Вовк та семеро козенят
Жила-була старенька коза. Вона мала семеро козенят і так їх любила, як може любити тільки мати. Ось вона якось надумала йти до лісу пошукати їжі, зібрала у коло усіх своїх діточок та й каже:
– Любі мої дітки, треба мені піти до лісу. А ви, дивіться, стережіться вовка! Якщо він сюди прийде, то усіх вас поїсть – зі шкурою та шерстю! Цей злодій уміє дуже влучно прикидатися, але ви його одразу впізнаєте: він має грубий голос та чорні лапи.
– Мила матінко, ми будемо обачні, так що йдіть собі, нема чого турбуватися!
Коза поблажливо замекала та й відправилася у подорож.
Час спливав непомітно. Ось раптом хтось грюкає у двері та гукає:
– Діточки рідненькі, діточки маленькі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!
Але козенята по товстому голосу почули, що це вовк.
– Не відчинимо, – закричали вони,– ти не матуся наша; у тої голос добрий і тонкий, а твій голос товстий: ти – вовк.
Пішов тоді вовк до купця і купив собі крейди великий шматок, з’їв його, і став у нього голос тонкий. Повернувся назад, постукав у двері та й каже:
– Дітки милі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла.
Поклав вовк свою чорну лапу на віконце, побачили її козенята і закричали.
– Не відчинимо, у матусі нашої не чорні лапи: ти – вовк!
Побіг тоді вовк до пекаря й каже:
– Я забився, намаж мені лапу тістом. Помазав йому пекар лапу тістом, побіг вовк
до мірошника й каже:
– Притруси мені лапу білим борошном.
Мірошник подумав: «Вовк, мабуть, хоче когось ошукати», і не погодився.
– Якщо ти цього не зробиш, я тебе з’їм.
Злякався мірошник і побілив йому лапу. Ось які бувають люди на світі!
Підійшов злодій втретє до дверей, постукав і каже:
– Дітки милі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам із лісу гостинців принесла!
– А ти покажи нам спочатку свою лапу, щоб ми знали, що ти наша матуся.
Поклав вовк свою лапу на віконце, побачили вони, що вона біла, і подумали, що він правду каже, – і відчинили йому двері. А той, хто увійшов, був вовк.
Злякалися вони і вирішили сховатися. Стрибнуло одне козенятко під стіл, друге – на ліжко, третє – на пічку, четверте – у кухню, п’яте – у шафу, шосте – під умивальник, а сьоме – у футляр від стінного годинника. Але всіх їх знайшов вовк і не став довго розбиратися: розкрив пащу і проковтнув їх одного по одному; тільки не знайшов те наймолодше, що сховалося у годиннику.
Наївшись досита, він пішов, розтягнувся на зеленій галявинці під деревом і заснув.
Приходить невдовзі стара коза із лісу додому. Ой, що ж вона там побачила!… Двері відчинені. Стіл, стільці, лавки перекинуті, умивальник розбитий, подушки і ковдри з ліжка скинуті. Стала вона шукати своїх діток, але знайти їх ніде не могла. Стала вона їх кликати по іменах, але ніхто не відкликався. Нарешті підійшла вона до молодшого, і почула у відповідь тоненький голосок:
– Мила матусю, я у годиннику сховався!
Витягла вона його звідти, і він розповів, що приходив вовк і з’їв усіх. Можете собі уявити, як плакала коза через своїх бідних діточок!
Нарешті вийшла вона у великому горі із дому, а молодше козеня побігло за нею слідом. Прийшла вона на галявинку, бачить– лежить біля дерева вовк і хропить так, що аж гілки тремтять. Роздивилася вона його з усіх боків і побачила, що у великому животі у нього щось ворушиться і перекидається.
«Ах, Боже мій, – подумала вона, – невже мої діточки, яких з’їв він на вечерю, ще живі?» І наказала вона козеняті бігти швидко додому і принести ножиці, голку і нитки. Ось розрізала вона чудовиську живіт, але тільки зробила надріз, а тут і висунуло козеня свою голову. Стала різати живіт далі, – тут і вискочили один по одному всі шестеро, живі-здорові, і нічого з ними поганого не сталося, тому що чудовисько від жадібності ковтало їх цілими. Ось уже радість була! Стали вони пеститися та горнутися до милої своєї матусі, скакати і стрибати, немов кравчик на весіллі. Але стара коза сказала:
– Йдіть швидко і знайдіть каменів, ми наб’ємо ними живіт проклятущому звірові, доки він ще сонний.
Принесли тут семеро козенят багато-багато каменів і засунули їх вовку у живіт стільки, скільки помістилося. Зашила стара коза йому швидко живіт, а той нічого не помітив, навіть жодного разу не прокинувся.
Виспався, нарешті, вовк, підвівся на ноги і відчув від каміння таку спрагу, що пішов до колодязя води напитися. Тільки він почав рухатися, а камені у животі один об другий стукають. І крикнув вовк:
Щось у пузі стука-грюка,
Ось така мені наука!Це не козенята-стрибунці,
А важкі прокляті камінці!Підійшов до колодязя, нахилився до води, хотів напитися, і потягли його важкі камені вниз, так він там і потонув. Побачили це семеро козенят, прибігли до матері і почали кричати:
– Вовк мертвий! Вовк уже мертвий! – і стали від радості танцювати разом із своєю матусею біля колодязя.
Вовк і семеро козенят
До козиної до хати
коза і козенята з лісу стежечка веде.
В хаті маму ждуть козлята,
а коза із лісу йде.
Ясне сонечко заходить,
в небі місяць блискотить.
До воріт коза підходить,
у ворота стукотить:
– Відчиніться, відімкніться!
Ваша матінка прийшла,
ваша матінка із лісу
молочка вам принесла!
Відчиняють їй козлята,
з ними вірний пес Рябко.
І заходять всі до хати
пити свіже молоко.
Якось сірий вовк підслухав,
що коза пішла у ліс,
до воріт прибіг щодуху,
під ворота сунув ніс.
«Зараз,– думає,– козляток
проковтну одним ковтком!»
І почав він промовляти
ніжним-ніжним голоском:
– Відчиняйте, козенята,
я несу вам молока!
– Чуєм, чуєм, це не мати –
в неї пісня не така!
Тут один цапок сміливий
нишком глянув через пліт,
бачить – вовк страшний, жахливий
причаївсь біля воріт.
Сірий вовк цапка не бачить,
витягає гострий ніж
і гукає нетерпляче:
– Відчиняйте-но скоріш!
А козлята: – Ми не проти! –
Не злякались хижака!
Відімкнули враз ворота
та як випустять Рябка!
Вовк, побачивши собаку,
підібгав лякливо хвіст,
підстрибнув – та з переляку
як бебехнеться під міст!
Саме йде тут з лісу мати,
молока малим несе.
А назустріч їй козлята
та й розказують про все.
Почала коза радіти:
– Ну й Рябко наш молодець!
Ну й розумні в мене діти!–
Тут і казочці кінець.
Сподобався твір? Залиш оцінку!
Джерело:
“Під дубом зеленим” — Наталя Забіла
Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”, Київ,1954р.
Вовк та семеро козенят
Жила-була старенька коза. Вона мала семеро козенят і так їх любила, як може любити тільки мати. Ось вона якось надумала йти до лісу пошукати їжі, зібрала у коло усіх своїх діточок та й каже:
– Любі мої дітки, треба мені піти до лісу. А ви, дивіться, стережіться вовка! Якщо він сюди прийде, то усіх вас поїсть – зі шкурою та шерстю! Цей злодій уміє дуже влучно прикидатися, але ви його одразу впізнаєте: він має грубий голос та чорні лапи.
– Мила матінко, ми будемо обачні, так що йдіть собі, нема чого турбуватися!
Коза поблажливо замекала та й відправилася у подорож.
Час спливав непомітно. Ось раптом хтось грюкає у двері та гукає:
– Діточки рідненькі, діточки маленькі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!
Але козенята по товстому голосу почули, що це вовк.
– Не відчинимо, – закричали вони,– ти не матуся наша; у тої голос добрий і тонкий, а твій голос товстий: ти – вовк.
Пішов тоді вовк до купця і купив собі крейди великий шматок, з’їв його, і став у нього голос тонкий. Повернувся назад, постукав у двері та й каже:
– Дітки милі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла.
Поклав вовк свою чорну лапу на віконце, побачили її козенята і закричали.
– Не відчинимо, у матусі нашої не чорні лапи: ти – вовк!
Побіг тоді вовк до пекаря й каже:
– Я забився, помаж мені лапу тістом. Помазав йому пекар лапу тістом, побіг вовк
– Притруси мені лапу білим борошном.
Мірошник подумав: «Вовк, мабуть, хоче когось ошукати», і не погодився.
– Якщо ти цього не зробиш, я тебе з’їм.
Злякався мірошник і побілив йому лапу. Ось які бувають люди на світі!
Підійшов злодій втретє до дверей, постукав і каже:
– Дітки милі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам із лісу гостинців принесла!
– А ти покажи нам спочатку свою лапу, щоб ми знали, що ти наша матуся.
Поклав вовк свою лапу на віконце, побачили вони, що вона біла, і подумали, що він правду каже, – і відчинили йому двері. А той, хто увійшов, був вовк.
Злякалися вони і вирішили сховатися. Стрибнуло одне козенятко під стіл, друге – на ліжко, третє – на пічку, четверте – у кухню, п’яте – у шафу, шосте – під умивальник, а сьоме – у футляр від стінного годинника. Але всіх їх знайшов вовк і не став довго розбиратися: розкрив пащу і проковтнув їх одного по одному; тільки не знайшов те молодше, що сховалося у годиннику.
Наївшись досита, він пішов, розтягнувся на зеленій галявинці під деревом і заснув.
Приходить невдовзі стара коза із лісу додому. Ах, що ж вона там побачила!… Двері відчинені. Стіл, стільці, лавки перекинуті, умивальник розбитий, подушки і ковдри з ліжка скинуті. Стала вона шукати своїх діток, але знайти їх ніде не могла. Стала вона їх кликати по іменах, але ніхто не відкликався. Нарешті підійшла вона до молодшого, і почула у відповідь тоненький голосок:
– Мила матусю, я у годиннику сховався!
Витягла вона його звідти, і він розповів, що приходив вовк і з’їв усіх. Можете собі уявити, як плакала коза через своїх бідних діточок!
Нарешті вийшла вона у великому горі із дому, а молодше козеня побігло за нею слідом. Прийшла вона на галявинку, бачить– лежить біля дерева вовк і хропить так, що аж гілки тремтять. Роздивилася вона його з усіх боків і побачила, що у великому животі у нього щось ворушиться і перекидається.
«Ах, Боже мій, – подумала вона, – невже мої діточки, яких з’їв він на вечерю, ще живі?» І наказала вона козеняті бігти швидко додому і принести ножиці, голку і нитки. Ось розрізала вона чудовиську живіт, але тільки зробила надріз, а тут і висунуло козеня свою голову. Стала різати живіт далі, – тут і вискочили один по одному всі шестеро, живі-здорові, і нічого з ними поганого не сталося, тому що чудовисько від жадібності ковтало їх цілими. Ось уже радість була! Стали вони ласкатися та горнутися до милої своєї матусі, скакати і стрибати, немов кравчик на весіллі. Але стара коза сказала:
– Йдіть швидко і знайдіть каменів, ми наб’ємо ними живіт проклятущому звірові, доки він ще сонний.
Принесли тут семеро козенят багато-багато каменів і засунули їх вовку у живіт стільки, скільки помістилося. Зашила стара коза йому швидко живіт, а той нічого не помітив, навіть жодного разу не прокинувся.
Виспався, нарешті, вовк, підвівся на ноги і відчув від каміння таку спрагу, що пішов до колодязя води напитися. Тільки він почав рухатися, а камені у животі один об другий стукають. І крикнув вовк: Щось у пузі стука-грюка,
А важкі прокляті камінці! Підійшов до колодязя, нахилився до води, хотів напитися, і потягли його важкі камені вниз, так він там і потонув. Побачили це семеро козенят, прибігли до матері і почали кричати:
– Вовк мертвий! Вовк уже мертвий! – і стали від радості танцювати разом із своєю матусею біля колодязя.