександрович Попов, але він не прийшов навіть на мій перегляд, а доручив це двом своїм режисерам – Тункелю й Канцелю. Я грав зі своїми друзями Риммою Марковою та Льонею Марковим. Один із режисерів нудно курив трубку, інший, засинаючи, дивився на мене, потім хтось із них сказав: “Нецікаво, мляво, ми із цим боремося в нашому театрі”.
Рівно через рік я зіграв князя Мишкіна в БДТ, і вся Москва, театральна й нетеатральна, кинулася дивитися на нового артиста, вся ця театральна рать після вистави до мене заходила. Прийшов якось чи то Тункель, чи то Канцель, вони були дуже схожі один на одного. Люб’язні симпатичні люди, нічого поганого вони мені не зробили, навпаки, якби вони мене взяли, я б і зараз бігав у них у масовках. І той, що прийшов, дозволив собі, по-перше, мене не впізнати, а потім пошепки, не наважуючись доторкнутися до мене (я вже був святий!), запитав: “Звідки ви такий?” Я кажу: “А ви пам’ятаєте, ми у вас показувалися: Льоня Марков, Римма Маркова й я”.
І – удар. Поклали його на диван в моїй гримувальній (мені казали, що на цьому дивані помер Олександр Блок, він був завлітом цього театру), викликали лікаря, зробили укол, і коли він отямився, я не втримався від запитання: “Ну що, згадали?”
Чи сильно змінився глядач за ті роки, що ви граєте в театрі?
За часів цієї величезної махини – СРСР глядач завжди радий був почути зі сцени гострі соціальні речі, його це цікавило значно більше за щось вічне: кохання, ніжність, розумієте? Гумор приймали завжди, однак і гумор, і стосунки між людьми за 74 роки стали, перепрошую, совковими, і голоси в нас теж перетворилися на совкові. Якось ми гастролювали в Парижі, і Мішель Курно, якого називають найлютішим французьким критиком, подивився нашу “Чайку” і сказав: “Жахливо… Найкращий артист Союзу Смоктуновський на сцені спить”. Мені приємно було читати про себе, що я найкращий артист країни, але я, їй-богу, не спав. Так, розвалився, муркотів пісню, але не спав. Той самий Курно, до речі, у стислій рецензії на “Дядю Ваню” (вони рідко дають великі рецензії) написав: “Якщо хочете побачити Бога на сцені, йдіть на “Дядю Ваню” у виконанні Смоктуновського”. Звучить як вихваляння, однак у мене є ці статті!
А нині в театр приходять розкутіші люди, їм уже потрібно більше знати про людину, про кохання, ніжність, про душу. От ми поставили в Художньому театрі “Імовірну зустріч” Пауля Барця за місяць і п’ять днів. Що гарного можна зробити за такий термін? Нічого. Однак цю вистава про двох наших композиторів Баха й Генделя (я кажу “наших”, бо вони такі великі, що переросли національні межі й стали надбанням світової культури) легко грати, як Чайковського я б грав. Про Баха я теж усе прочитав, у мене в роботі було одинадцять книг, уявляєте? Певна річ, п’єса Барця відходить від суто біографічних даних.
Але, можливо, це не так і погано?
Так, “над вимислом слізьми обіллюся”. Якщо вже Пушкін так високо вимисел ставив… До слова, чи знаєте ви, хто, за ЮНЕСКО, увійшов до п’ятірки великих поетів світу за всю історію людства? Гомер, Данте, Шекспір, Гейне, Пушкін.
Коли ми з вами проїжджали в машині повз церкву, ви перехрестилися. Ви людина віруюча?
Віруюча, так, віруюча! На цю тему говорити дуже складно, я, може, і живий тільки тому, що вірую в Господа. Я через всі тяготи війни пройшов, коли зі мною – ну тільки смерті не було, вона просто випадково повз пройшла. Він, напевно, беріг мене для якихось маленьких моїх здійснень – Мишкіна, Гамлета, Чайковського, Дєточкина, царя Федора. Я, геть безсилий, дуже хворий, був у полоні в німців, потрапив під Житомиром, коли місто переходило з рук у руки… Я забрався під міст, а зверху проходила величезна колона військовополонених, гнали тисяч тридцять моїх товаришів, які разом стояли на смерть. Коли вони йшли зверху, шаруділи своїми підметками, я молив Бога, може, вцілію, хоча, власне кажучи, подихав. І раптом праворуч я побачив: спускаються чоботи німецькі. Чому німецькі? Тому що в німецьких офіцерів високі підбори. Навіщо спускатися офіцерові з парабелумом у руці? Для чого йому йти на лід цієї річечки, де під мостом стою я за стовпом? Він ішов із певною метою – перевірити, чи нема кого під мостом. І раптом він на своїх високих підборах послизнувся й рачки поповз задом від мене на протилежний берег. А коли він перетнув цю річечку й чоботи знову вийшли на сніг, де не було слизько, я встиг перебратися за інший стовп.
Я вірую не тому, що тоді врятувався, я вірував і раніше, коли ще ніхто не йшов до мене з парабелумом у руці. От інший приклад, можливо, дешево-ілюстративний, тим не менш. До війни я жив у тітки, мені було шість років, на якесь свято вона дала мені тридцять рублів: “Піди в церкву, віддай на храм”. Тридцять рублів! Я пам’ятаю, вони були такі довгі, червоненькі.
Я не знав тоді, що існували тридцять срібників, і тітка, хоча й вірянка, цього не знала, Біблію тоді не можна було тримати, за це карали. А морозиво, яке я так любив, коштувало 20 копійок. На ці гроші року півтора можна жерти морозиво! Ні, не віддам я тридцять рублів якимсь тіткам і дядькам у храмі. І із затиснутим кулаком я опинився біля церкви. Зайшов усередину, там було так красиво, я стояв весь розімлілий, а потім легко підійшов до служителя й сказав: “Візьміть на храм, візьміть, будь ласка”.
Без віри людина не вийшла б із лісу, рохкала б, вила… Свиня – це добре, це чудово, однак розуму в неї немає, а в нас, крім розуму, є й душа.
Що вам ще пригадується з молодих років, я маю на увазі насамперед те, що вплинуло на вашу творчість?
Творчість… Ми жили в Красноярську, на старому базарі. Місто йде клином, далі протока й цей величезний великий Єнісей. Майже на самому краєчку клину стояла чудова церква, білий величезний собор у небо здіймався. А ми жили не на самому клину, а кілометра за півтора від нього. Тоді я був худенький, маленький, два голоди переніс. Наш будинок, звідки я на це дивився, стояв на горі, а спустишся з гори, доволі крутої, по торф’яних вибоях потрапляєш на величезну галявину з болотом, краєм якої текла смердюча брудна річка Кача. Приголомшлива річ: вечорами на цій галявині, коли мошкара ще метушиться, гріється в останніх променях сонця, у болоті квакають жаби, сонце виблискує на білосніжному соборі, настає така прохолода, напоєна звуками далекого міста, що створюється враження, начебто ти опинився в іншому світі, в іншій цивілізації. І тобі щось хотілося зробити, але що, ти не знав і страшенно хвилювався. Не випадково в Бергмана є “Сунична галявина”. Я був здивований, дізнавшись, що про галявину якось говорив Ейзенштейн, і був геть вражений, коли раптом Фелліні сказав, що в кожного має бути своя галявина, інакше дитинства немає, інакше людина не виросте. Ця галявина й стала для мене елементом творчості.
Дивіться «Моя правда. Інокентій Смоктуновський» у четвер, 8 листопада, о 19:15 на телеканалі СТБ.
За матеріалами www.mn.ru
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Інокентій Смоктуновський: біографія, творчість, фотографії, дивитися монолог Мишкіна.
П ервий театральний досвід тоді ще Кеші Смоктуновіча успішним не став. За роль Ломова в постановці «Пропозиція» за Чеховим шестикласника вигнали з драмгуртка. Перше театральне потрясіння 14-річного Інокентія чекало в місцевому театрі : Відчуття – «потрапив додому» . Справжній «шлях додому» виявився довжиною в десятиліття. Через фельдшерське училище і курси кіномеханіків, підробку театральних квитків, на покупку яких просто не було грошей. І страшне випробування, яким для актора стала війна. Саме пекло – Курська дуга.
Зберігала. Вдалося втекти з фашистського полону, вижити і навіть провчитися рік в Красноярської театральної студії. Вигнали за бійку. Додавши до цієї обставини перебування в полоні, Смоктуновіч сам себе заслав в Норильськ. Розсудив – далі нікуди. Став Смоктуновським. актором Заполярного театру драми . У ті роки склад трупи міг посперечатися зі столичною: Георгій Жженов, Євдокія Урусова, Всеволод Лук’янов.
І. Смоктуновський і Г. Ковтун на репетиції. Красноярський драматичний театр імені А.С. Пушкіна
Але суворий клімат не змогли переважити навіть цікаві ролі. А клімат середньої смуги не припускав такого вдалої кар’єри. Москва спочатку актора не прийняла навіть з протекцією Римми Маркової. До першої ролі без слів в «Ленкомі» ще треба дожити – без грошей, в єдиному лижному костюмі, доводилося спати на підвіконні. Все змінила жінка з майже неможливим для Москви того часу ім’ям – Соломія.
«З моєї точки зору, це дарунок долі, якась таємниця. Та й зустріч наша і любов теж носили на собі відбиток пальця долі: адже більше різних доль, ніж у Інокентія Михайловича і у мене, придумати важко », – згадує Соломія Михайлівна. Долі різні до тієї самої зустрічі. А потім вже 40 років разом і двоє дітей. Життя Смоктуновського знайшла інший зміст, який потім вже доповнив справжній успіх.
Доленосними для актора стали пошуки Товстоноговим князя Мишкіна. В БДТ збиралися ставити «Ідіота». 15 заявок на головну роль, подальші спроби навіть після затвердження Пантелеймона Кримова. Рівно до того моменту, як Георгій Товстоногов побачив очі Смоктуновського в фільмі «Солдати»: «У свого Мишкіна я бачив такі очі – відкриті, з чистим поглядом, проникаючі вглиб».
Цією роллю почався Актор. Спочатку БДТ, потім малого театру і МХАТу. Але той образ вийшов настільки сильним, що творець його відразу потрапив в розряд «унікальних» і . своєрідну пастку. З одного боку, визнання і нагороди: в Сан-Себастьяні за роль Чайковського, в Сан-Ремо за картину «Дамський кравець». З іншого боку, найяскравіші ролі: Гамлет, визнаний британцями одним з кращих в світі, цар Федір Іоаннович, та й Юрій Деточкин – все з відгомонами персонажа Достоєвського. І все йдуть з приміркою на «шкалу Мишкіна».
Інокентій Смоктуновський. Монолог Гамлета. Фільм Григорія Козинцева «Гамлет». 1964 р
«Реакції у нього були абсолютно непередбачувані. Хто змушував його прибирати замість двірника сніг у своєму дворі вранці? .. Звідки відкрита посмішка на зустрічного? І такий сумний, поглиблений в себе погляд, коли залишається один, звідки? »- згадує Алла Демидова. Загадка генія Смоктуновського так і не розкрита. Ні колегами, ні глядачем. Але навіть злочинець в його прочитанні і той беззахисний і вразливий.
Ельдар Рязанов умовив Інокентія Смоктуновського для фінальної сцени фільму «Стережись автомобіля» поголитися наголо.
«Здрастуй, Люба! Я повернувся”. І здається, що разом з Любою щасливі всі, хто бачить ці очі і цю посмішку.
Інокентій Смоктуновський. Пророцтво для генія
Інокентій Смоктуновський проти князя Мишкіна
Барнаул · Города · Туроператор «Саянское Кольцо» Алтайский государственный краевой краеведческий музей Алтайский государственный краевой краеведческий музей является старейшим музеем Сибири . Инициаторами создания музея были инженер, изобретатель,
ТУЛЬСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ МУЗЕЙ ОРУЖИЯ Музей основан при Тульском оружейном заводе в 1873 г. Его экспозиция дает возможность проследить эволюцию оружия с конца XVI века до наших дней. Многочисленные опытные образцы вооружения иллюстрируют сложный
Строительство Музейного городка ГМИИ имени А.С. Пушкина Регистрация пользователя в сервисе РИА Клуб на сайте Ria.Ru и авторизация на других сайтах медиагруппы МИА «Россия сегодня» при помощи аккаунта или аккаунтов пользователя в социальных сетях обозначает
Музей кино получил павильон на ВДНХ © bablam.ru Государственный центральный музей кино, у которого 10 лет не было собственного помещения, заключил договор о долгосрочной аренде павильона №36 на ВДНХ в Москве. Срок аренды составит
Ростовский кремль Кремлем принято называть укрепления древнерусских городов, т. е. крепость или город, окруженный стеной с бойницами и башнями. Ростовский кремль имеет все эти атрибуты, но ему никогда не приходилось выполнять
Вечерняя Москва – Горожане с «московскими» фамилиями смогут посетить экскурсии Государственного исторического музея бесплатно Принять участие в праздничной акции можно с 4 по 10 сентября. Государственный исторический музей подготовил для горожан с «московскими» фамилиями бесплатные экскурсии в честь 870-летия
Алтайский государственный краеведческий музей. Алтайский государственный краеведческий музей находится в г. Барнауле по ул. Ползунова 46. Основан в 1823 г в городе Барнауле. Это один из старейших музеев в Сибири. Инициаторами создания музея были
“Каждая эпоха таит подделки” // Директор Государственного исторического музея Алексей Левыкин рассказал Анне Сабовой о прошлом и настоящем ГИМ В этом году исполняется 135 лет с тех пор, как Александр III даровал статус правительственного учреждения любимому детищу своего отца — Императорскому Российскому историческому музею. О метаморфозах, которые