Slavyansk-na-Kubani

Slavyansk-on-Kuban is a town in Krasnodar Krai , Russia , located in the Kuban River delta. Population: 63,842 ; 64,136 ; 57,790 ; 56,000.

Localities in the Area

Trudobelikovskiy

Slavyansk-na-Kubani

• Type: Town with 61,400 residents
• Description: human settlement in Slavyansky District, Krasnodar Krai, Russia
• Address: Славянский район
• Categories: stanitsa, city or town and locality
• Location: Krasnodar Krai and Adygea , Southern Russia , Russia , Eastern Europe , Europe
• View on Open­Street­Map

Slavyansk-na-Kubani Satellite Map

Also Known As

• Arabic: Slavyansk-na-Kubani
• Arabic: سلافيانسك-نا-كوباني
• Armenian: Կուբանի Սլավյանսկ
• Azerbaijani: Slavyansk-na-Kubani
• Belarusian: Славянск-на-Кубані
• Bulgarian: Славянск на Кубан
• Catalan: Slàviansk-na-Kubani
• Cebuano: Slavyansk-na-Kubani
• Chechen: Кубань-тӀера-Славянск
• Chinese: Slavyansk-na-Kubani
• Chinese: 庫班河畔斯拉維揚斯克
• Chinese: 斯拉維揚斯克
• Chinese: 斯拉维扬斯克
• Crimean Tatar: Slavânsk-na-Kubani
• Czech: Slavjansk-na-Kubani
• Czech: Slavjanskaja
• Czech: Slavjansk na Kubani
• Danish: Slavjansk-na-Kubani
• Dutch: Slavjansk aan de Koeban
• English: Slavyansk-on-Kuban
• English: Stanitsa Slavyanskaya
• Esperanto: Slavjansk-na-Kubani
• Estonian: Slavjansk-na-Kubani
• French: Slaviansk-na-Koubani
• German: Slawjansk-na-Kubani
• German: Slawjansk am Kuban
• Hebrew: סלאביאנסק-על-קובאן
• Hungarian: Szlavjanszk-na-Kubanyi
• Italian: Slavjansk-na-Kubani
• Kalmyk: Славянск-на-Кубани балһсн
• Korean: 슬라뱐스크나쿠바니
• Ladin: Slaviansk sul Kuban
• Latvian: Slavjanska pie Kubaņas
• Lithuanian: Slaviansk na Kubani
• Macedonian: Славјанск на Кубањ
• Min Nan Chinese: Slavyansk-na-Kubani
• Norwegian: Slavjansk-na-Kubani
• Norwegian Bokmål: Slavjansk-na-Kubani
• Norwegian Nynorsk: Slavjansk-na-Kubani
• Ossetian: Славянск-Хъобаныл
• Persian: اسلاویانسک-نا-کوبانی
• Polish: Sławiańsk nad Kubaniem
• Portuguese: Slaviansk do Kuban
• Romanian: Slaviansk-na-Kubani
• Russian: Славянск-на-Кубани
• Russian: станица Славянская
• Serbian: Славјанск на Кубану
• South Azerbaijani: اسلاویانسک-نا-کوبانی
• Spanish: Slaviansk-na-Kubani
• Swedish: Slavjansk-na-Kubani
• Tagalog: Slavyansk-na-Kubani
• Tajik: Славянск-на-Кубани
• Tatar: Славянск-на-Кубани
• Turkish: Slavyansk-na-Kubani
• Ukrainian: Слов’янськ-на-Кубані
• Ukrainian: Слов’янськ на Кубані
• Upper Sorbian: Slawjansk-na-Kubani
• Veps: Slavänsk Kubanil
• Vietnamese: Slavyansk-na-Kubani
• Waray (Philippines): Slavyansk-na-Kubani
• Western Panjabi: سلاویارسک نا کوبانی
• Slavanskaya
• Slavyanskaya
• Slawjanskaja
• Sslawjanskaja
• Ени-Копыл, Копыл, Копыльская станица, Славянская станица

До Дону? Про українську Кубань

103 роки тому, 16 лютого (1 березня за новим стилем) 1918 року проголошено Кубанську народну республіку. Кубань для пересічного українця має чи не сакральне значення. Але чи добре ми знаємо Кубань? І чи вартує мріяти про кордон України до Дону?

Віталій Ляска

історик, головний редактор журналу “Локальна історія”

Фраза “Кубань – це Україна?!” звучить і як запитання, лунає і як відповідь. Неважливо кому вона адресована: перехожому чи перехожій на вулицях провінційного українського містечка, поважному професорові чи поважній професорці у Національній академії наук України, що вже животіє, або воякові чи воячці, які тільки-но відмилися від пороху та бруду російсько-української війни.

Запитання, яке і не варто ставити, бо ж Кубань – це Україна. Недарма в нашому славні ми співаємо “від Сяну до Дону”. Та злий оскал геополітики змушує нас досі борсатися поза кордонами України в намаганні зачерпнути своїм шоломом води із Сяну та Дону. Те, що поза нами, ми собі уявляємо українською Аркадією, населення якої тільки і жде руки від материнської України. Мовляв, Велика Україна прийде до трохи меншої посестри й буде ще більша Україна. Але чи краща? І чи потрібна реальній Україні Україна уявна? І чи справді золоте руно України розкинулось десь північніше від міфологічної Колхіди? Десь там, де Кубань. Чи Дон. І чи не перетворилося це золоте руно українства на сході лише на географічну координату? Ту, яка щоразу зменшується у західному керунку.

На ці запитання я не маю відповідей. Та й не можу мати. Маю лише запитання. І адресую їх до тих, які на кожному кроці кажуть, що Кубань – це Україна.

1. Ким були запорожці, які переселилися до Чорноморії: національною групою чи все-таки соціальною? І чому фактично всі вони походили із середовища “вірних” козаків, яке після зруйнування Підпільненської Січі плекало сподівання на прихильність Катерини ІІ?

2. Яка ідентичність у тамтешнього населення є сильнішою: кубансько-козацька чи українська? І це я ще не згадую про російську ідентичність…

3. Чи готові ви Андрія Шкуро кубанський козак українського походження, командувач Кубанського козацького війська Кубанської Народної Республіки, генерал-лейтенант Кубанської армії, голова резерву козачих кубанських військ Вермахту. (чи Шкуру на український манер) вважати нашим національним героєм? Того самого Шкуро, який нібито й декларував прихильність до українського національного руху, але завше був якось осторонь наших інтересів?

4. Що є ознакою українства на сучасній Кубані? Мова? Та ж тепер до неї як до рідної признається лише менше відсотка населення краю? І чи лише виною тут державна політика русифікації?

5. Чи, може, нас єднають пісні? Мелодійні пісні в чудовому виконанні, сумніву нема. Але ж хто їх виконує? Кубанський козачий хор, який від 1974 року співає під орудою Віктора Захарченка. Народного артиста України, до речі. І підписанта вже знаменитого листа на підтримку політики Володимира Путіна щодо російської військової інтервенції в Україну.

6. Чи лише “ряжені казачкі” воюють на Донбасі. По ту лінію фронту, щоправда. І чому серед їхніх прізвищ так багато закінчень на -ко?

7. І врешті. Чим Кубань краща за, до прикладу, Берестейщину чи Мармарощину? Чому територія, яку українці населили три століття тому, у нашій свідомості має більший пріоритет, аніж території, де українці жили від княжих часів. Жили і живуть…

І це я ще не запитую про Кубанську народну республіку, яка в нашій свідомості вже аксіоматично прагнула до злуки з Великою Україною. Але не злучилася. Спишемо на обставини…

Отож ми далі звертаємось до померлих і до їхньої традиції. Ми у Верховній Раді створюємо міжфракційне об’єднання “Кубань”, про яке, за винятком факту створення, навіть Google мовчить. І тішимося якимось міфічним тролінгом Росії. А чом би й не тішитись. Бо тролінг – це лише думки, а не дії. Однак і у думках має бути місце правдивому. Ми маємо бачити різниці між двома Кубанями. Минулою і теперішньою. Тією, де буяла українізація (не лише мовна) у 1920-х, і тією, яку російський чобіт вміло звів до локального, хуторянського фольклору якихось козаків у великоімперській культурі. А якщо говорити про дії, то здобудьмо справжню Україну (не лише з тужливими піснями) до Дінця. Того, що Сіверський.

Або хоча б співаймо наш гімн повністю, з тими рядками про Сян та Дон. Хоча, навіщо?… Краще марити міфічними мапами столітньої давнини й усюди бачити Україну. Аби не тільки в себе…

Кубань – історична область України

Історично Кубань належала Україні. Найбільшою складовою Війська Запорозького була саме Кальміуська паланка. Українці на Кубані аж до Голодомору складали переважну кількість населення.

Майже сто років тому почалася запекла боротьба за вплив на Кубань між Україною і проросійським Доном. 4 січня 1918 року на заклик української Чорноморської Ради 29 політичних партій і організацій підтримали Третій Універсал Центральної Ради України і звернулися до Кубанського Військового Уряду із закликом приєднатися до Матері-України. Як завжди, заважали такому приєднанню ті, хто наїхав із російської глибинки. Як правило, це були особи, заражені імперським більшовизмом, які мутили воду і дурили простий народ.

Проте, як би там не було, а 28 січня 1918 року Кубанською крайовою військовою радою на чолі з Н. С. Рябоволом на землях колишньої Кубанської області була проголошена незалежна Кубанська Народна Республіка як частина майбутньої Російської федеративної республіки.

Але «любов» до Московії закінчилася дуже швидко, і вже 16 лютого 1918 року Кубань була проголошена незалежною самостійною Кубанської народною республікою (з 4 грудня 1918 офіційно – Кубанський край) – нове державне утворення на території колишньої Кубанської області й Кубанського козачого війська, створене після розпаду Російської імперії і яке існувало в 1918-1920 роках. Найбільш впливовими політичними силами цього державного утворення були «чорноморці» і «лінійці». «Чорноморці», сильніші економічно й політично, представляли україномовне чорноморське козацтво та стояли на проукраїнських позиціях. «Лінійці» представляли російськомовне лінійне козацтво й орієнтувалися на «єдину та неподільну Росію».

Незважаючи на потужну більшовицьку пропаганду, за період із весни до осені 1918 року в Кубані стався перехід більшості козачого населення до виступу проти більшовиків. Цьому сприяла конфіскація і переділ військових земель, мародерство деяких червоноармійських загонів, що складалися з іногородніх, а також акти розкозачення.

28 травня 1918 року в Київ прибула делегація глави Крайової ради Рябовола. Предметом переговорів стали питання встановлення міждержавних відносин і надання Україною допомоги Кубані в боротьбі з більшовиками. Одночасно велися переговори про приєднання Кубані до України. Вже наприкінці червня Українська держава відправила в Кубань 9700 гвинтівок, 5 млн. патронів, 50 тис. снарядів для 3-дюймових гармат.

Подібні поставки здійснювалися і надалі. У той час, коли Добровольча армія готувалася до походу на Катеринодар, українська сторона запропонувала висадити десант на азовському узбережжі Кубані. В цей час мало розпочатися підготовлене козацьке повстання. Планувалося об’єднаними зусиллями вигнати більшовиків і проголосити об’єднання України й Кубані. З Харкова на азовське узбережжя була перекинута дивізія Натієва (15 тисяч чоловік), проте план провалився як через подвійну гру німців, так і через зволікання вищих чинів військового міністерства.

У той час пріоритетними напрямками внутрішньої політики Кубанського краю були: вирішення соціально-економічних проблем, заходи щодо переведення на українську мову навчальних закладів у районах, де українці складали більшість. У зовнішній політиці – боротьба з більшовизмом, орієнтація на Україну, зокрема підтримка руху за об’єднання з Україною (спочатку на федеральній основі).

23 червня в Новочеркаську пройшло засідання Кубанського уряду, на якому вирішувалося питання про те, на кого орієнтуватися в подальшому – на Україну або Добровольчу армію. Верх взяли добре проплачені прихильники об’єднання з добровольцями, але надалі відносини між Добровольчою армією і кубанськими лідерами різко загострилися. Добровольці розглядали Кубань як невід’ємну частину Росії, прагнули скасування кубанського уряду й Ради і підпорядкування отаманові Кубанського козачого війська, командувачу Добровольчої армії. Кубанці ж прагнули відстояти свою самостійність та орієнтувалися на Україну. Кубансько-денікінське протистояння особливо загострилося після 13 червня 1919 року. В цей день на Південно-російській конференції голова Кубанської крайової ради Микола Рябовол виступив із промовою, в якій гостро критикував денікінський режим. Цієї ж ночі він був застрелений у холі готелю «Палас» співробітником Денікінської особливої наради. Це вбивство викликало неймовірне обурення на Кубані. Кубанські козаки стали залишати регулярну армію. Наступні події призвели до того, що дезертирство кубанців стало масовим і їх частка у військах Денікіна, що в кінці 1918 року становила 68,75 %, до початку 1920 року впала до 10%, знекровивши її. Що стало однією з причин поразки білої армії.

Тепер Кубанська крайова рада вже відкрито оголосила, що боротися потрібно не тільки з Червоною армією, а й з монархізмом, що спирається на армію Денікіна. На початку осені депутатами крайової ради велася активна пропаганда відділення Кубані від Росії, почалися активні переговори з Українською Народною Республікою про приєднання. Одночасно делегація Кубані на Паризькій мирній конференції порушує питання про прийняття Кубанської народної республіки в Лігу Націй.

3 березня 1920 року зміцніла Червона армія почала Кубано-Новоросійську операцію. Добровольчий корпус, донська й кубанські армії стали відходити. 17 березня Червона армія увійшла в Катеринодар. Кубанська армія була притиснута до кордону Грузії і 2-3 травня капітулювала. Кубанська Народна Республіка, її уряд і Кубанське козацьке військо були скасовані. Кубань разом із Черномор’ям насильно увійшли до складу РСФСР у вигляді Кубано-Чорноморської області. Однак масовий козацький повстанський рух тривав до 1922 року, а окремі повстанські загони діяли до 1925 року. Протягом 20-х і 30-х років XX століття Кубань залишалася ареною масових репресій, розкозачення, розкуркулення і масштабного голоду.

З не таких вже й давніх історичних подій слід робити правильні і своєчасні висновки. Якби Кубанська Народна Республіка всупереч підривним діям зсередини її проросійських елементів як білого, так і червоного забарвлення, рішуче зробила крок до об’єднання з УНР, то зберегла б і себе, і УНР у складі єдиної України. Тоді ні більшовицька Москва, ні «білий» рух не змогли б їм перешкодити знайти справжню, визнану світовим співтовариством, незалежність. Без України в Кубані не було б ні проімперської радянської влади, ні проімперського білого руху. У кращому випадку вони воювали б між собою, послаблюючи і знищуючи один одного.

Отже, громадянська республіка, як і територіальна цілісність України, лежать у темряві історії, і тільки від нас залежить подальша доля активних, і «можливих» у перспективі громадян нашої Республіки.