Культура епохи Відродження як перехідна епоха в історії культури

Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і зародженням ранніх капіталістичних відносин. У цей переломний час на зміну людині зі старим церковно-схоластичним світоглядом на авансцену історії вийшла громадсько активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка здобувала собі визнання не родовитим походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Такій людині стали тісними рамки феодальних суспільних відносин.

Отже, провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей певний професій, спеціалістів з різних галузей знання – філософів, філологів, митців, поетів, майстрів, інженерів, всіх тих, хто замість “божественного” став вивчати все “людське”. Звідси і їх назва – гуманісти (від лат. humanus – людський). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, кінець кінцем зламали духовну диктатуру церкви і створили новий, раціональний та життєрадісний світогляд, який дістав назву “гуманізм”.

Важливу роль у культурі Відродження відіграла історико-національна традиція: повага до народної мови та культурних набутків уперше широко включається у фонд цінностей світської культури. Сам характер епохи Відродження як перехідного періоду зумовив те, що в його культурі переплелося старе й нове, традиційне і новаторське, давши своєрідний, якісно новий сплав духовних цінностей. У цей період були створені шедеври літератури та мистецтва, які мають неперехідне значення.

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових відкриттів, пов’язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Внаслідок морських подорожей Христофора Колумба (1451-1506), Васко да Гами (1469-1524), Фернана Магеллана (1480-1521) було відкрито американський континент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено основні контури морів, океанів та суші. Революційний переворот стався в астрономії: польський астроном Міколай Коперник (1473-1543) у праці “Про обертання небесних сфер” (1543) обґрунтував геліоцентричну систему Всесвіту, поклавши початок звільненню природознавства від теології. Німецький учений Йоганн Кеплер (1571-1630) відкрив закони руху планет, які підтверджували і розвивали систему М. Коперника.

Були закладені основи теоретичної хімії, збагатилися науковими досягненнями геологія, ботаніка, медицина. Іспанський медик Мігель Сервет (1509-1553) дослідив мале коло кровообігу, передбачив існування невидимих кровоносних судин – капілярів. Були розроблені нові методи лікування хвороб, що виходили з межі християнських догматів у поясненні біологічної структури людини, закладені принципи матеріалістичного підходу до суті живих організмів.

Матеріальна культура епохи Відродження була збагачена бурхливим розвитком техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування. Розвивалося ткацтво, гончарство, скловидування. У виробництво стали впроваджувати гідравлічні двигуни, токарні верстати, гірничі машини й механізми для підіймання вантажів, вентиляції рудників. Великий італійський художник, учений та інженер Леонардо да Вінчі (1452-1519) сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних та гідротехнічних споруд. Німецький винахідник Йоганн Гутенберг (1394-1468) винайшов спосіб відливання шрифта і сконструював дерев’яний друкарський прес, поклавши початок книгодрукуванню в Європі, що відкрило широкі можливості для розповсюдження ідей гуманізму, досягнень науки і культури.

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з’явилися твори таких митців слова, як Данте Алігієрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де Вега, Уїльям Шекспір та інші.

Італійський поет Данте Алігієрі (1265-1321) у знаменитій “Божественній комедії” змалював своє уявне блукання в потойбічному світі, відтворивши суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами – від політичних чвар партій, від занепаду авторитету враженої корупцією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася у своєму житті позбавитися недобрих пристрастей та звичок. Творчість Данте зробила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури.

Франческо Петрарка (1304-1374) – італійський поет – увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у “Листі до нащадків”. Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика, присвячена Лаурі – жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин (“На життя мадонни Лаури” і “На смерть мадонни Лаури”) обіймає 317 сонетів, 29 канцон, дев’ять секстин, сім балад і чотири мадригали, складаючи своєрідний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їх суперечливості та мінливості. Лірика Петрарки стала класичним зразком любовної лірики, збагатила поезію музикальністю, образною витонченістю, стилістикою поетичних засобів, зокрема використанням антитез та риторичних запитань, які відображають душевні хвилювання.

Джованні Боккаччо (1313-1375) – один із засновників гуманістичної літератури італійського Відродження, автор знаменитого “Декамерона”, поем та роману “Філоколо”. “Декамерон” – це збірка реалістичних новел, об’єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю; основний зміст їх – розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославлення насолод земного життя, чутєвої любові. Новели просякнуті духом вільнодумства, добрим гумором.

Франсуа Рабле (1494-1553) – французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній комічного. Його твір “Гаргантюа і Пантагрюель” написаний у фольклорному стилі, наповнений каламбурами, засобами гротеску, гри на подвійній жадобі героїв – жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа – це подорожі по життєвому морю тогочасної реальності з її радощами і болями, розумом і глупістю, достоїнством і нікчемністю. Роман Ф. Рабле став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи Відродження.

Мігель де Сервантес (15470-1616) – великий іспанський письменник, що ввійшов у світову культуру головним чином як автор роману “Дон Кіхот”. Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків – рицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса – вперто намагаються протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв’язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації.

В романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в умовах панування практичного міщанства та бездуховності. “Дон Кіхот” – це сумний сміх над романтизмом епохи, яка вже відходить у минуле. В іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини тоді, коли вона прекраснодушно губить такт дійсності; у цьому загальнолюдське значення змісту “Дон Кіхота”.

Фелікс Лопе де Вега (1562-1635) – іспанський драматург, поет і прозаїк. Серед його великої літературної спадщини найбільшу відомість здобули драматичні твори “Овеча криниця”, “Собака на сіні”, “Дівчина з глечиком”, “Закохана витівниця”. Пройняті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні та шлюбі. Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й залишається актуальною.

Уїльям Шекспір (1564-1616) – англійський драматург і поет, чиї драматичні твори “Ромео і Джульєтта”, “Багато галасу даремно”, “Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”, “Антоній і Клеопатра”, “Зимова казка”, “Річард ІІІ” та інші стали загальновизнаною класикою. Характерна особливість драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя у людських стосунках; звідси зображення людини у всій її багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці. В його творах умістився цілий світ людських пристрастей, бажань та прагнень епохи Відродження. Творча спадщина Шекспіра справедливо вважається однією з вершин світового мистецтва.

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії. Саме тут творили Леонародо да Вінічі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан, Мікеланджело. Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для подальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) застосовував із властивою лише йому майстерністю прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене у природі людини.

Візьмімо, наприклад, фреску “Таємна вечеря”. За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: “Один з вас зрадить мене”. Вражені апостоли реагують по-різному – мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спрямовані до свого вчителя.

Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисту совість. Треба вдуматися у картину, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого моменту. Нев’януча слава “Мони Лізи” (“Джоконди”) також пояснюється майстерним застосуванням методу накидання таємничості: у вирізі обличчя жінки – велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє. Ознаки часу в картині неясні і майже невідчутні на блакитно-зеленому, “місячному” фоні.

“Сікстинська мадонна” Рафаеля (1483-1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, що в неї є, – свою дитину) поєднана з витонченою майстерністю художника: в обличчі й погляді дитини, як відзначає Н. Дмитрієва, є щось недитяче, прозорливе і глибоке, а в образі матері – дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), як і Леонардо да Вінчі, був універсальною творчою особистістю – скульптором, архітектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї “Давид”, “Мойсей”, статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сікстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело є обожнення людської краси.

Йому здавалося, що людська краса – останній витвір природи, вершина, за якою настають виснаження і загибель самої природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття. “Тому насолода красою з’єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг.

І я не можу не сказати, ні подумати, що при вигляді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення”, – писав на схилі років Мікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу творчої спадщини Мікеланджело.

У ХVІІ ст. настає криза ідей та культури Відродження, на зміну йому приходить епоха Просвітництва.

Епоха Відродження: коротко і зрозуміло

Епоха Відродження зародилась в XIV столітті і стала логічним завершенням Середньовіччя та початком Нового часу. Це не був період сталих догматичних норм – свій шлях вона пройшла постійно змінюючись та вдосконалюючись.

Так, цю епоху можна поділити на наступні періоди:

• Протовідродження (Передвідродження) (2-а половина XIII століття — XIV століття);
• Раннє Відродження (1410/1425 рр. XV ст. — кінець XV століття);
• Високе Відродження (кінець XV — перші двадцять років XVI століття);
• Пізнє Відродження (середина XVI — дев’яності роки XVI століття);
• Північне Відродження — XVI століття.

Ренесанс характеризується ідеалами гуманізму, а праці митців італійського Відродження (і не тільки) ґрунтуються на античній спадщині. В цей час наука починає активно розвиватися, винайдення книгодрукування безповоротно змінює історію. Наративи доби чітко простежуються у різних галузях: живописі, музиці, скульптурі, філософії та літературі.

Людина в епоху Відродження
На противагу середньовічним уявленням про те, що в центрі світу є Бог, епоха Ренесансу вивищує людину та її здібності. Внаслідок перенесення центру світу з божественної особи на людський інтелект, з’явилося чимало антиклерикальних ідей, спрямованих на послаблення політичного впливу духовенства. Художники, письменники та інші діячі культури говорили про нову модель культурної, творчої та працездатної людини – «homo universalis».

Віра в силу людського розуму і досягнень як найвище благо людських істот, стала початком бурхливого розвитку науки. На думку гуманістів, людина може розвиватися та досягати нових висот завдяки вивченню античної спадщини – звідси й велика цікавість митців епохи Ренесансу до античного мистецтва, літератури тощо.

Література в епоху Відродження
Найкращим, хто найзмістовніше розкрив значення людини в добу Ренесансу, безсумнівно, був Данте Аліг’єрі та його “Божественна комедія”. Сюди також відносять твори таких відомих майстрів слова як Джованні Боккаччо, Ніколо Макіавеллі, Лудовіко Аріосто та Торквато Тассо. А завдяки англійцю Вільяму Шекспіру та іспанцю Лопе де Вега активно розвивається драма і театр.

Деякі науковці стверджують, що тогочасну літературу умовно можна поділити на два основних типи: народну поезію та античну книжність. За допомогою саме цих, на перший погляд, непоєднуваних стилей, Мігель де Сервантес зміг створити свого легендарного “Дон Кіхота”, а Франсуа Рабле – “Ґарґантюа і Пантаґрюель”.
Ще одна відмінність між літературою Відродження та попередніх епох – мова написання. Якщо раніше переважна більшість митців для створення творів використовували латинь, то зараз починає яскраво проявлятися поняття національної літератури.

Філософія в епоху Відродження

Філософія епохи Відродження являє собою сукупність поглядів та ідей, які дещо різняться, але мають дві основні риси – антропоцентризм (центр і мета всесвіту – людина) та гуманізм (повага до людського розуму та здібностей). Загалом, в цей період сформувалося 7 різних напрямів: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, реформаційний, політичний та утопічно-соціальний.

Найяскравішими представниками гуманістичного підходу були, безсумнівно, Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка та Лоренцо Валла. Спираючись на античний досвід, митці прагнули виховати людину з багатогранною культурою, якій притаманні нові якості, високі духовні та естетичні цінності. На думку тогочасних представників, основним показником моральності людини виступає її освіченість.

Засновником неоплатонівського напряму був Микола Кузанський. За його ідеєю, здатність пізнавати навколишній світ дарована людині Богом, у той час як сам Бог є непізнаваним. Він стверджував, що саме активне життя людини, протягом якого вона намагається пізнати Бога через вивчення навколишнього світу, а не просто споглядає його, наближає людину до Всевишнього.

Леонардо да Вінчі, який представляв натурфілософський напрям епохи Відродження, прагнув знайти новий спосіб пізнання через досвід та практику. Хоча релігійний фанатизм, магія та містика, які заперечували закони природи, піддавались жорсткій критиці з боку митця, Леонардо вважав Бога “великим художником”, який і створив цей прекрасний світ. На його думку, Бог дав людині волю, щоби вона, долаючи примітивне (тваринне) існування, могла обирати свій шлях до ангельського життя.

Реформаційний напрям став віддзеркаленням кризи в католицизмі, який не зміг виконати свою мету та “побороти гріховність і підготувати людину до Царства Небесного”. Саме завдяки Мартіну Лютеру, реформатору католицької церкви, виник новий християнський рух – протестантизм.

Не лише релігійна сфера зазнала великих змін під впливом епохи Відродження, а й політична, що породило новий напрям. Ніколо Макіавеллі поставив у центр державного управління людину з її позитивними та негативними якостями. Завдяки його старанням, політика змогла відділитись від релігійного та морального впливу.

І, останній, утопічно-соціальний напрям, представниками якого були Томас Мор і Томазо Кампанелла, прагнув створити ідеальний людський світ, де кожен мав право та можливість на працю; де не було б ні грошей, ні золота, ні бідності; дозволені усі релігії, і навіть атеїзм.

Художники в епоху Відродження

Художники епохи Ренесансу намагалися сповна відобразити тогочасні погляди та ідеї, де в центрі світу стоїть людина, її здібності та досвід. У цей час творили такі відомі митці як Сандро Боттічеллі (“Народження Венери”, “Весна”, “Поклоніння волхвів” тощо), П’єро делла Франческа, який відомий не лише картинами (“Історія цариці Шеви”, “Бичування Христа тощо), а й книгами про мистецтво (“Про перспективу в живописі”, “Книжка про п’ять правильних тіл”), Рафаель Санті (“Портрет молодої жінки”, “Сікстинська мадонна”) та багато інших.

Окремо варто згадати і Леонардо да Вінчі. Як ми вже згадували вище, він був представником натурфілософського напрямку, що не могло не відобразитися в його роботах. Він став творцем картин “Таємна вечеря”, “Мона Ліза”, “Мадонна Бенуа”, а також багатьох наукових винаходів. Цікаво, що саме його “Вітрувіанська людина” стала чи не найголовнішим символом усієї доби Відродження.

Наука в епоху Відродження

Про розвиток науки в цю епоху можна говорити дуже багато, оскільки саме відкриття та винаходи цього періоду кардинально змінили всю подальшу історію та сприйняття світу загалом. А поява протестантизму сприяла новим досягненням людського розуму: Коперник відкрив геліоцентричну систему, Галілео Галілей провів низку фізичних та астрономічних досліджень, А. Левенгук дослідив мікроорганізми за допомогою мікроскопа, а У. Гарвей створив теорію кровообігу.

Найвизначнішою подією цього часу в науковій царині стало винайдення парової машини – символу науково-технічного перевороту XVIII століття.

10 цікавих фактів про епоху Відродження

Як ми бачимо, доба Ренесансу стала початком великих змін у різних галузях людського життя. Наостанок пропонуємо вам ще ознайомитися з 10 цікавими фактами про епоху Відродження.

• Інша назва доби Відродження – Ренесанс – походить від французького слова “Renaissance”, що означає “друге народження або переродження”. Першим, хто використав цю назву для позначення епохи, став історик Жуль Мішле.

• Культура відродження виникла у Флоренції, де незалежні художники могли творити у своє задоволення. Після того, як вона поширилась по всій Італії, митці Європи також підхопили цей рух.

• Важливим етапом у розвитку епохи Ренесансу було винайдення друкарського верстату. Завдяки йому книги стали доступнішими для різних верств населення.

• Високе Відродження позначає найвищий розвиток в італійському образотворчому мистецтві. Сюди відносять праці Леонардо да Вінчі, Мікеланджело та Рафаеля.

• Мартін Лютер, який став засновником протестантизму, не мав на меті створити новий релігійний напрям. Він лише хотів реформувати наявну католицьку церкву.

• Пластична хірургія виникла саме в добу Ренесансу. Тодішні лікарі намагалися виправити чоловічу зовнішність, покалічену на дуелях та в битвах. Для цього вони пересаджували шматок шкіри з передпліччя на перенісся.

• В добу Відродження, як ми вже згадували вище, почала розвиватися національна література. Внаслідок цього латинь стала мертвою мовою, якою ніхто вже не спілкується.

• В часи Ренесансу римський Колізей використовувався в ролі промислової будівлі. А в 1954 році тут було збудовано завод з виробництва клею, внаслідок чого історична пам’ятка перетворилася на справжнє звалище.

• Іконою стилю тих часів вважається Генріх VIII. Саме він першим почав носити взуття з квадратними носками. Але все було дуже строго: за законом його ширина не повинна була перевищувати 6 дюймів.

• І, наостанок, як ви гадаєте, яка кімната у домі епохи Відродження була найкрасивішою? Якщо ви скажете зал чи вітальня, ви помиляєтесь. Найкрасивішою була спальня – саме там приймали гостей.

Сподобалась наша стаття? Напишіть нам про це в коментарях та поділіться з друзями!