Кремль скасував паради на 9 травня вже у 21 місті

Російська влада скасувала паради на 9 травня у щонайменше 21 місті, де вони проходили минулого року, у тому числі в окупованому Криму.

Джерело: російське видання “Верстка”

Деталі: Як підрахувало видання, “з міркувань бепеки” від парадів відмовилися в Калузі, Рязані, Орлі, Саратові, місті Гусєв Калінінградської області, Липецьку та Єльці, а також Тюмені, що знаходиться на значній відстані від фронту.

У Пскові та Великих Луках влада побоюється не тільки за безпеку, а й за “морально-етичні аспекти”. За словами губернатора Псковської області Михайла Ведерникова, у регіон на реабілітацію приїжджає багато військових, які звуки феєрверків “сприймають абсолютно по-іншому”, а кошти, “які закладені на салюти, можна витратити на найнеобхідніше учасникам СВО”.

У Курську парад вирішили не проводити, “з огляду на поточну ситуацію”, а в Бєлгороді – щоб “щоб не провокувати ворога великою кількістю скупчення техніки і військовослужбовців” у центрі міста.

Влада Краснодарського краю формально не оголошувала про скасування парадів у Краснодарі та Сочі, однак заявила, що військову техніку можна буде побачити лише в Новоросійську.

У Брянську влада не пояснила, чому не може провести парад.

Проводити паради перемоги не будуть в окупованих кримських містах Керч і Сімферополь. Також скасовано парад в Севастополі. За словами призначеного Росією “глави” півострова Сергія Аксьонова, таке рішення ухвалено з “міркувань безпеки”.

Крім того, парадів не заплановано у віддалених від фронту Нижньовартовську, Сургуті та Ханти-Мансійську. Влада стверджує, що таким чином хоче висловити “солідарність з іншими регіонами країни, де з міркувань безпеки вже скасували святкові заходи”.

9 травня – непарадний бік параду

Сенс військових парадів після 1991 року кардинально змінився. Адже в давні часи це була або хода колон воїнів через населений пункт по дорозі до місця битви, або візуалізація покори загарбаних територій.

У Стародавній Персії учасниками параду були “вдячні” правителі завойованих персами країн зі своїми урядовцями і коштовними подарунками

Наприклад, у Стародавній Персії учасниками параду були “вдячні” правителі кількох десятків завойованих персами країн зі своїми урядовцями і коштовними подарунками: еламіти вели на ланцюзі ручних левиць, нубійці – жирафів, араби тримали за поводи найкращих верблюдів і так далі.

Стародавні римляни влаштовували паради інакше: спочатку ефектно проходили колони легіонерів-переможців, яких вітали радісними вигуками натовпи городян, далі йшли аристократи й полководці щойно розгромленої держави, за ними вели полонених рабів та коней, навантажених військовими трофеями.

Тобто два в одному – демонстрували бойову міць імперії, а також показували, що війна окупилася ось цими скарбами.

У стародавньому Римі у тріумфальній процесії спочатку проходили колони легіонерів-переможців, далі йшли аристократи й полководці розгромленої держави, за ними вели полонених рабів та коней, навантажених військовими трофеями

Крім того, вважалося, що тріумфатори мають гарненько подякувати богові війни Марсу, інакше наступного тріумфу не буде. Тож військовий парад виконував і цю надважливу функцію.

У Середньовіччі також зберігалася традиція, за якою переможці проходили урочистим парадом вулицями підкореного міста. З творів живопису знаємо, наприклад, що саме так вступила до звільненого Орлеану в 1429 році національна героїня Франції Жанна д’Арк.

Жанна д’Арк повідомляє Карлу VII про взяття Орлеану, французька мініатюра XV ст.

Згадані паради, хоча й відрізнялися один від одного, проте мали спільну рису: тріумфатори святкували кожну конкретну перемогу тільки один раз. Тобто парад на її честь відбувався безпосередньо після самої події.

Не було такого, щоб влаштовували парад або якісь інші офіційні урочистості на річниці минулих перемог.

На честь київського самоврядування

В старому Києві щороку – аж до 1834-го – відбувалися міські військові паради. Однак вони не були спричинені виграними битвами. Навпаки, слугували частиною цивільних урочистостей.

Річ у тім, що за магдебурзьким правом, наданим Києву наприкінці XV ст., київських міщан-ремісників не могли мобілізувати до королівської чи царської армії. Їх залучали як резервістів до міського війська, яке виконувало сторожові та міліцейські функції, але головна його роль була церемоніальна – брати участь у так званих “магдебурзьких церемоніях”, тобто пишних торжествах на честь міського самоврядування.

Парад відбувався на Подолі – на теперішній Контрактовій площі.

Паради на згадку про вольності міського самоврядування за магдебурзьким правом відбувалися на київському Подолі

Міське військо виглядало ефектно. “Коні, – описував свідок Міхал Чайковський, – були в сталевих панцирах, із султанами зі страусового пір’я на головах; вершники були в червоних атласних жупанах і світло-зелених саєтових кунтушах з відворотами, у білих шапках з баранячою випушкою і пером чаплі, із золотими прикрасами; озброєні вони були списами зі значками та гострими мечами”.

Крім кавалеристів, перед публікою крокували стрільці й артилеристи. Потужний залп з їхніх гармат означав завершення параду і початок народних гулянь.

Київські паради заборонив 1835 року російський імператор Микола І. Самодержця дратувало, що міське військо нагадувало запорозьке січове, ще й команди подавали українською – підозрілий правитель вбачав у цьому ностальгію городян за славними часами козаччини. Київське військо розформували.

Від параду до параду

Визвольні змагання у ХХ ст. започаткували в Києві добу парадів – ніколи раніше вони не відбувалися в місті з такою частотою. Їхньою ареною стала Софійська площа.

В листопаді 1917-го відбувся військовий парад з нагоди проголошення УНР. Його приймали перші особи нової держави, стоячи біля пам’ятника Богдану Хмельницькому – голова Центральної Ради Михайло Грушевський, керівник уряду Володимир Винниченко, очільник військового відомства Симон Петлюра і начальник Київського військового округу Віктор Павленко.

В грудні 1917 року відбувся парад частин Вільного козацтва, а в березні 1918-го – парад німецьких військ, які прибули в Україну на запрошення Центральної Ради для захисту від більшовиків.

Характерна деталь: німецькі підрозділи, приїхавши залізницею, не поспішали на парад. Були втомлені, виглядали непоказно. Тому розташувалися в районі вокзалу і протягом 10 годин приводили себе в порядок. А наступного дня браво вступили до міста, влаштувавши урочистий парад на Софійській площі.

Автор фото, POLSKA UKRAINA 1920. ANDRIJ RUKKAS, JANUSZ ODZIEMK

Хрещатик 9 травня 1920 року. Війська на Хрещатику. Важка артилерія повертає, кіннота підходить. Ліворуч бачимо забудову між Прорізною і Думською площею

За спогадами відомого київського адвоката Олександра Гольденвейзера, вони й далі організовували “доволі імпозантні” дефіляди, переконуючи в такий спосіб киян, що їхня безпека гарантована саме німецькою зброєю.

Пізніше, коли союзники залишили Україну, кожне військо, оволодівши Києвом, проходило урочистим маршем по Софійській площі. То були паради переможців, щоправда, тимчасових – протягом кількох років влада змінювалася в Києві близько півтора десятка разів.

Останній парад “добільшовицької” ери відбувся в Києві у травні 1920 року – по Хрещатику переможно крокувало українсько-польське військо, яке вибило з міста червоних.

Автор фото, POLSKA UKRAINA 1920. ANDRIJ RUKKAS, JANUSZ ODZIEMK

Хрещатик 9 травня 1920 року. Дефілює польська важка артилерія. На місці будинку, що на фото, сьогодні Головпоштамт

Парадів – менше, свят – більше

В УРСР аж до кінця 1960-х відбувалися щорічно два військові паради – 7 листопада (річниця більшовицької революції) і 1 травня.

“Позапланові” паради влаштовували на Хрещатику тільки з нагоди визначних подій. Наприклад, у червні 1934-го, коли столицю перенесли з Харкова до Києва. Або 1954-го під час державних урочистостей до 300-річчя “возз’єднання” України з Росією.

Натомість 1945 року в радянському календарі з’явилися два нових свята.

В ніч з 8 на 9 травня Німеччина підписала капітуляцію у війні. За європейським часом це сталося 8-го, але за московським – вже 9-го. Останній оголосили днем перемоги над Німеччиною і зробили неробочим.

Автор фото, Cтаніслав Цалик

Так – величезними літерами, на першій сторінці – повідомила про завершення Другої світової газета “Свобода” 9 травня 1945 р.

У червні в столиці СРСР відбувся Парад Перемоги: фронтовики кидали до Кремлівської стіни прапори переможеного Рейху.

24 червня в Москві на Красній площі відбувся Парад перемоги у війні із нацистською Німеччиною

На параді 1945 фронтовики кидали до Кремлівської стіни прапори переможеного Рейху

Невдовзі після капітуляції Японії назвали святом перемоги ще й 3 вересня. Щоправда, параду не проводили, але цей день також зробили неробочим.

А в 1947-му обидва нові свята – 9 травня і 3 вересня – знову перетворили на робочі дні.

Автор фото, Станіслав Цалик

Ще один день перемоги, який не святкували аж так пишно, а потім взагалі забули – 3 вересня. Газета “Известия”, 4 вересня 1945 р.

Далі про 3 вересня помалу забули, натомість 9 травня люди протягом майже двох десятиліть відзначали в приватному порядку: учасники війни в сімейному колі піднімали чарку, обережно згадуючи певні епізоди “окопної правди” (бо далеко не всі спогади вписувалися в офіційну доктрину, а відхилятися від неї було небезпечно), а родичі загиблих – за упокій души своїх найближчих.

В 1965-му відновили 9 травня як вихідний день, а 1968-го скасували військовий парад 1 травня. Натомість його не перенесли на річницю перемоги – попросту в країні залишився лише один парад, 7 листопада.

І якщо в Москві тричі робили винятки – влаштовували військові паради з нагоди 20-, 40- та 45-річчя перемоги над Німеччиною, – то в Україні нічого подібного не відбувалося.

Автор фото, Станіслав Цалик

В 1947 р. скасували 9 травня як неробочий день. Але він залишився офіційним святом – щороку того дня газети подавали низку матеріалів про перемогу над Німеччиною. Газета “Правда”, 24 червня 1947 р.

У нас меморіальні заходи 9 травня полягали в покладанні квітів до пам’ятника Невідомому солдату (зранку – керівники УРСР, відтак усі охочі протягом дня) та хвилині мовчання, яку транслювали о 18.50 по всіх каналах телебачення і радіо СРСР.

Однак найбільш зворушливі моменти того дня виникали, як завжди, поза офіціозом – на вулицях люди дякували ветеранам і дарували квіти.

Автор фото, Станіслав Цалик

Одна з київських церемоній на день перемоги: 9 травня 1981 р. урочисто відкрили монумент Батьківщини-Матері та музей війни. Газета “Культура і життя” 10 травня 1981 р.

Ближче до європейських традицій

В незалежній Україні протягом півтора десятиліття відзначали 9 травня так само, як і раніше.

За часів президенства Віктора Ющенка формат заходів змінили: о 9.00 починалася урочиста хода ветеранів по Хрещатику, яку очолювали перші особи держави і супроводжував президентський оркестр, а за дві години починався мітинг-концерт з вітальним словом президента України.

Під час цього заходу оголошували загальнонаціональну хвилину мовчання.

Президент Віктор Ющенко з ветеранами 9 травня 2008 року

Ні тоді, ні в наступні роки військових парадів 9 травня в Україні не було.

Марширувати й везти техніку на річницю перемоги – російські реалії з 1995 року, ще за часів президентства Бориса Єльцина. Оскільки день 7 листопада втратив статус головного свята держави, військовий парад пересунули на 9 травня.

Найбільш схожим на московську версію параду на День перемоги в Києві було 9 травня 2013 року, за президентства Віктора Януковича, який після Революції гідності наступного року втік до Росії

Спільний парад ВМФ України та Росії у Севастополі 9 травня 2013 року

І ось тут ключовий момент: чого ж не перенесли на день незалежності, як це роблять майже в усіх країнах світу? А тому, що інших великих воєнних перемог у СРСР та Росії попросту не було. Все інше – до 1945-го і після – поразки, криваві придушення повстань у країнах “соціалістичного табору” або ганебний альянс з Гітлером 1939 року. Немає чим пишатися.

Перемога над Німеччиною – підстава для пафосної риторики про “велику державу”, для членства в Раді безпеки ООН тощо. Звідси культ “побєдобєсія” з його символом у вигляді георгіївської стрічки і погрозами деяким країнам Європи “можемо повторити”.

Тим часом Україна рухається в напрямку європейських меморіальних традицій: від 2015 року відзначається День пам’яті та примирення, і не 9 травня, а 8-го.

І, звісно, жодних військових парадів цього дня.

9 травня – непарадний бік параду

Сенс військових парадів після 1991 року кардинально змінився. Адже в давні часи це була або хода колон воїнів через населений пункт по дорозі до місця битви, або візуалізація покори загарбаних територій.

У Стародавній Персії учасниками параду були “вдячні” правителі завойованих персами країн зі своїми урядовцями і коштовними подарунками

Наприклад, у Стародавній Персії учасниками параду були “вдячні” правителі кількох десятків завойованих персами країн зі своїми урядовцями і коштовними подарунками: еламіти вели на ланцюзі ручних левиць, нубійці – жирафів, араби тримали за поводи найкращих верблюдів і так далі.

Стародавні римляни влаштовували паради інакше: спочатку ефектно проходили колони легіонерів-переможців, яких вітали радісними вигуками натовпи городян, далі йшли аристократи й полководці щойно розгромленої держави, за ними вели полонених рабів та коней, навантажених військовими трофеями.

Тобто два в одному – демонстрували бойову міць імперії, а також показували, що війна окупилася ось цими скарбами.

У стародавньому Римі у тріумфальній процесії спочатку проходили колони легіонерів-переможців, далі йшли аристократи й полководці розгромленої держави, за ними вели полонених рабів та коней, навантажених військовими трофеями

Крім того, вважалося, що тріумфатори мають гарненько подякувати богові війни Марсу, інакше наступного тріумфу не буде. Тож військовий парад виконував і цю надважливу функцію.

У Середньовіччі також зберігалася традиція, за якою переможці проходили урочистим парадом вулицями підкореного міста. З творів живопису знаємо, наприклад, що саме так вступила до звільненого Орлеану в 1429 році національна героїня Франції Жанна д’Арк.

Жанна д’Арк повідомляє Карлу VII про взяття Орлеану, французька мініатюра XV ст.

Згадані паради, хоча й відрізнялися один від одного, проте мали спільну рису: тріумфатори святкували кожну конкретну перемогу тільки один раз. Тобто парад на її честь відбувався безпосередньо після самої події.

Не було такого, щоб влаштовували парад або якісь інші офіційні урочистості на річниці минулих перемог.

На честь київського самоврядування

В старому Києві щороку – аж до 1834-го – відбувалися міські військові паради. Однак вони не були спричинені виграними битвами. Навпаки, слугували частиною цивільних урочистостей.

Річ у тім, що за магдебурзьким правом, наданим Києву наприкінці XV ст., київських міщан-ремісників не могли мобілізувати до королівської чи царської армії. Їх залучали як резервістів до міського війська, яке виконувало сторожові та міліцейські функції, але головна його роль була церемоніальна – брати участь у так званих “магдебурзьких церемоніях”, тобто пишних торжествах на честь міського самоврядування.

Парад відбувався на Подолі – на теперішній Контрактовій площі.

Паради на згадку про вольності міського самоврядування за магдебурзьким правом відбувалися на київському Подолі

Міське військо виглядало ефектно. “Коні, – описував свідок Міхал Чайковський, – були в сталевих панцирах, із султанами зі страусового пір’я на головах; вершники були в червоних атласних жупанах і світло-зелених саєтових кунтушах з відворотами, у білих шапках з баранячою випушкою і пером чаплі, із золотими прикрасами; озброєні вони були списами зі значками та гострими мечами”.

Крім кавалеристів, перед публікою крокували стрільці й артилеристи. Потужний залп з їхніх гармат означав завершення параду і початок народних гулянь.

Київські паради заборонив 1835 року російський імператор Микола І. Самодержця дратувало, що міське військо нагадувало запорозьке січове, ще й команди подавали українською – підозрілий правитель вбачав у цьому ностальгію городян за славними часами козаччини. Київське військо розформували.

Від параду до параду

Визвольні змагання у ХХ ст. започаткували в Києві добу парадів – ніколи раніше вони не відбувалися в місті з такою частотою. Їхньою ареною стала Софійська площа.

В листопаді 1917-го відбувся військовий парад з нагоди проголошення УНР. Його приймали перші особи нової держави, стоячи біля пам’ятника Богдану Хмельницькому – голова Центральної Ради Михайло Грушевський, керівник уряду Володимир Винниченко, очільник військового відомства Симон Петлюра і начальник Київського військового округу Віктор Павленко.

В грудні 1917 року відбувся парад частин Вільного козацтва, а в березні 1918-го – парад німецьких військ, які прибули в Україну на запрошення Центральної Ради для захисту від більшовиків.

Характерна деталь: німецькі підрозділи, приїхавши залізницею, не поспішали на парад. Були втомлені, виглядали непоказно. Тому розташувалися в районі вокзалу і протягом 10 годин приводили себе в порядок. А наступного дня браво вступили до міста, влаштувавши урочистий парад на Софійській площі.

Автор фото, POLSKA UKRAINA 1920. ANDRIJ RUKKAS, JANUSZ ODZIEMK

Хрещатик 9 травня 1920 року. Війська на Хрещатику. Важка артилерія повертає, кіннота підходить. Ліворуч бачимо забудову між Прорізною і Думською площею

За спогадами відомого київського адвоката Олександра Гольденвейзера, вони й далі організовували “доволі імпозантні” дефіляди, переконуючи в такий спосіб киян, що їхня безпека гарантована саме німецькою зброєю.

Пізніше, коли союзники залишили Україну, кожне військо, оволодівши Києвом, проходило урочистим маршем по Софійській площі. То були паради переможців, щоправда, тимчасових – протягом кількох років влада змінювалася в Києві близько півтора десятка разів.

Останній парад “добільшовицької” ери відбувся в Києві у травні 1920 року – по Хрещатику переможно крокувало українсько-польське військо, яке вибило з міста червоних.

Автор фото, POLSKA UKRAINA 1920. ANDRIJ RUKKAS, JANUSZ ODZIEMK

Хрещатик 9 травня 1920 року. Дефілює польська важка артилерія. На місці будинку, що на фото, сьогодні Головпоштамт

Парадів – менше, свят – більше

В УРСР аж до кінця 1960-х відбувалися щорічно два військові паради – 7 листопада (річниця більшовицької революції) і 1 травня.

“Позапланові” паради влаштовували на Хрещатику тільки з нагоди визначних подій. Наприклад, у червні 1934-го, коли столицю перенесли з Харкова до Києва. Або 1954-го під час державних урочистостей до 300-річчя “возз’єднання” України з Росією.

Натомість 1945 року в радянському календарі з’явилися два нових свята.

В ніч з 8 на 9 травня Німеччина підписала капітуляцію у війні. За європейським часом це сталося 8-го, але за московським – вже 9-го. Останній оголосили днем перемоги над Німеччиною і зробили неробочим.

Автор фото, Cтаніслав Цалик

Так – величезними літерами, на першій сторінці – повідомила про завершення Другої світової газета “Свобода” 9 травня 1945 р.

У червні в столиці СРСР відбувся Парад Перемоги: фронтовики кидали до Кремлівської стіни прапори переможеного Рейху.

24 червня в Москві на Красній площі відбувся Парад перемоги у війні із нацистською Німеччиною

На параді 1945 фронтовики кидали до Кремлівської стіни прапори переможеного Рейху

Невдовзі після капітуляції Японії назвали святом перемоги ще й 3 вересня. Щоправда, параду не проводили, але цей день також зробили неробочим.

А в 1947-му обидва нові свята – 9 травня і 3 вересня – знову перетворили на робочі дні.

Автор фото, Станіслав Цалик

Ще один день перемоги, який не святкували аж так пишно, а потім взагалі забули – 3 вересня. Газета “Известия”, 4 вересня 1945 р.

Далі про 3 вересня помалу забули, натомість 9 травня люди протягом майже двох десятиліть відзначали в приватному порядку: учасники війни в сімейному колі піднімали чарку, обережно згадуючи певні епізоди “окопної правди” (бо далеко не всі спогади вписувалися в офіційну доктрину, а відхилятися від неї було небезпечно), а родичі загиблих – за упокій души своїх найближчих.

В 1965-му відновили 9 травня як вихідний день, а 1968-го скасували військовий парад 1 травня. Натомість його не перенесли на річницю перемоги – попросту в країні залишився лише один парад, 7 листопада.

І якщо в Москві тричі робили винятки – влаштовували військові паради з нагоди 20-, 40- та 45-річчя перемоги над Німеччиною, – то в Україні нічого подібного не відбувалося.

Автор фото, Станіслав Цалик

В 1947 р. скасували 9 травня як неробочий день. Але він залишився офіційним святом – щороку того дня газети подавали низку матеріалів про перемогу над Німеччиною. Газета “Правда”, 24 червня 1947 р.

У нас меморіальні заходи 9 травня полягали в покладанні квітів до пам’ятника Невідомому солдату (зранку – керівники УРСР, відтак усі охочі протягом дня) та хвилині мовчання, яку транслювали о 18.50 по всіх каналах телебачення і радіо СРСР.

Однак найбільш зворушливі моменти того дня виникали, як завжди, поза офіціозом – на вулицях люди дякували ветеранам і дарували квіти.

Автор фото, Станіслав Цалик

Одна з київських церемоній на день перемоги: 9 травня 1981 р. урочисто відкрили монумент Батьківщини-Матері та музей війни. Газета “Культура і життя” 10 травня 1981 р.

Ближче до європейських традицій

В незалежній Україні протягом півтора десятиліття відзначали 9 травня так само, як і раніше.

За часів президенства Віктора Ющенка формат заходів змінили: о 9.00 починалася урочиста хода ветеранів по Хрещатику, яку очолювали перші особи держави і супроводжував президентський оркестр, а за дві години починався мітинг-концерт з вітальним словом президента України.

Під час цього заходу оголошували загальнонаціональну хвилину мовчання.

Президент Віктор Ющенко з ветеранами 9 травня 2008 року

Ні тоді, ні в наступні роки військових парадів 9 травня в Україні не було.

Марширувати й везти техніку на річницю перемоги – російські реалії з 1995 року, ще за часів президентства Бориса Єльцина. Оскільки день 7 листопада втратив статус головного свята держави, військовий парад пересунули на 9 травня.

Найбільш схожим на московську версію параду на День перемоги в Києві було 9 травня 2013 року, за президентства Віктора Януковича, який після Революції гідності наступного року втік до Росії

Спільний парад ВМФ України та Росії у Севастополі 9 травня 2013 року

І ось тут ключовий момент: чого ж не перенесли на день незалежності, як це роблять майже в усіх країнах світу? А тому, що інших великих воєнних перемог у СРСР та Росії попросту не було. Все інше – до 1945-го і після – поразки, криваві придушення повстань у країнах “соціалістичного табору” або ганебний альянс з Гітлером 1939 року. Немає чим пишатися.

Перемога над Німеччиною – підстава для пафосної риторики про “велику державу”, для членства в Раді безпеки ООН тощо. Звідси культ “побєдобєсія” з його символом у вигляді георгіївської стрічки і погрозами деяким країнам Європи “можемо повторити”.

Тим часом Україна рухається в напрямку європейських меморіальних традицій: від 2015 року відзначається День пам’яті та примирення, і не 9 травня, а 8-го.

І, звісно, жодних військових парадів цього дня.