Історична школа.

Свою назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до яких ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми в певній країні, викладає історію народного господарства. Школа виникла у Німеччині в середині XIX ст. Найбільш відомими її представниками були німецькі економісти В. Рошер, Бруно Гільдебранд (1812—1878), Вернер Зомбарт (1868—1941), Макс Вебер (1864—1920) та ін.

Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичною ситуацією. Тому назву “політична економія” вони ототожнювали з поняттям “національна економіка”, вважали, що кожна країна розвивається неповторним, особливим шляхом. Методологічною основою такого висновку було заперечення ними всезагальних і спільних економічних законів.

Водночас ці економісти здебільшого виправдано стверджували, що політична економія повинна вивчати не відношення між людиною і речами, а відносини між людьми. Методологічними принципами таких тверджень е передусім акцентування не на поверхових і зовнішніх формах вияву економічних відносин. Справді, такі відносини між людьми завжди пов’язані з речами, з привласненням матеріальних благ, але вони є лише однією із сторін предмета вивчення політичної економії. Другою такою стороною є економічні зв’язки і відносини між самими людьми у кожній із сфер суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі і споживанні, насамперед виробничому споживанні). Внаслідок цього в політичну економію вноситься метод “робінзонади” — існування окремої людини на безлюдному острові, яка індивідуально здійснює процес праці, не вступаючи при цьому у виробничі відносини з іншими людьми в жодній із сфер суспільного відтворення.

У методологічному аспекті такий підхід логічно зумовлює заперечення всезагальних і спільних економічних законів. Адже у відносинах людей до природи в процесі праці якраз і встановлюються всезагальні для всіх суспільних способів виробництва економічні закони. Вони доповнюються спільними законами товарного виробництва, а також спільними для всіх країн специфічними економічними законами, які діють в межах окремої суспільно-економічної формації. Так, за капіталізму діють спільні для економіки Франції, Англії, Італії та інших країн закони розвитку виробничих відносин (або відносин економічної власності): виробництво додаткової вартості (у формі прибутку), закон концентрації капіталу тощо. Якби їх не існувало, була б неможливою економічна інтеграція країн Західної Європи, становлення глобальних форм інтеграції, передусім між розвинутими країнами. Специфіку дії цих законів зумовлюють історичні і культурні традиції кожного народу, мораль тощо. Але абсолютизування цих вторинних надбудовних факторів неможливе, а в методологічному плані цим розриваються органічні зв’язки між такими категоріями діалектики, як загальне, особливе і одиничне.

Теоретико-методологічними хибами історичної школи є ігнорування об’єктивного характеру економічного життя, вилучення з предмета політичної економії економічних законів, переоцінка національних особливостей розвитку економіки, ненаукове застосування принципу історизму, антиісторичний підхід до капіталістичного способу виробництва (вважали його вічним ладом), приватної власності, суб’єктивне тлумачення цінності тощо. Зокрема, Б. Гільдебранд стверджував, що вартість визначається лише корисністю предмета, а її мірилом є суб’єктивна оцінка людей.

Вважаючи, що ринок неспроможний досягти стійкої рівноваги економічної системи, представники історичної школи обґрунтовано виступали за активне втручання держави в економіку, яка є єдиною умовою її ефективного функціонування. Для виживання суспільства необхідно, на їх думку, надавати бідним верствам населення більшу частку в результатах прогресу. Це були прогресивні ідеї, які значною мірою стали основою для інституціоналізму і були підтверджені практикою подальшого розвитку.

Разом з тим представники історичної школи вважали психологічні та етичні фактори не менш важливими за економічні, чим утверджували доцільність ширшого підходу до вивчення економічного і соціального життя. В. Зомбарт також відводив значну роль організаційним і технологічним факторам, але змішував економічні і юридичні аспекти досліджуваних явищ. У твердженні ідеологів історичної школи про рівнозначність психологічних, етичних і економічних факторів є значна частка істини. Але кожна істина є конкретною і підтверджується на практиці на відносно коротких проміжках історичного розвитку. Крім того, представники історичної школи, інституціоналізму (Т. Веблен) та маржиналізму (К. Менгер, Л. Мізес) та інші наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. доводили, що ця наука повинна вивчати моральні й етичні аспекти господарської діяльності, ідеї та психологію людей у цьому процесі, природу людського духу, енергійність нації, значення націоналізму, проблеми мотивації та економічної поведінки людей, їх культуру, які, безсумнівно, мають велике значення. Такі постулати були своєрідною відповіддю на економічний підхід К. Маркса та Ф. Енгельса.

Зіставляючи індивіда і суспільство, прихильники історичної школи перевагу надавали суспільству. Але при цьому Вебер необгрунтовано заперечував ідею К. Маркса про відсутність відчуження засобів виробництва від безпосередніх працівників і замінював її тезою про бюрократизацію політичного і суспільного життя. Логічніше було поєднати Марксову ідею про відчуження з положенням історичної школи про бюрократизацію життя, точніше, доповнити процеси відчуження тотальною бюрократизацією суспільного і політичного життя. Виправданим було твердження представників історичної школи про те, що соціалізм призведе до розширення бюрократизації суспільного життя, але доцільно зазначити, що бюрократизація притаманна не демократичному соціалізму, а державному, тоталітарно панівній в СРСР соціальній системі. (Тому цей устрій характеризують як “бюрократичний соціалізм”.) Окремі представники історичної школи виступали за централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання, необхідність соціальних реформ, стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості. Ці ідеї помітно втілилися в розвитку економічних систем передових країн.

Історична школа проповідувала немало реакційних догм. Так, Гільдебранд і Рошер розглядали капітал як результат бережливості, ощадливості капіталістів, а отримання відсотків — як результат такої ощадливості. Антидемократичною є думка В. Рошера про наявність капіталу в найманих робітників (речового капіталу) лише на тій підставі, що вони мають кваліфікацію. Пізніше це положення було сформульоване в ширшій концепції людського капіталу. Антигуманною була ідея В. Рошера про те, що накопичення капіталу забезпечує насамперед заощадження капіталістів і зростання народногосподарської культури. Капіталістів Рошер вважав творцями духовного виробництва. Утопічним є твердження представників історичної школи про неминучість вирівнювання доходів основних класів у капіталістичному суспільстві та ін.

Ніколи не здавайся: 12 історій справжніх Робінзонів

Вигаданий герой роману Даніеля Дефо провів на безлюдному острові 28 років. Його рекорд був побитий в реальному житті.

1. З 1515 по 1545 роки, португалець

В 2000 році історик Фернанда Дурао Феррейра виявила в хроніках 16 століття згадки про Фернао Лопеша, солдата португальського колоніального контингенту в Індії. Він перейшов на бік суперника під час облоги Гоа і нібито прийняв іслам. Коли португальці впіймали втікача, вони відрубали йому праву руку, вуха, ніс і висадили на острові Святої Єлени. Через 300 років там закінчить своє життя Наполеон Бонапарт.

Як у літературного Робінзона, у Фернао був свій П’ятниця – яванець, який вижив в кораблетрощі. Замість папуги – дресирований півень.

До берегів Святої Єлени зрідка приставали кораблі для поповнення запасів прісної води. Моряки знали про пустельника і вважали його святим, а Фернао не бажав залишити острів. Зійти на борт корабля його вмовили лише через 10 років. Солдат отримав прощення від короля Португалії та індульгенцію від Папи римського, але вважав за краще повернутися на острів і прожив там ще 20 років.

Звільнення від кари за гріхи.

Адмірал де Албукеркі в 1510 році відбив Гоа у Аділь-Шаха, засновника Біджапурського султанату. Колишні власники здійснили кілька спроб його повернути.

2. З 1540 по 1550 роки, іспанець

Матрос Педро Серрано був єдиним, хто вижив після катастрофи іспанського галеона біля берегів Перу. З островом не пощастило: лише 8 км в довжину, без рослинності і джерел прісної води. Зате на ньому було багато черепах.

Педро добував вогонь ударами каміння, розкладав багаття з викинутих на берег водоростей і шматків дерева. Черепахи давали їжу, їхні панцирі слугували мисками для збирання дощової води. Також з них він змайстрував навіс від сонця.

Через три роки на острів доплив ще один матрос, також жертва аварії. Вдвох з Серрано вони прожили майже 7 років, поки дим їхнього багаття не помітив вітрильник, що пропливав поруч.

Вид на острів Серрано Банк, де Педро Серрано прожив 10 років. Джерело: militar.org.ua

Під час воєн минулого приватні судновласники отримували офіційний дозвіл грабувати торгівельні кораблі противника. Їх називали капери . На початку 18 століття точилася «Війна за іспанську спадщину». Відомий англійський мореплавець Вільям Дампір, який першим здійснив три навколосвітні подорожі, спорядив в експедицію два кораблі. Одним з них була Cinque Ports.

3. З 1704 по 1708 роки, шотландець

Штурман галери Cinque Ports («П’ять портів») Олександр Селкірк мав важкий характер навіть за мірками каперів. Капітан позбувся нього під час стоянки на острові Мас-а-Тьєрра біля берегів Чилі, залишивши на березі з мушкетом, ковдрою, сокирою, ножем і підзорної трубою.

Після першовідкривачів Мас-а-Тьєрра там залишилися здичавілі кози. Вони стали для Селкірка джерелом молока і м’яса. Моряк спорудив хижу зі стовбурів і листя, навчився добувати вогонь. Він часто бачив на горизонті вітрила, але це були іспанці, просити у яких допомоги британський пірат не міг. Співвітчизники врятували його через 4 роки і 4 місяці. Це знову були капери, яких вів Вільям Дампір. Капітан корабля був вражений фізичною формою і душевним спокоєм Селкірка.

«Ми переконалися, що самотність і відлучення від світу не таке болісне, як вважають люди, особливо якщо у нещасного не було іншого вибору, як його не було у цієї людини».

Врятований продовжив плавати з піратськими командами. Острів Мас-а-Тьєрра тепер названий ім’ям Робінзона Крузо. За однією з версій, історія шотландця стала основою роману Даніеля Дефо. В 2007 році археологи знайшли на острові залишки хижі Селкірка та його навігаційних інструментів.

Селкірк чекає порятунку, скульптура Томаса Стюарта Бернетта. Фото: Herbert A. French / Library of Congress

4. З 1742 по 1748 роки, росіяни

Промислове судно з екіпажем з 14 осіб було заблоковане кригою неподалік від одного з островів східного Шпіцбергена. Моряки відправили на суходіл чотирьох добровольців, щоби відшукати дерев’яну хатину для зимівлі. Розвідники знайшли її і залишилися на ніч, а зранку не виявили корабля, який розбило хвилями і віднесло в море. Так почалися пригоди Олексія Хімкова з товаришами.

Моряки змайстрували списи і луки, ловили рибу, харчувалися напівсирим м’ясом хутрових звірів. В Арктиці важко з деревиною, тому викинуті хвилями корчі йшли на обігрів хатини. Один моряк помер від цинги , трьох підібрав купецький корабель. Вони повернулися додому забезпеченими людьми, оскільки привезли близько 200 шкур ведмедів, оленів і песців.

Хвороба, яку викликає гостра нестача вітаміну C.

5. 6 місяців в 1740-х роках, голландець

В 1748 році команда англійського судна виявила на острові Вознесіння в Атлантиці людські останки і щоденник з історією голландського матроса. Леендерт Хазенбош був корабельним скарбничим. Його звинуватили в гомосексуалізмі і засудили до маронінгу . Видали різний інвентар, Біблію, рушницю без пороху, намет і письмове приладдя.

Голландець збивав камінням птахів, харчувався черепахами, а за прісною водою ходив на інший кінець острова. Щоденник оповідає про відчайдушні щоденні спроби знайти їжу. Через півроку джерело води вичерпалося, нещасний пив кров птахів і черепах, сечу, потім помер від спраги. Постійне поселення було засноване на острові Вознесіння лише в 19 столітті.

Покарання висадкою на безлюдний острів.

6. З 1805 по 1812 роки, росіянин

Яків Міньков був мисливцем на промисловому судні. Його висадили на острові Беринга неподалік від Камчатки для видобутку хутра і обіцяли забрати через два місяці. Але корабель не повернувся. Яків харчувався рибою та м’ясом звірів, побудував юрту, пошив одяг зі шкір морських котиків і песців. У 1812 році його забрала шхуна, яка проходила повз острів.

Арка Стеллера на острові Беринга. Фото: Чуян Галина Миколаївна / CC BY-SA 4.0

7. З 1809 по 1814 роки, американець

Коли бриг «Негоціант» зіткнувся з айсбергом в південній частині Тихого океану, сісти в рятувальну шлюпку вдалося лише 21 члену команди. Півтора місяці човен кидало хвилями, люди вмирали.

До суходолу дістався лише матрос Даніель Фосс. Його домом став кам’янистий клаптик землі, заселений тюленями. Їхнім м’ясом робінзон харчувався, зі шкір пошив одяг. В заглибленнях в камінні він збирав прісну воду. Через п’ять років чоловіка помітили з корабля, який проходив поруч. Судно не могло пристати через мілину, тому Фосс дістався його вплав.

8. З 1835 по 1853 роки, індіанка

Острів Святого Миколая біля берегів Каліфорнії населяли індіанці. До 1835 року їх залишилося близько двох десятків, і католицька місія вирішила вивезти людей на велику землю. Через бурю всі поспішали, і тому забули на острові одну жінку.

Лише через 18 років залишенку знайшли мисливці за хутром. Вона жила в хижі з китових кісток, носила одяг зі шкіри морських котиків і пір’я чайок, плела кошики з чагарника і водоростей. Спілкуватися не могла: плем’я вимерло, і її мови ніхто не розумів. Жінку назвали Хуана Марія. Через два місяці вона померла від дизентерії.

Ймовірна фотографія Хуани-Марії. Фото: Edwin J. Hayward and Henry W. Muzzall / Southwest Museum of the American Indian

9. З 1921 по 1923 роки, ескімоска

Ада Блекджек влаштувалася кухаркою і швачкою в канадську арктичну експедицію, щоби заробити грошей і вилікувати хворого на туберкульоз сина. П’ятеро полярників дісталися острова Врангеля і залишилися зимувати. Запаси швидко вичерпалися, полювання була невдалим. Троє членів експедиції вирішили повертатися. Ада залишилася в хатині з важко хворим Лорном Найтом і котом Віцом. Її товариші не дійшли до цивілізації і загинули, Найт незабаром помер.

Жінка навчилася виживати в умовах екстремального холоду. Через півтора роки її знайшла рятувальна експедиція. Додому Ада взяла шкури вбитих за час відлюдництва звірів, вигідно їх продала і вилікувала сина. Доля кота невідома.

Ада Блекджек. Джерело: Rauner Special Collections Library / raunerlibrary.blogspot.com

10. 34 дні в 1942 році, росіянин

В серпні 1942 року в Карському морі радянський криголам «Олександр Сибіряков» був потоплений німецьким крейсером «Адмірал Шеєр». Кочегара Павла Вавілова вибухом викинуло за борт, він зміг дістатися острова Білуха. У викинутих на берег рятувальних шлюпках криголама він знайшов три коробки з-під галет, сірники, сокири, запас прісної води, револьвер з запасом патронів на два барабана, спальний мішок зі складеним всередину теплим одягом і мішок висівок. Оселився Вавілов у занедбаному маяку.

Через місяць над островом пролетів гідролітак, який скинув мішок з шоколадом, згущеним молоком і цигарками. В мішку була записка: «Ми тебе бачимо, але сісти не можемо, дуже велика хвиля. Завтра прилетимо ще». Павла Вавілова змогли підібрати через чотири дні. Він продовжив працювати на флоті, став Героєм Соціалістичної Праці.

Вавілов Павло Іванович. Джерело: Кольська північ / lexicon.dobrohot.org

11. 6 днів в 1943 році, американці

Майбутньому президентові США Джону Кеннеді теж довелося побути Робінзоном, коли під час Другої світової війни в Тихому океані його торпедний катер потопив японський есмінець. 11 врятованих членів екіпажу спорудили з уламків пліт і дісталися одного з Соломонових островів.

На атолі росли лише кокосові пальми, які забезпечили моряків їжею, водою і навіть зв’язком. Кеннеді додумався видряпувати на шкаралупі кокосів координати з проханнями про допомогу і кидати їх в океан. Втім, американці врятували себе самі, коли через кілька днів змогли дістатися сусіднього населеного острова.

Вид на острів Кеннеді (тепер він називається так) з повітря. Джерело: Google Maps

12. 55 днів в 1985 році, литовець

Доцент Вільнюського інституту Паулюс Нормантас під час відпустки плавав на човні Аральським морем . Негода змусила його висадитися на острові Верхній Зміїний. Паулюс так захопився його обстеженням, що забув закріпити човен.

Литовець мав з собою спорядження для підводного полювання, годинник, лінзу, олівець, туалетне приладдя, півхлібини, трохи чаю, 22 шматка цукру, шість цибулин, дві головки часнику і вісім коробок сірників. Паулюс збудував землянку з глини і піч, паливом для якої стали саксаул і сухий очерет. Коли потепліло, він взявся перепливати на сусідні острови. Там натрапив на пастухів.

Солоне озеро в Середній Азії, на кордоні Казахстану і Узбекистану.