6.2. 2. Біблія — священна книга християн

Біблія є основною книгою християн, однією з найвиз­начніших пам’яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Написана вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто її творили впро­довж майже півтори тисячі років. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів.

Старий Завіт написано в дохристиянські часи дав­ньоєврейською (окремі фрагменти — арамейською) мо­вою, Новий Завіт — ідеологами християнства давньо­грецькою мовою (кайне). Пізніше Старий Завіт було пере­кладено грецькою мовою (сентуагінта). Це перший в історії людства літературний переклад. Створений з IX ст. по 60-ті роки II ст. до н.е., займає чотири п’ятих усього тексту Біблії, відомий у двох варіантах. Масоретський текст (Танах) написаний давньоєврейською мовою і виз­наний іудаїзмом. Він складається з тридцяти дев’яти книг, об’єднаних у три великі групи. У ньому відображено кос­могонічні уявлення давніх євреїв про створення світу (в т.ч. людини), про вигнання людини з раю, всесвітній по­топ, про початок історії єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю, своїм змістом вони відоб­ражають різноманітні зв’язки давньоєврейської культури з культурами давніх цивілізацій, що населяли Близький Схід.

Людина є сферою боротьби добрих і лихих сил. У зв’язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичено з митраїзму). Рай — вічне пристанище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закри­тим садом країни Едем, у Новому — раєм небесним.

Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творча сила (Елогіум), во­лодар світу (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давні євреї.

Християнство, перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму віровченні зосереджується винятково на канонізованих текстах Біблії, ігнорує їх інтерпретації. Не­мало інтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі, який, маючи свою священну книгу Коран, Біблію не виз­нає.

Новий Завіт сформувався протягом І—II ст. н.е., втіливши в собі ідеологію християнства. Він складається з чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Івана), в яких розповідається про непорочне зачаття, прихід Спаси­теля — Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і посланнях апостолів, Одкро­венні Івана Богослова — Апокаліпсисі) описується небес­не життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу. Ка­нонізація Нового Завіту відбувалася у період, коли панівні сили намагалися приборкати бунтівний дух первісного християнства, спрямувати його на проповідування сми­рення та покірності. Остаточно було канонізовано його 364 р. на Лаодикійському церковному соборі.

Крім канонічних, католицькі та православні видання Біблії включають твори Старого Завіту, які не ввійшли в канон. До них ставляться як до літератури “біблійного ко­ла”, корисної для навчання.

У 1205 р. кентерберійський єпископ С.Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189 розділів. А в XV ст. було поді­лено її на вірші. Усього їх 31173. Саме в такому вигляді Біблія дійшла до наших днів.

Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування нових світо­глядних засад людського буття, спроб заглянути в май­бутнє людства. У ній тісно переплетені реальне та ірреаль­не, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собою реальну основу, вони — закріплена в леген­дах справжня історія. Попри те, що немало сюжетів всту­пають між собою в логічну суперечність, вони об’єднані могутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг, на основі якої розвивалося як релігійне, так і світське мислення.

Біблія вражає жанровою розмаїтістю. Це передусім ко­смогонічні (про виникнення світу, Землі) та етіологічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи. Немало її сюжетів є класичними легендами, байками, каз­ками.

Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в історії Йосипа зримо постають ком­позиційно-стильові особливості роману, а події у книзі Рут подані у формі, близькій до новели. Досить потужні есе представлені у книзі Екклезіастовій, а вся Біблія рясніє приповідками, афоризмами, які міцно вкоренилися у свідомість людства. Є тут історичні хроніки, юридичні кодекси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні, лю­бовна лірика.

Яскраво виражена філософічність, символічність, афо­ристичність Біблії заполонюють представників науки і ми­стецтва, живлять культури народів світу. Вона перекладе­на майже всіма мовами світу, сумарний її тираж найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінки, а книги, розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2, 5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. В часи Київської Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася на наших землях у перекладі старослов’янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XII ст. було завершено переклад інших її ча­стин.

Незважаючи на розвиток книгодрукування, Біблію пе­реписували в Україні до XIX ст. Таких книг існує декілька тисяч. Серед найвідоміших — Остромирове Євангеліє, Реймське Євангеліє, яке було привезене дочкою Ярослава Мудрого в Реймс для вінчання з французьким королем Генріхом І.

З друкованих перекладів першим в Україні було вида­но стараннями І. Федорова “Львівський апостол” (1574). А “Острозьку Біблію” (1581) вважають першим церковно­слов’янським перекладом.

Український переклад уперше був здійснений у другій половині XIX ст., в чому неабияка заслуга Кирило-Ме-фодіївського братства.

Над перекладом Біблії працювали П. Морочковський, М. Шашкевич, І. Нечуй-Левицький, М. Максимович. Особливо помітний доробок у цій царині П. Куліша й І.Пулюя, завдяки яким у 1880 р. вийшло “Святе Письмо Нового Завіту”, у 1903 р. Старий Завіт, а роком пізніше — вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взяв­ся І. Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940р. завершив її. Повністю Біблія українською мовою була ви­друкувана у 1962 р.

Старий Завіт

Стари́й Заві́т, Старий Заповіт — у християнстві — перша і більша частина Святого Письма (Біблії), основу якої складає корпус юдейських сакральних текстів ТаНаХ (13 — 2 ст. до н.е.). Назва ТаНаХ (івр.תנייך) — ініціальна абревіатура (акронім), утворена з перших літер назви трьох частин збірки: Тора (Закон), Невіїм (Пророки) та Ктувім (Писання). Інша юдейська назва текстів — Сфарим (івр. ספרים — Книги), звідки поширився пізніший грецький переклад — Біблія (грец. Βιβλία — Книги).

Зміст

Зміст Старого Завіту

Сюжети і образи ТаНаХу стали духовним підґрунтям авраамічних релігій — юдаїзму, християнства, ісламу; основою догматики і богословських доктрин, релігійної філософії й моральних учень; втілені у шедеврах мистецтва. Найвідомішими сюжетами Старого Завіту є: творіння Богом світу за шість днів; створення перших людей (Адама і Єви), історія їх гріхопадіння та вигнання з раю; скоєння першого вбивства (Авель і Каїн); Потоп всесвітній, будівництво ковчега й порятунок Ноя та його сім’ї; спорудження Вавилонської вежі та утворення різних народів і мов; випробування патріарха Авраама на відданість (жертвопринесення Ісаака); вихід єврейського народу з єгипетського рабства; отримання пророком Мойсеєм скрижалів із заповідями; майстрування ковчегу Завіту та 40-літні поневіряння євреїв у пошуках обіцяної землі; мудре правління царя Соломона тощо.

Змістовним стрижнем ТаНаХу є розповідь про священну історію прадавнього людства та єврейського народу. Перебіг цієї історії витлумачений як розвиток стосунків з Богом: укладання союзу, договору (тобто завіту) патріархів або «народу Ізраїля» з Богом, нехтування чи порушення людьми цього договору (і Боже покарання за це) та його переукладання. Тора згадує про завіти, укладені через Адама, Ноя, Авраама та Мойсея. Виконання приписів і настанов єдиного Бога зображене як позачасна священна обітниця, що визначає долю єврейства в світі.

У християнській традиції термін «Старий Завіт» (грец. Παλαιὰ Διαθήκη ) на позначення давньоюдейських текстів уперше був вжитий у посланнях апостола Павла (2 Кор. 3:14). Від часів раннього християнства термін вживається і метафорично — у значенні біблійної історії людства до приходу Ісуса Христа. В цьому контексті Новий Завіт («Завіт Христа») постав як протилежність Старому («Завіту Мойсея»), нове одкровення і відлік останньої епохи священної історії. Поруч із тим, християнські богослови вбачають не розрив, а наступність між старо- і новозавітною історією людства: першу тлумачать як таку, що передвіщає прихід Месії й прямує до вищої цілі — боговлюднення в особі Ісуса Христа.

В юдаїзмі термін «Старий Завіт» не застосовується.

Поняття «завіт»

У сучасній українській мові терміни «завіт» і «заповіт» часто вживаються паралельно, їх застосування є предметом фахових дискусій.

Первинна етимологія з давньоєврейської мови (біблійного івриту) терміна «ברית» (berit) у тексті ТаНаХу буквально означає «союз», «угоду», «договір», передбачає взаємні зобов’язання сторін. Давньоєврейський текст свідчить про розуміння угоди радше як юридичного поняття. Угода могла укладатися між Богом і людиною, державою і народом (3 Царів 5:12), царем і його підданими (2 Царів 5:3), воєначальником і солдатами (4 Царів 11:4), чоловіком і жінкою (Єзекіїл 16:8) тощо.

У Септуагінті для перекладу давньоєврейського «berit» вжито грецьке слово «διαθήκη» (diathíki), що теж означає союз або угоду в юридичному сенсі. У грецькій мові слово має й інше значення — заповіт (остання воля, письмовий чи усний наказ, що містить розпорядження особи на випадок її смерті).

Латинська Вульгата маркує ці два смисли різними поняттями: союз (угода) позначається терміном «foedus» або «pactus», тоді як заповіт — терміном «testamentum». У латинському перекладі євангельських текстів вжито термін «Novum Testamentum», акцентуючи на тому, що слова Ісуса Христа про євхаристію є Його останнім наказом учням перед смертю. Отже, «Новий Союз» став для західних християн радше «Новим Заповітом», заповіддю Спасителя.

Значення слова «berit» саме як союзу, угоди між Богом і його народом у текстах Святого Письма є домінуючим (зустрічається бл. 300 разів). У сенсі «останньої волі» термін хоч і вживаний (Гал 3:15; Євр. 9:16-17), але значно рідше. Тому для християн східного чину в цілому, зокрема й україномовних вірян і перекладів Біблії, поняття «завіт» є точнішим відповідником як грецькому термінові, так і давньоєврейському. Натомість слово «заповіт» в українській мові ніколи не мало значення «союзу» чи «угоди». Зводити зміст Святого Письма винятково до викладу «останньої волі» — неадекватне сакральному змісту Біблії.

Слово «завіт» вживають більшість перекладачів Святого Письма: П. Куліш, І. Пулюй, І. Нечуй-Левицький, П. Житецький, О. Бачинський, І. Хоменко, Філарет (Денисенко), Р. Турконяк. Термін застосовують винятково у біблійному контексті.

Формування старозавітного канону

Палестинський канон

Становлення тексту Святого Письма тривало в юдаїзмі від сер. І тис. до н.е. до кін. 1 ст. н.е. Редагування його юдейськими книжниками-масоретами (звідси назва — Масоретський канон) — до 10 ст. н.е.

Перший етап канонізації біблійного писаного тексту припав на 7 ст. до н.е. у межах реформи юдейського царя Осії, з метою утвердження монотеїстичних засад юдаїзму (див. Монотеїзм). В основу тексту покладено вчення пророка і вождя Мойсея, засновника юдаїзму як релігійного вчення.

Другий етап унормування традиції юдейського Святого Письма відносять до періоду Вавилонського полону (кінець 7 ст. — перша чверть 6 ст. до н. е.) і пов’язують із завданнями збереження релігійної та етнічної ідентичності в умовах діаспори.

Після полону (444 до н.е.) канонізовано доповнений текст Закону Мойсея — Тора (або П’ятикнижжя Мойсея), який було проголошено релігійним кодексом юдейської спільноти. Навколо Тори зусиллями палестинських книжників групуються історичні, повчальні, пророчі та поетичні твори. Важливу роль в утвердженні Палестинського канону відіграв Ямнійський синедріон (у кін. 1 ст. до н.е. остаточно затвердив канон юдейського Святого Письма — ТаНаХу; звідси назва — Ямнійський канон).

Александрійський канон

Одночасно з палестинськими масоретами до справи укладання священних текстів долучилися книжники діаспори, ідейний осередок якої знаходився в м. Александрії (Єгипет). Корпус текстів Александрійського канону був прийнятий на порубіжжі нової ери й помітно відрізняється від ТаНаХу як за складом книг, так і за їхнім розташуванням. Серед юдеїв діаспори панувало уявлення, що часи одкровення ще не завершені (позаяк палестинські книжники межею доби Одкровення називали 5 ст. до н.е.). Відтак александрійська версія містить низку книг, популярних саме в діаспорі, але не визнаних у Палестині (оскільки такі тексти були написані або за межами Ізраїлю, або не єврейською, а грецькою мовою (койне), або в останні століття до н.е.). Саме александрійська версія, поширеніша в елліністичному світі, стала джерелом для перекладу Біблії грецькою мовою — Септуагінти (буквально «Перекладу сімдесятьох»), що був здійснений юдеями діаспори. До палестинської версії традиція Септуагінти додала щонайменше 11 книг.

Склад канону в юдаїзмі

Юдейська збірка ТаНаХ — це Палестинський канон, що структурує 39 священних текстів у такий спосіб:

І. Тора (תורה, Закон) — 5 книг Мойсеєвих, які за традицією старожитніх літератур Сходу, іменуються початковими словами тексту: 1. На початку (בראשית, Берешіт); 2. І ось імена (שמות, Шемот); 3. І покликав (ו’קרא, Вайікра); 4. В пустелі (במדבר, Бемідбар); 5. Слова (דבר’ם, Дварім).

ІІ. Невіїм (נב’א’ם, Пророки) — 21 книга: Ранні Пророки: 1. Ісус Навин (ה’ושע, Єгошуа бен Нун); 2. Судді (שופט’ם, Шофетім) 3. Перша Книга Самуїла (שמואל’ א, І Шемуель); 4. Друга Книга Самуїла (שמואל’ ב, ІІ Шемуель); 5. Перша Книга Царів (מלכ’ם א, І Мелакім); 6. Друга Книга Царів (מלכ’ם ב, ІІ Мелакім). Пізні Пророки залежно від обсягу текстів, поділяються на дві групи:

• Великі Пророки: 1. Ісайя (ישעיהו, Єшаягу); 2. Єремія (ירמיהו, Ірміягу); 3. Єзекіїл (יחזקאל, Єхезкель).
• Малі Пророки: 1. Осія (הושע, Гошеа); 2. Йоіл (יואל, Йоель); 3. Амос (עמוס, Амос); 4. Овдій (עבד’ה, Овадья); 5. Йона (יונה, Йона); Міхей (מ’כה, Міха); 7. Наум (נחום, Нахум); 8. Авакум (חבקוק, Хавакук); 9. Софонія (צפנ’ה, Цефанья); 10. Огій (אגי, Хагай); 11. Захарія (זכר’ה, Зекарья); 12. Малахій (מלאכי, Малахі).

ІІІ. Ктувім (כתוב’ם, Писання) — 13 книг, а саме: 1. Псалми (תהל’ם, Техілім); 2. Книга Йова ( א’וב, Йов); 3. Притчі (або Приповідки, Приповісті) Соломона (‘משל, Мішлей); так звані «п’ять сувоїв»: 1. Книга Рути (רות, Рут); 2. Пісня над піснями (ש’ר הש’ר’ם, Шір га-Шірім); 3. Екклезіаст, або Проповідник (קהלת, Кохелет); 4. Плач Єремії (א’כה, Ейха); 5. Книга Естери (אסתר, Естер); а також «історичні твори»: 1. Книга Даниїла (דנ’אל, Даніель); 2. Книга Езри (עזרא, Езра); 3. Книга Неємії (נחמ’ה, Нехемья); 4. Перша Книга Хронік, або Перша Параліпоменон (‘דבר’ ה’מ’ם א, І Діврей га-йамім); 5. Друга Книга Хронік, або Друга Параліпоменон (‘דבר’ ה’מ’ם ב, ІІ Діврей га-йамім).

Перелічені 39 текстів юдейська традиція укладає у 22 або 24 книги (відповідно до кількості літер давньоєврейського алфавіту, який вважається священним). Це досягається шляхом об’єднання в одну книгу текстів Шемуеля, Мелакім, Дівре га-йамім; аналогічно — об’єднання Малих Пророків; а також книги Езри — з Неємією, книги Суддів з — з Рут, Єремії — з Плачем Єремії.

Склад канону у християнстві

Загальноприйнятою у християнстві стала александрійська версія Писань. Вона лягла в основу Септуагінти, яку Новий Завіт цитує майже 350 разів. Саме цей варіант Старого Завіту прийняла й освятила Східна (православна) церква, яка постала на ґрунті еллінської традиції. Західна (римо-католицька) церква (яка формувалася на латиномовній традиції) виробила на поч. 5 ст. н.е. власний варіант Старого Завіту — підсумок перекладацької діяльності Блаженного Єроніма. Його варіант перекладу склав основу так званої Вульґати (лат. Biblia Vulgata ), котра замінила різні варіанти тогочасних латинських перекладів Біблії (лат. Vetus Latina ). Текст Вульґати здебільшого наслідував Септуагінту, хоч і в дещо скороченому вигляді.

Структурно Александрійський канон відрізняється тим, що книги Невіїм і Ктувім перерозподілені за іншим, аніж у ТаНаХу, уявленням про жанри.

Католицький канон базується на александрійській версії і включає 46 книг: 39 Палестинського канону (протоканонічні, або першоканонічні), і 7 девтероканонічих, або другоканонічних (які, проте, не вважаються другорядними за «мірою святості»).

Православний канон, ґрунтуючись на Септуагінті, містить 50 книг Старого Завіту: 39 канонічних книг (Палестинський канон), які вважаються богонатхненними, і 11 додаткових, так зв. «неканонічних», книг, які визнані тільки душекорисними. Крім того, низка книг доповнені текстуально. Так, Друга Книга хронік включає важливу для східних християн молитву Манасії. До Книги Естер додано Пролог, список указу про знищення юдеїв і молитви Мардохея і Естер. У Книзі Даниїла додані Пісня трьох юнаків і два розділи (13 — про Сусанну і 14 — про Вілу). До Псалмів додано 151-ий текст.

У протестантизмі Старий Завіт містить лише масоретський канон — 39 книг ТаНаХу; відрізняється від нього порядком розміщення текстів. Усі інші тексти вважаються апокрифами.

Спільно для різних напрямів і конфесій, християнський Старий Завіт поділяється на такі групи книг (у дужках першою подана грецька назва в Септуагінті, другою — латинська у Вульґаті):

І. Книги законодавчі: П’ятикнижжя Мойсеєве: 1. Буття (Γένεσις, Genesis); 2. Вихід (Ἔξοδος, Exodus); 3. Левіт (Λευϊτικòν, Leviticus); 4. Числа (Ἀριθμοὶ, Numeri); 5. Второзаконння або Повторення Закону (Δευτερονόμιον, Deuteronomii).

ІІ. Книги історичні: 1. Ісуса Навина (Ἰησοῦς, Iosue); 2. Суддів (Κριταὶ, Iudicum); 3. Рут(и) (Ροὺθ, Ruth); 4. Перша Самуїлова або Перша царів (Βασιλειων Α’, I Samuelis); 5. Друга Самуїлова або Друга царів (Βασιλειων Β’, II Samueli); 6. Перша царів або Третя царів (Βασιλειων Γ’, I Regum); 7. Друга царів або Четверта царів (Βασιλειων Δ’, II Regum); 8. Перша хроніки (Παραλειπομένων Α’, I Paralipomenon); 9. Друга хроніки (Παραλειπομένων Β’, II Paralipomenon); 10. Ездри (Ἒσδρας Β’, Esdrae); 11. Неємії (Νεεμιας, Nehemiae); 12. Естер(и) (Ἐσθὴρ, Esther).

Православний канон додає ще 7 неканонічних книг; книги 1—4 католицький канон додає як девтероканонічні: 1. Товита (Τωβίτ, Thobis); 2. Юдити (Ιουδίθ, Iudith); 3. Перша Макавеїв (Μακκαβαίων Α’, I Maccabaeorum); 4. Друга Макавеїв (Μακκαβαίων Β’, II Maccabaeorum); 5. Третя Макавеїв (Μακκαβαίων Γ’); 6. Друга Ездри (Έσδρας Α’); 7. Третя Ездри (Έσδρας Γ’);.

ІІІ. Книги повчальні (мудрості) та поетичні: 1. Йова (Ἰῶβ, Iob); 2. Екклезіястова або Проповідника (Ἐκκλησιαστὴς, Ecclesiastes); 3. Притчі (Приповісті, Приказки або Приповідки) Соломонові (Παροιμιαι, Proverbiorum); 4. Пісня над Піснями (ᾎσμα, Canticum Canticorum); 5. Книга Псалмів (Ψαλμοὶ, Psalmorum).

Православний і католицький канони додають: 1. Премудрість Соломона (Σοφία Σολομώντος, Sapientiae); 2. Премудрість Ісуса, сина Сираха (Σοφία Σειράχ, Ecclesiasticus).

IV. Книги пророчі: 1. Ісаї (Ησαιας, Isaias); 2. Єремії (Ιερεμίας, Ieremias); 3. Плач Єремії (θρῆνοι, Lamentationes); 4. Єзекіїля (Ιεζεκιήλ, Ezechiles або Hiezechiel); 5. Даниїла (Δανιηλ, Daniel або Danihel), а також 12 книг «малих» пророків: 1. Осії (Ωοηε, Osea або Hosea); 2. Йоіла (Ιωηλ, Ioel); 3. Амоса (Αμως, Amos); 4. Овдія (Αβδιον, Abdias); 5. Йони (Ιωνασ, Ionas); 6. Михея (Μιχαιας, Michaeas); 7. Наума (Ναουμ, Naum або Nahum); 8. Авакума (Αββακουμ, Abacuc або Habacuc); 9. Софонії (Σοφονιας, Sophonias); 10. Огія (Αγγαιος, Aggaeus); 11. Захарія (Ζαχαρια, Zacchrias); 12. Малахії (Μαλαχιας, Malachias).

Православний канон додає ще 2 неканонічні книги; католицький подає обидва ці тексти як одну книгу: 1. Варуха (Βαρούχ, Baruch); 2. Послання Єремії (Επιστολή Ιερεμίου, Epistula Jeremiae).

Мови Старого Завіту

Оригінальними мовами Старого Завіту є дві — давньоєврейська і арамейська. Майже всі канонічні тексти ТаНаХу написані давньоєврейською мовою, яка належить до групи семітських мов (північно-західна, так зв. ханаанська гілка). ТаНаХ називає цю мову також юдейською (Ісая 36:11). Для неї характерним є консонантна писемність (тип фонетичної писемності, що передає лише приголосні звуки). Від 6–5 ст. до н.е., з періоду Вавилонського полону, давньоєврейська мова поступово втрачала значення розмовної; її місце посіла споріднена арамейська (халдейська) мова. Остання у 9–5 ст. до н.е. мала статус мови міжнародного спілкування на Сході. Деякі розділи канонічних книг написані саме арамейською: Єремії (10: 11), Даниїла (2:4 — 7:28), Ездри (4:8 — 6:18; 7:12 — 26), арамеїзми трапляються у книгах Йова, Пісні над Піснями. Усі неканонічні книги дійшли до нашого часу грецькою мовою у складі Септуагінти.

Література

1. Геллей Г. Біблійний довідник Геллея. Торонто : Всесвітня християнська місія, 1985. 858 с.
2. Аверинцев С. С. Древнееврейская литература // История всемирной литературы : в 9 т. Москва : Наука, 1983. Т. 1. С. 271–302.
3. Freedman D. N., Myers A. C., Beck A. B. Eerdmans dictionary of the Bible. Michigan : Wm. B. Eerdmans, 2000. 456 р.
4. Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс. Київ : Либідь, 2001. 496 с.
5. Ланглуа А., Муане Ле А., Спіс Ф. та ін. Святе Письмо в європейській культурі. Біблійний словник / Пер. з фр. З. Борисюк, Н. Лисюк. Київ : Дух і Літера, 2004. 314 с.
6. Шифман И. Ш. Ветхий Завет и его мир. 2-е изд. Санкт-Петербург ; Издательство Санкт-Петербургского Университета, 2007. 216 с.
7. Свідеркувна А. Розмови про Біблію: Старий Завіт. Львів : Свічадо, 2008. 428 с.
8. Остащук І. Б. Старий завіт як джерело християнських символічних топосів // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. 2012. Вип. 63. С. 36–43.