Ті, хто зреклися світського життя

Один коментар до “ Ті, хто зреклися світського життя ”

Людей, які зреклися світського життя, називають аскетами або монахами/монахинями, залежно від їх статі. У християнському контексті, це також може бути відомо як чернецтво (для чоловіків) або черництво (для жінок). У буддизмі, такі особи можуть називатися відомими термінами, такими як бхікшу (чоловік-монах) або бхікшуні (жінка-монахиня). Назви та традиції можуть відрізнятися в залежності від релігійного або філософського контексту.

Залишити відповідь

• Алгебра
• Англійська мова
• Астрономія
• Білоруська мова
• Біологія
• Географія
• Геометрія
• Економіка
• Інформатика
• Інші предмети
• Історія
• Казахська мова
• Киргизька мова
• Література
• Математика
• Музика
• Навколишній світ
• Німецька мова
• Основи безпеки життєдіяльності
• Право
• Психологія
• Російська мова
• Світова художня культура
• Суспільствознавство
• Узбецька мова
• Українська література
• Українська мова
• Фізика
• Фізкультура та спорт
• Французька мова
• Хімія

§ 24. Визвольний рух у 1860–1890-х роках

ЗГАДАЙТЕ 1. Коли і за яких обставин почалося українське національне відродження? 2. Який внесок в український на ціональний рух зробило Кирило-Мефодіївське товариство? 3. Прізвища яких діячів українського визвольного руху першої половини XIX ст. ви запам’ятали і чому?

1. Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність. Організаційною формою українського національно-визвольного руху в 1860-1890-х роках були напівлегальні непартійні об’єднання, які одержали назву «громади». Перша така громада в 1859 р. виникла в Петербурзі. У столиці імперії мешкало чимало українців, на яких справляли великий вплив патріотично налаштовані українські письменники та громадські діячі.

Помітно пожвавилося духовне життя української громади Петербурга після приїзду до нього колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства В. Білозерського, М. Костомарова і особливо Т. Шевченка. Значним успіхом громади стало створення літературно-наукового щомісячника – першого українського журналу «Основа», який існував у 1861—1862 рр., виходив українською та частково російською мовами. Видавцями журналу були В. Білозерський, П. Куліш і М. Костомаров. В «Основі» публікувалися художні твори, праці з історії та народознавства. У журналі вперше друкувалися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Степана Руданського, наукові дослідження М. Костомарова, М. Максимовича, Петра Єфименка та ін. Через них читачі прилучалися до української культури, минулого свого народу і формувалися як патріоти своєї Батьківщини.

Хоча журнал і не торкався політичних питань, зосередивши увагу на захисті української мови, літератури, праві народу на здобуття освіти рідною мовою, виданні навчальної і науково-популярної літератури, однак і така його суто культурницька спрямованість не влаштовувала як офіційну владу, так і багатьох шовіністів з російської інтелігенції. Частково через фінансові труднощі, але значною мірою через переслідування цензури та поліції «Основа» припинила існування.

Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1861 р. студенти й викладачі Київського університету та представники місцевої інтелігенції створили Громаду, яка ставила собі за мету працювати на благо рідного народу. Кількість членів громади сягнула 200 осіб. На таємній раді група громадівців затвердила програмні положення. Серед них такі: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, ставитися дружньо до братів-слов’ян й допомагати їм у боротьбі з гнобителями.

Будівля Університету Св. Володимира в Києві. Фото кінця XIX ст.

Услід за київською організувалися громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві та Катеринодарі на Кубані. Одним з головних напрямів діяльності була організація недільних шкіл для дорослих. Першу в Російській імперії недільну школу відкрили в 1859 р. у Києві. Вона дала змогу організувати освіту народу рідною мовою. Т. Шевченко і П. Куліш писали українські підручники, М. Костомаров започаткував кампанію збирання коштів на друк навчальної літератури, а члени громад ішли вчителювати в недільні школи.

Окрім недільних, члени громад відкривали й щоденні школи, працювали в них учителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних учителів тощо. Громадівці поширювали серед населення твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших письменників, видавали популярні книжечки. Чернігівська громада, крім традиційної діяльності, започаткувала видання щотижневика «Чернігівський листок». Його літературна частина виходила українською мовою. Видавцем і редактором газети був відомий байкар Леонід Глібов (1827-1893).

2. Хлопоманство. Володимир Антонович. Національний рух на Правобережжі підтримала частина молоді зі спольщених у свій час українських шляхетських родів, яка стала зближатися з українською інтелігенцією. Як і їхні українські товариші, вони почали вивчати історію українського народу, його фольклор і мову. Цей рух очолив студент Київського університету Володимир Антонович (1834-1908). Погляди Антоновича поділяли й активно підтримували Тадей Рильський (1841-1902), Борис Познанський (1841-1906) та ін. Вони заперечували польські твердження, що, мовляв, Правобережжя – це частина Польщі, що український народ – лише відгалуження польського народу, а його мова – діалект польської мови.

Володимир Антонович — лідер хлопоманів, який закликав інтелігенцію повернутися обличчям до народу і вірою та правдою служити йому.

Полякам нелегко було з тим погодитися, і вони погордливо назвали цю групу хлопоманами (хлоп – польською мовою селянин. – Авт.) й звинувачували її у зраді польських інтересів. У відповідь В. Антонович опублікував на сторінках журналу «Основа» статтю під заголовком «Моя сповідь», у якій закликав шляхтичів-поляків, що живуть в Україні й хочуть бути чесними перед собою, повернутися до українського народу, якого колись зреклися їхні предки. «Інший шлях, – писав Антонович, – це залишатися зайдами-паразитами».

Герб на знаменах польських повстанців. У ньому втілено ідею об’єднання трьох країн.

Щоб продемонструвати свою єдність з народом, хлопомани розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Спершу вони віддавали перевагу етнографічній діяльності: під час студентських канікул чи в інший вільний час мандрували селами, збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди, розповідали слухачам про славне минуле України, пояснювали причини злиденного становища селян та говорили про можливий вихід з нього.

Поява сторонніх людей і незвичні розмови насторожували підозрілу до всього незрозумілого сільську владу. Старости затримували хлопоманів і передавали поліції для дізнання. На початку 1861 р. під поліцейським тиском хлопомани змушені були припинити ходіння по селах і приєднатися до українських груп, які діяли в містах. В. Антонович очолив Київську громаду.

3. Польське повстання 1863-1864 рр. і Україна. Великим потрясінням для Російської імперії стало чергове польське повстання, спрямоване проти її панування. Воно почалося в січні 1863 р. Повстанці звернулися за підтримкою до українців.

Усього на території Правобережної України діяло 20 повстанських загонів. На боці повсталих поляків воювало понад 500 українців, білорусів, росіян. Серед них виділялися Андрій Потебня і Андрій Красовський. Однак масової підтримки повстання не отримало. Своїми планами на відновлення незалежності Польщі в кордонах 1772 р. і відмовою Україні в державності польська шляхта відштовхнула від себе українську інтелігенцію. Що ж до українського селянства, то воно традиційно не довіряло польському панству й не пішло за ним. До травня 1864 р. Росія з допомогою Австрії та Пруссії придушила повстання, а над його учасниками вчинила розправу. Зокрема, А. Красовського засудили до страти, яку замінили на 12 років каторги.

Олександр Кониський – відомий громадський діяч і публіцист.

4. Валуєвський циркуляр 1863 р. Активізація українських громад викликала серйозну тривогу серед місцевих реакціонерів і урядових кіл. Було організовано цькування учасників культурно-просвітницького руху з боку офіційної преси, розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, проведено арешти в Києві та Харкові, припинено видання «Чернігівського листка» та закрито всі недільні школи. Окремих українських інтелігентів із заарештованих, таких як Павло Чубинський (1839-1884) та Олександр Кониський (1836-1900), після суду і слідства заслано в північні губернії Росії.

Щоб спростувати звинувачення реакції в революційній діяльності, громадівці в листопаді 1862 р. опублікували у пресі листа («Відзив з Києва»), який підписав 21 відомий громадівський діяч. Автори листа схвалювали реформу 1861 р. і відповідні урядові дії щодо звільнення селян і демократизації життя, заявляли про лояльність до влади. Незважаючи на такі запевнення, утиски та переслідування громад не припинилися. Особливо на тлі істерії, викликаної польським повстанням. Посилилися нападки, посипалися доноси реакційного духовенства й чиновництва до царя.

Ці доноси, які були виявом великодержавного психозу, схвально сприймалися офіційними колами, рупором яких став міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. Його особливо турбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед селян. 20 червня 1863 р. таємним циркуляром Валуєв проголосив, що окремої «малоруської мови не було, немає й бути не може». Циркуляром призупинялося друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не поширювалася на художню літературу.

Таке застереження щодо заборони видань лише певного характеру було не випадковим. Російський уряд не турбувало те, що вузьке коло інтелігентів писало і видавало твори українською мовою. Він прагнув не допустити поширення таких видань серед простого люду. Шкільні та релігійні книжки призначалися саме для цих цілей. Валуєвський циркуляр спрямовувався на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з діяльності невеликої кількості інтелектуалів на масове явище.

Чиновники впроваджували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Стараннями цензури українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Після циркуляра в розвитку національного відродження почалася перерва, яка тривала понад десять років.

5. Відродження громадівського руху на початку 1870-х років. Царський уряд уважав, що після розгрому перших громад і виходу Валуєвського циркуляра національному рухові України завдано остаточної поразки і він уже не може бути небезпечним. Контроль за внутрішнім життям українського суспільства дещо послабився. Але дух української інтелігенції не зламався, і з кінця 1860-х років вона почала поступово відновлювати громади, зокрема в Києві, Полтаві, Чернігові. Вступ до громад не афішувався, засідання відбувалися таємно. Громадівці, як правило, займалися науковою та видавничою роботою. Обговорювалися також політичні питання, проблеми національного відродження тощо.

Діячі Київської громади: у центрі стоїть В. Антонович, сидять зліва направо: Т. Рильський, В. Беренштам, Ф. Панченко, Б. Познанський. Фото кінця XIX ст.

Григорій Ґалаґан був особисто знайо мий з Т. Шевченком. Відомий суспіль ний діяч, у 70-ті роки XIX ст. він доклав значних зусиль для відновлення громадівського руху.

Найбільшою і найвпливовішою на той час стала Київська громада. Наприкінці 1860-х – на початку 1870-х років вона об’єднувала як тих, хто стояв майже десять років тому біля її витоків, так і талановиту молодь. У складі громади були відомі професори й доценти університету, викладачі київських гімназій. Громадівці збирали, обробляли і друкували великий матеріал з історії, етнографії України, її фольклору.

Члени громад зуміли також згуртувати кращі наукові сили. У 1873 р. вони утворили Історичне товариство Нестора Літописця, і того ж року започаткували Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Цей відділ насправді був цілком самостійним товариством. Його першим головою став громадський діяч з Лівобережжя Григорій Ґалаґан (1819-1888), а діловим керівником – відомий етнограф Павло Чубинський. До Товариства ввійшли історик В. Антонович, видатний економіст і соціолог із швейцарсько-українського роду Микола Зібер (1844-1888), історик і публіцист Михайло Драгоманов (1841-1895), основоположник української статистичної науки Олександр Русов (1847-1915) та багато інших. До своєї діяльності Товариство залучило чимало міської та сільської інтелігенції. На 1875 р. у ньому налічувалося 200 дійсних членів і членів-кореспондентів, які всебічно вивчали рідний край. Вони збирали етнографічні, фольклорні, історичні й економічні матеріали з багатьох міст і сіл України.

1. Олександр Русов – визначний земський статистик, виявив себе і в царині етнографи та фольклористики, став відомим громадським діячем. 2. Павло Чубинський – поет, етнограф і громадський діяч, уславив своє ім’я віршем «Ще не вмерла Україна. ».

Друкованим органом Київської громади в 1874-1875 рр. стала газета «Киевский телеграф». Через неї громадівці почали нерівну боротьбу з консервативними виданнями й владою. Газета друкувала статті на досить гострі теми. Зокрема, віддаючи належне позитивним результатам реформи 1861 р., автори наголошували на тому, що вона не дала селянам справжньої волі, що їх немилосердно давлять відробітки, інші повинності та податки. Доводилася необхідність знищення податкового тиску, збільшення селянських наділів. Такі матеріали доповнювалися статтями про нестерпні умови праці й життя робітників. Подавались відомості щодо пробудження національної свідомості інших слов’янських народів, суспільного руху і парламентської боротьби в їх країнах.

6. Емський указ 1876 р. та переслідування українофілів. Діяльність Київської, як і інших громад в Україні, а також відділу географічного товариства звернула на себе увагу російських шовіністів, які знову засипали Петербург доносами про зростання «українського сепаратизму». Олександр II створив восени 1875 р. спеціальну комісію «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». І на підставі пропозицій комісії цар, який тоді відпочивав у німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон отримав назву Емський указ. Указом заборонялося друкувати українською мовою книжки, навіть тексти до нот, ставити українські театральні вистави і влаштовувати концерти з українськими піснями. Якщо хотіли організувати концерт, то всі пісні треба було перекладати російською мовою. Щоправда, у 1881 р. скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою, але видано інші застереження й обмеження. Крім того, указ суворо забороняв увозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книжки та брошури, видані за кордоном українською мовою.

Жорстоким ударом для української науки й культури стало закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Його лідерів П. Чубинського та М. Драгоманова вислано з України. Це було додаткове розпорядження до Емського указу, яке цар підписав власноруч. На пропозицію згаданої комісії заборонено видавати «Киевский телеграф» і звільнено низку професорів Київського університету.

Патріотичні кола України не погоджувалися з указом. Багато організацій та поодиноких впливових людей постійно зверталися до уряду з вимогою дозволити хоча б навчати дітей у школах українською мовою. Але всі подібні звернення відхилялися або залишалися без відповіді.

7. Молоді громади. Братство тарасівців. Українські громади завжди мали у своєму складі і поміркованих, і рішучих членів. У 1870-1880-х роках відбулася радикалізація громадівської молоді. Її вже не задовольняла суто культурницька діяльність старшого покоління. Певний вплив на молодих громадівців справила самовіддана боротьба проти царизму російських радикалів і польських революціонерів. На тлі цієї боротьби діяльність старших громадівців здавалася застарілою і безперспективною. До рішучіших дій їх підштовхувало ознайомлення з творами М. Драгоманова і західних політичних мислителів. Молодь почала виокремлюватись і створювати власні об’єднання, які одержали назву «молоді громади». Поява молодих громад надала визвольному руху нового імпульсу.

Безпосереднім наслідком радикалізації української різночинної молоді була поява на початку 1890-х років таємної організації Братство тарасівців. Біля її витоків стояли київські та харківські студенти (Іван Липа (1865-1923), Борис Грінченко (1863-1910), Микола Міхновський (1873-1924) та ін.). Організаційно братство оформилося під час зустрічі його фундаторів на могилі Т. Шевченка в Каневі й ставило за мету реалізувати основні ідеї Кобзаря.

1. Микола Міхновський – найвидатніиіий діяч українського самостійницького руху. 2. Борис Грінченко – один з фундаторів Братства тарасівців, відомий письменник і просвітній діяч.

Члени братства розгорнули активну роботу щодо залучення до товариства однодумців з різних міст України. Найбільший успіх тарасівці мали в Харкові. Вони зайнялися організацією лекцій, таємних сходок, постановкою вистав на різну тематику, у тому числі й українську, створили бібліотеку нелегальних видань, взялися до написання праць національно-визвольного змісту. Братство встановило зв’язки з аналогічними гуртками в Полтаві, Чернігові, Києві, Олександрії, Херсоні та Одесі, після чого рух тарасівців набув загальноукраїнського характеру. Тарасівці виступали за повну державну незалежність України. Ця група ввійшла в історію як перша самостійницька організація в Наддніпрянській Україні. У 1893 р. частину членів Братства тарасівців було заарештовано, проте організація продовжувала діяти до кінця 1890-х років.

8. Національне відродження кримських татар. Після завоювання Криму Росія робила все можливе, щоб змусити корінних його мешканців залишити півострів. Окрім створення нестерпних соціальних умов і релігійного переслідування, імперська влада вдавалася й до примусового виселення (як це було, зокрема, під час Кримської війни). Тож з 1 млн татар через сто років у Криму проживало заледве 200 тис. Більшість кримськотатарської еліти змушена була залишити рідну землю. Уже йшлося про виживання татар як етносу.

Але попри все хвиля національного відродження, яка охопила бездержавні народи Європи, кримських татар не оминула. Об’єктивно оцінюючи можливості поневоленої невеликої спільноти, її нечисленні освічені лідери взяли курс на поступові еволюційні зміни.

Започатковане в кінці XIX ст. кримськотатарське відродження пов’язане з ім’ям видатного діяча культури Ісмаїла Гаспринського (1851-1914), якого часто називають батьком свого народу. Європейськи освічена людина (кілька років проживав у Франції, знайомлячись з досягненнями культури, подорожував континентом і розпочав письменницьку діяльність), на Батьківщину Гаспринський повернувся з демократичними світоглядними цінностями та цілями. Головним важелем, який сприятиме початку одужання хворого, за його висловом, народу, він уважав освіту.

Ісмаїл Гаспринський – кримськотатарський просвітитель, письменник, педагог, модернізатор кримської традиційної ісламської культури.

Кримські татари мали незначну кількість навчальних закладів. Але й вони функціонували при релігійних установах і не давали світської освіти. Гаспринський написав підручник для дітей і в 1884 р. відкрив у Бахчисараї перший навчальний заклад (мектебе) нового типу. Дворічний курс початкової освіти передбачав вивчення татарської та арабської грамоти, правопису, читання, арифметики і правил віри. Гаспринський викладав у цій школі. 1895 р. у Бахчисараї було вже 7 подібних шкіл, у Криму в цілому – 100. Того ж року він започаткував професійну школу. У ній, окрім загальноосвітніх знань, давали й навички роботи з тієї чи іншої спеціальності. Час навчання в мектебе зріс до 4 років. Важливо, що Гаспринський увів нову методику шкільної освіти, яка підвищила її якість. На зламі століть письменними були вже 20 % кримських татар. 1897 р. у Криму було 360 мектебе та 68 російсько-татарських училищ, у яких нараховувалося 11 тис. дітей.

Гаспринський фактично створив і нову літературну мову свого народу та почав видавати першу кримськотатарську газету «Тарджиман» («Перекладач»). Він же започаткував і журнал для жінок.

Зусилля Гаспринського заклали освітні й культурні підвалини, які забезпечили формування нової генерації кримськотатарської інтелігенції. Вона у свою чергу дещо пізніше здійснила перехід від суто культурницької діяльності до політичної.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Організаційною формою українського руху в 1860-1890-х роках були напівлегальні об’єднання інтелігенції, які ввійшли в історію як громади. Вони зосередили свої зусилля на видавничій справі, організації недільних шкіл для дорослих, де викладання велося українською мовою. Виступали проти національних утисків і соціальних обмежень в освіті, організовували публічні лекції, бібліотеки, поширювали серед населення твори Т. Шевченка та інших українських письменників. Політичної боротьби громади уникали і неодноразово заявляли, що їх діяльність не має політичної мети.

Однак царські чиновники вважали, що будь-які дії, спрямовані на пробудження національної свідомості українців, небезпечні для майбутнього імперії. У червні 1863 р. імперський міністр внутрішніх справ П. Валуев видав циркуляр, який забороняв публікацію українською мовою шкільних підручників та релігійних видань. Про українську мову в циркулярі говорилося, що її «не було, немає й бути не може». Чиновники заповзялися впроваджувати циркуляр у життя. Унаслідок цього національний рух на певний час завмер.

На початку 1870-х років поліцейський контроль за життям українського суспільства дещо послабився. Цим негайно скористалася інтелігенція, яка стала відновлювати громади, залучаючи до їх роботи нових членів. Громадівці заснували Історичне товариство Нестора Літописця, а через деякий час організували Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Друкованим органом Київської громади стала газета «Киевский телеграф». Як і раніше, громадівці не вели політичної діяльності. Але й цього разу аполітизм і культурництво не врятували громадівців. 1876 р. у місті Емс Олександр II підписав закон про цілковиту заборону української мови.

Проте український рух не було знищено. У громадівському середовищі посилилося розмежування. Молодь уже не влаштовували суто культурницькі форми діяльності. Вона прагнула до активних дій і стала об’єднуватись у молоді громади, а на початку 1890-х років утворила таємне Братство тарасівців, яке своєю кінцевою метою оголосило здобуття незалежності України. Це означало, що український національно-визвольний рух переходив в нову фазу — політичну.

У культурницький етап національного відродження в кінці XIX століття перейшов і кримськотатарський народ, який відчув на собі сутність імперської влади навіть більше, ніж інші етноси. Початок відродження у кримських татар був пов’язаний з діяльністю просвітителя І. Гаспринського.

Перевірте себе

1. Коли і де виникла перша громада?

2. Покажіть центри громадівського руху на карті на с. 178.

3. Охарактеризуйте культурно-освітню діяльність громад наприкінці 1850-х – на початку 1860-х років.

5. Який вплив на суспільно-політичне життя України мало польське повстання 1863-1864 рр.? Чому це повстання не отримало масової підтримки українців?

6. Яку мету мало самодержавство, видаючи Валуєвський циркуляр?

7. Коли відновився громадівський рух? Знайдіть його центри на карті на с. 178.

8. Які завдання ставили перед собою члени молодих громад?

9. Коли діяло Братство тарасівців? Що нового внесло воно в український рух?

10. Яку роль у національному відродженні кримських татар відіграла діяльність І. Гаспринського?

Документи та матеріали

Програмні засади Братства тарасівців

1) Самостійна суверенна Україна, соборна, ціла й нероздільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана й без хама, в будучому без класової боротьби;

2) федерація всередині, цебто федерація лівобережної, правобережної, Степ. України, Кубані й Галичини;

3) гетьман – як президент і сойми;

4) мета державна – перед усе й понад усе;

5) удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртової торгівлі, трудова повинність, . загальна безплатна й обов’язкова наука, цілковита воля віри, відокремлення церкви від держави, національна армія;

6) боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками;

7) не говорити, а робити; не знати, а вміти;

8) Україна для українців, цебто, що визнають себе українцями;

9) культура нації: своя наука, своя краса, своє сумління, свій розум, своя правда, своя воля, свій бог;

10) культура «я» чи то братерства: держава – велика зорганізована громада; громада складається з осібників; коли осібник вільний і дужий, то і держава міцна; коли осібник – раб темний, то й держава ні до чого;

11) не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо.

Джерело: Слабченко М.Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття. – Харків, 1927. – Т. II. – С. 204.

Запитання і завдання

Проаналізуйте програмні завдання Братства тарасівців і дайте відповіді на запитання:

а) Який політичний лад планували встановити в Україні тарасівці?

б) Яким соціально-економічним порядкам надавали перевагу члени Братства тарасівців?

в) Які перетворення в культурно-освітній і духовній сферах передбачали тарасівці?

Запам’ятайте дати

• 1859 – виникнення першої громади, відкриття в Києві першої в Російській імперії недільної школи.

• Початок 1860-х років – діяльність хлопоманів.

• 1861 – створення в Києві Громади.

• 1861-1862 – видання в Петербурзі першого українського журналу «Основа».

• 1863 – Валуєвський циркуляр про заборону друкування українською мовою шкільних і релігійних видань.

• 1863-1864 — польське повстання.

• Початок 1870-х років – відновлення громадівського руху.

• 1876 – Емський указ.

• 1891—1893 – діяльність таємної студентської організації Братство тарасівців.

Віра, Надія, Любов та Софія 2023: коли відзначають історичне жіноче свято

Вересневе свято мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії є важливою частиною культурної спадщини України. Стаття розповідає про зміни у даті свята після переходу на новий календар та розкриває історію цих святих, які віддавали свої життя за віру. Також висвітлені традиції і обмеження, пов’язані з цим святом, включаючи заборону на одруження у цей день.

Розкрито історію та традиції свята мучениць Віри, Надії, Любові та матері Софії

Віра, Надія, Любов та Софія 2023: коли відзначають історичне жіноче свято

У вересні православні віряни традиційно вшановують пам’ять мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Українці люблять це свято і охоче вітають з днем ангела жінок з такими іменами.

Варто пам’ятати, що з 1 вересня 2023 року Православна церква України (ПЦУ) перейшла на новий календар, і багато свят отримали нову дату. Серед них — Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії.

Коли свято Віри, Надії, Любові 2023 року

За старим (юліанським) календарем, за яким до останнього часу жили українські віряни, день пам’ять мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії щороку відзначали 30 вересня.

З 1 вересня 2023 року ПЦУ перейшла на новий (григоріанський) календар. За ним, свято Віри, Надії, Любові тепер відзначатимуть 17 вересня.

Хто такі Віра, Надія, Любов та мати їхня Софія: історія свята

Віра, Надія, Любов і мати їхня Софія — християнські святі, шановані у лику мучениць.

За переказами, вони жили у ІІ столітті на Апеннінах і загинули за християнську віру під час гонінь на перших християн.

Софія була вдовою з Мілана і сповідувала християнство. Через це вона дала своїм трьом донькам імена на честь християнських чеснот — Віра, Надія, Любов.

Софія переїхала з малими доньками до Риму і виховувала їх у християнському благочесті.

Про це дізнався імператор Адріан і вимагав від маленьких Віри, Надії і Любові, аби вони зреклися Христа і вклонилися богині Діані. Спочатку правитель спокушав дівчат дорогими подарунками, а згодом перейшов до погроз.

Втім Віра, Надія та Любов були тверді у своїй вірі. За це, за наказом імператора, дівчат піддали тортурам, після чого стратили.

На день смерті Вірі було 12 років, Надії — 10, Любові — 9. Їхні тіла віддали матері. Софія поховала своїх доньок, а через три дні померла сама.

Віра, Надія, Любов і Софія були зараховані до лику святих.

Зазначимо, що у перших календарних списках святих імена Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії відсутні. Перші свідчення їх шанування відносяться лише до VII століття. Через це серед дослідників релігії з’явилась думка, що мучениці не були реальними персонами, а є персоніфікацією християнських чеснот.

Традиції і заборони на свято Віри, Надії, Любові

День пам’яті Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії вважається жіночим святом. За давніми віруваннями, жінці в цей день зранку треба поплакати — тоді вона буде щасливою.

У цей день жінки можуть не робити хатніх справ, натомість вони обов’язково мають відвідати храм, або хоча б вдома у молитві згадати святих мучениць.

До святкового столу випікають коровай і їдять його руками. Ця традиція пішла від того, що Віру, Надію і Любові, за легендою зарубали мечем.

На свято Віри, Надії і Любові молоді дівчата традиційно влаштовують посиденьки і ворожать.

А от свататися і тим більше вінчатися у цей день заборонено. Вважається, що укладений на Віри, Надії і Любов шлюб не буде щасливим і швидко розпадеться.