Після об'єднання Литви з Польщею за Люблінською унією 1569 українське селянство було повністю закріпачено артикулом короля Генріха Валуа 1573 р. і Литовським Статутом 1588 р. Першим відомим документом, що започаткував закріпачення селян в Україні, вважають ухвалу шляхти Галичини 1435 року.

160 років тому, 3 березня (19 лютого за старим стилем) 1861 року російський імператор Олександр ІІ підписав указ про скасування кріпацтва та низку законів, які регламентували цей процес.

Україна кріпацтва не знала аж до 1783 року, коли його запровадила своїм указом Катерина ІІ. Насправді це була дочка збіднілого прусського герцога — Софія Фредеріка Ангальт-Цербтська, яку імператриця Єлизавета Петрівна (дочка Петра І) запросила в Росію і 1744 року одружила зі своїм сином Петром Федоровичем.

Державні селяни — велика станова група селян в Російській імперії, в тому числі і на українських землях, у XVIII—XIX століттях, які користувалися казенною землею і були феодально залежні від держави, вважаючись проте особисто вільними. Одним із різновидів державних селян були економічні селяни.

Виходячи з цього, основною (головною) ознакою поняття «кріпацтва» є особиста залежність селянина від пана.

З 1667 гетьманська влада примушувала селян, що були в залежності від православних монастирів, шляхти й козацької старшини, до «звиклого послушенства».