Як пишеться Я щось думала

Чужа мова, передана дослівно від імені того, кому вона належить, називається прямою мовою.

Слова, що вказують, кому належить пряма мова і як вона висловлена, називаються словами автора.

Пряма мова береться з обох боків у лапки.
Увага! В лапки беруться знак питання, знак оклику і три крапки. Крапка і кома виносяться за лапки. Проте, якщо є вже знак питання, знак оклику чи три крапки, то ні крапка, ні кома після них не ставиться.
1. “Мамо, — питаю, — то льони цвітуть?” А мати сміються: “То, — кажуть, — Дніпро”. — “А чого він такий синій?” — “Від неба”, — кажуть. (О. Гончар.)
2. “Який же ти мудрий!” — усміхнувся батько. Послухаю, пожурюся, у старих спитаю: “Чого, батьки, сумуєте?” (Т. Шевченко.)

Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а якщо в середині або після неї, то виділяються комою й тире і пишуться з малої букви.
Якщо слова автора розривають пряму мову на межі двох речень, то після слів автора замість коми ставиться крапка.
Якщо слова автора вживаються в середині прямої мови й умовно діляться на дві частини, причому одна частина слів автора стосується першої частини прямої мови, а друга частина слів автора — другої частини прямої мови, то після слів автора ставиться двокрапка й тире, а друга частина прямої мови пишеться з великої літери (слова автора в такому випадку можуть належати або одній особі, або різним).

Умовні скорочення: П, п — пряма мова; А, а — слова автора.

1. А слова Ушинського вималював на титулці червоним олівцем: “Якщо ви вдало виберете працю і вкладете в неї всю свою душу, то щастя само знайде вас”.
2. “Наші діти, — вчив Макаренко, — це майбутні творці історії. ”
3. “Три біди є у людини — смерть, старість і погані діти”, — говорить народна мудрість.
4. Його непокоїло, коли діти на питання: “Яким ти хочеш вирости?” — відповідали: “Сміливим, хоробрим, дужим”, — але майже ніхто не говорив: “Чесним і добрим”. (І. Цюпа.)
5. “Так, бачу, ти усім тут добре надоїв, — Кіт Вовкові сказав. — Чого ж ти, братику, сюди і забігав?”
6. “Так себто я брешу? — тут Вовк йому [Ягняті] гукнув.— Чи бач! Ще і базікать стало. ”
7. “Помилуйте! — йому Ягнятко каже.— На світі я ще й году не прожив”. (З тв. Л. Глібова.)
8. “Розпрягайте, хлопці, коней, — чулося від річки, але чийсь дужий голос від крайньої хати перекривав пісню: — А чи не пора, дівочки, додому?”
9. “Чи бачили таке! – сказав батько і, помовчавши, додав: – Готовий хлібороб, одним словом”. (А. Головко.)

Діалог складається із реплік. Репліка — це одне чи кілька речень, сказані по черзі кожним учасником діалога. При репліках слова автора часто бувають відсутні.

Коли пряму мову передають у формі діалогу, тоді кожну репліку починають з нового рядка, перед нею ставлять тире і не вживають лапок. Інші розділові знаки ставлять, як звичайно при прямій мові.
— Мамо? — лунає в трубці рідний, змінений відстанню голос. — Це Андрій. Дзвоню з Житомира. В мене все гаразд.
— Як ви зіграли? — питаю.
— Нормально. Виграли з сухим рахунком. Ми їм закинули п’ять м’ячів.
— Ти забив гол?
— Я грав тільки в другому таймі. Забив четвертий м’яч.
— Як ти грав?
— Нормально… (Є. Гуцало).

Передача прямої мови непрямою

Непряма мова — це чужа мова, передана тільки з дотриманням змісту висловлюваної думки без збереження форми та інтонації.

Коли чужу мову (”Мої друзі — вбогі бідолахи”, — говорить Кармель. (Марко Вовчок.)) передають від себе, тобто непрямою мовою, то слова автора роблять головним реченням (Кармель говорить, . ), а пряму мову — підрядним (. що його друзі — вбогі бідолахи.)

При цьому в непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від імені якої тепер передається чужа мова.
1. “Яка ти розкішна, земле, — думала Маланка. — Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом”. (М. Коцюбинський.) — Маланка думала про те, яка земля розкішна і що весело засівати її хлібом, прикрашати зелом.
2. “Мене звуть Олена Пилипівна”,— сказала вчителька. (О. Іваненко.) — Вчителька сказала, що її звуть Олена Пилипівна.
3. “Тихіше їдьте, то встигнете”, — порадила бабуня, коли подорожні вже сідали в машину. (О. Гончар.) — Коли подорожні вже сідали в машину, бабуня порадила їм, щоб вони тихіше їхали, то встигнуть…

У непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді — вставні слова, частки, а звертання або опускають, або роблять підметами чи додатками.
1. “Леоніде, — Адріана відірвала обличчя від долоні, — а ви читали “У пошуках утраченого часу” Марселя Пруста?” (Р. Іваничук.) — Адріана, відірвавши обличчя від долоні, запитала Леоніда, чи він читав “У пошуках утраченого часу” Марселя Пруста.
2. Тоді й каже Кармель мамі: “Скрізь, — каже, — скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих”. (Марко Вовчок.) — Тоді й каже Кармель мамі, що він скрізь, де не піде, де не поїде, бачить убогих людей, бідаків роботящих.
3. “Діду, здрастуйте!” — сказав я йому, спинившись. (О. Довженко.) — Я, спинившись, привітався до діда.

Після непрямого запитання знак питання не ставиться.
1. Підвівши голову, боєць запитав: “Де санпункт?” (О. Гончар.) — Підвівши голову, боєць запитав, де санпункт.
2. “Чи воли, бабусю, говорять. ” — питає Чіпка в Оришки. (Панас Мирний.) — Чіпка питає в бабусі Оришки, чи воли говорять.

Іноді — але це допустиме тільки в художній літературі — елементи прямої мови можуть вкраплюватися в непряму, як, наприклад: Льотчик Сіробаба запевняє, що в той гарнізон, куди переведено Петра, потрапляє не кожен, сірих та мурих туди не беруть, і що “Петра ти, може, Тоню, ще побачиш у голубому скафандрі. ” (О. Гончар.) Такі елементи прямої мови, як правило, беруться в лапки.

Цитати

Цитата — це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки.

У цитаті не можна нічого змінювати (навіть розділових знаків). Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками. Якщо там, де робиться пропуск, стояли такі розділові знаки, як кома, крапка з комою, двокрапка, тире, то вони пропускаються разом із текстом, а на їх місці ставляться три крапки: Леонід Первомайський писав: «Я винний в тім, що світ не ліпший… Я винний в тім, що правди слово Ще схоже в ньому на брехню…» Три крапки в кутових (ламаних) дужках у цитованому тексті означають пропуск кількох речень, абзацу чи більше.

Цитування буває кількох видів.

Цитата може наводитися із словами автора. Тоді розділові знаки при ній ставляться так само, як і при прямій мові.
1. Говорячи про покликання людини на землі, Максим Рильський проголошує: “Яке глибоке щастя — жить, буть гідним імені людини, народу й людськості служить!”
2. “Борітеся — поборете, вам Бог помагає!” — закликав Тарас Шевченко.
3. “Лиш праця,— підкреслював Іван Франко,— світ таким, як є, зробила”.

Цитата може , бути його складовою частиною. Тоді до неї ставляться такі самі вимоги, як і до непрямої мови. Цитата береться в лапки і починається з малої букви.
1. Шевченко оспівував безсмертя Прометеєве, його розшматоване серце, що “знову оживає і сміється знову”. (О. Гончар.)
2. Слово для Лесі Українки — це “гострий, безжалісний меч, той, що здійма вражі голови з плеч. ” (П. Тичина.)
3. У своїх сонетах Рильський часто висловлював “пейзажем те, для чого слів нема людських”. (Д. Павличко.)

Віршова цитата, якщо вона записана , в лапки не береться.
Не можна уявити собі письменника, який не любив би своєї мови, не пишався б нею, не розумів би безмежної могутності мови.

. Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово, —

сказав у тяжких, нестерпних умовах царської кріпосницької Росії Шевченко. (М. Рильський.)

У цитованому суцільним рядком вірші зберігається велика літера, яка була на початку кожного віршового рядка:
“Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не золотеє: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото” (Г. Сковорода).

Вказівку на джерело, яка стоїть безпосередньо після цитати, беремо в дужки і після другої дужки ставимо крапку. Перед дужками, у яких указане джерело висловлювання, зберіга- ються знак оклику, знак питання, три крапки та їх поєднання.
1. “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування” (Панас Мирний).
2. “Мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої” (Тичина Павло. З минулого — в майбутнє.— К.: Дніпро, 1973, с. 303). 3. “Запашна, співуча, гнучка, м илозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів — скількома епітетами супроводиться визначення української мови!” (О. Гончар, стаття “Цвіт слова народного”).
4. “Іван Франко підкорив свою титанічну працю ідеалові свободи і рівності… Він сам написав стільки, скільки, мабуть, написали всі українські літератори дожовтневих часів…” (Д. Павличко).

Різновидом цитати є епіграф. Епіграф у лапки не береться, а назва джерела, звідки взято епіграф, або прізвище автора пишеться без дужок внизу справа під епіграфом. Наприклад, епіграф до вірша Максима Рильського “Землі”:

Земле, моя всеплодющая мати.
Іван Франко

Як пишеться Я щось думала

Частки пишуться окремо, разом і з дефісом.

Написання часток разом з іншими словами або через дефіс пояснюється тим, що вони виконують словотворчі чи формотворчі функції, тобто стають частиною іншого слова чи часткою його форми.

Примітка 1. Згідно з нормами Правопису 2019 року без дефіса пишеться частка екс- у значенні “колишній”: ексчемпіон, експрезидент, ексдиректор.

Примітка 2. Усталене словосполучення “будь ласка” (утворене від фрази “будьте ласкаві”) пишеться окремо та виділяється з обох боків комами: Пишіть, будь ласка, грамотно!

Як пишеться Я щось думала

Розрізняють словотворчі частки, які, уточнюючи зміст окремих слів, є їх складовими частинами, і формотворчі частки, які вживаються лише в деяких формах слова для вираження граматичних значень (хай, би та ін.).

А. Словотворчі частки пишуться разом, окремо або через дефіс.

1. Разом пишуться:

а) Частки аби-, ані-, де-, чи-, що-, як– у складі будь-якої частини мови (крім сполучників прислівникового типу): аби́що, аби́як, аніскі́льки, анітро́хи, анічогі́сінько, анія́к, деда́лі, де́коли, де́котрий, де́щиця, де́що, чимале́нький, чима́ло, щове́чора, щогоди́ни, щоде́нник, щодня́, щодоби́, щоду́ху, щонайкра́щий, щопра́вда, щора́зу, щоси́ли, якби́, якнайшви́дше, якомо́га, якщо́ та ін.

б) Частки би (б), то, що в складі сполучників: щоб, якби́, немо́вбито, ні́бито, або́що, і частка же (ж) у складі стверджувальних часток авже́ж, ато́ж (див. ще § 32).

в) Частка –ся (-сь) у зворотних дієсловах: буду́ється, наї́вся (наї́всь).

г) Частка –сь у складі займенників і прислівників: котри́йсь, котра́сь, котре́сь, яки́йсь, яка́сь , яке́сь; десь, коли́сь, хтось, щось.

д) Частка не, коли вона виступає в складі будь-якої частини мови (крім дієслова) в значенні префікса, тобто коли слово без цієї частки не вживається: неві́льник, него́да, неду́га, не́жить, немовля́, нена́висть, не́ук; невгаси́мий, незліче́нний, невпи́нний, невсипу́щий, нега́йний, нена́висний, ненаста́нний, непохи́тний, нестя́мний; невдо́взі, неви́нно, невпи́нно, незаба́ром, непору́шно, несамови́то, несказа́нно.

З дієсловами не пишеться завжди окремо, крім тих, що без не не вживаються: нево́лити, незчу́тися, нена́видіти, нестя́митися, і тих, яким частка не надає нового значення: незду́жати (хворіти), непоко́їтися (хвилюватися), несла́вити (ганьбити). Але залежно від значення дієслова частка не може писатися й окремо: не зду́жати (не змогти), не сла́вити (не прославляти).

е) Частка не в складі префікса недо-, який означає дію, стан або якість, що виявляються в процесах, ознаках і предметах у неповній мірі: недобача́ти, недовико́нувати, недоде́ржати, недоїда́ти, недока́зувати, недолю́блювати, недооці́нювати, недоплати́ти, недочува́ти; недови́конаний, недоде́ржаний, недозрі́лий, недока́заний, недооці́нений, недопи́саний, недоро́слий, недочу́тий; недо́биток, недо́їдок, недокрі́в’я, недо́лік, недо́літок, недорі́д, недоста́ча, недося́жність, недоте́па, недоторка́нність, недо́ук. Якщо частка не виступає для заперечення дії, вираженої дієсловом із префіксом до, вона пишеться з таким дієсловом окремо: він недочува́в, але: Він не дочув моїх слів.

є) Частка не з іменниками, прикметниками, займенниками та прислівниками, якщо вони в сполученні з не означають одне поняття: невмі́ння, нево́ля, неврожа́й, недо́ля, непра́вда, несподі́ванка; небалаку́чий, невда́лий, невесе́лий, невче́ний, недо́брий, незбагне́нний, немали́й, неписьме́нний, несміли́вий; неаби́хто, неаби́який; невдога́д, невже́, невпа́м’ятку, невтямки́, нега́дано, недале́ко, недарма́, неду́рно, не́хотя, а також незважа́ючи на . невважа́ючи на . немо́в, нена́че.

Примітка. Частка не пишеться окремо від прикметника, що має при собі як пояснювальне слово займенник або прислівник із часткою ні, а також окремо від прикметника, перед яким стоять: дале́ко, зо́всім, аж нія́к: Ні до чого не здатна людина; Нітрохи не цікава лекція; Далеко не досконалий твір; Зовсім не великі обов’язки; Аж ніяк не приємні спогади;

ж) Частка не з дієприкметником, якщо він є означенням до іменника (а не присудком) і не має при собі пояснювальних слів: незакі́нчена пра́ця, нез’ясо́вані пита́ння, нержаві́юча сталь, неспросто́вані фа́кти.

з) Частка ні з займенниками, якщо вона не відокремлена від дальшого займенника прийменником, і з прислівниками: ніхто́ (ніко́го), нічи́й (нічиї́м), ніщо́ (нічо́го), нія́кий (нія́кому); ні́де й ніде́, ніза́що, нізві́дки, нізвідкіля́, ні́коли й ніко́ли, ніна́що, ніскі́льки, нітро́хи, нія́к.

2. Окремо пишуться:

а) Частка що в сполуках дарма́ що, ті́льки що, хіба́ що, що́ ж до.

б) Частка то в експресивних сполученнях що то за, що то, чи то, які виконують функції підсилювальних часток.

в) Частка не зі словом, з яким вона не становить єдиного поняття, а є лише запереченням: Не доля вирішує — людина творить свою долю; То не глибока річка клекоче, то шумить зелений ліс; Йому бракує не вміння виконати цю роботу, а бажання. Але: Не через небажання, а через невміння він не виконав цієї роботи.

г) Частка не при дієсловах, дієприкметниках, що виступають у функції присудків, при дієслівних формах на –но, –то й дієприслівниках: не мо́же не ба́чити, не підхо́дячи бли́жче, не поспіша́ючи; Ні вітерець не війне, ні хмарка не набіжить; Праця не закінчена; Праці не закінчено; Підлога не вимита; Підлогу не вимито.

д) Частка не з прикметниками у функції присудка, якщо часткою не заперечується ознака, виражена даним словом: Ця річка не широка (заперечення), але: Ця неширока річка впадає в Дніпро (одне поняття).

Примітка. Якщо між не й відповідним прикметником-присудком за змістом речення можливе є (був, була́ тощо), частку не слід писати окремо; якщо зв’язка на цьому місці порушує смисл, частку не треба писати разом: Цей будинок не старий (не є старий); але: Цей будинок (є) нестарий (тобто відносно недавно збудований).

е) Частка не з дієприкметниками, якщо вони мають при собі пояснювальні слова: Перед будинком чорніла площа, не засаджена квітами; Ця робота ще не доведена до кінця; Я відклав ще не дописаний лист.

є) Частка не з числівниками, займенниками та прислівниками займенникового походження, а також при прийменниках і сполучниках: не три, не п’я́тий; не ти, не цей, не і́нші; не іна́кше, не так; не при. не на. ; не то. не то; також не раз.

ж) Частка не з підсилювальними прислівниками та незмінюваними присудковими словами, а також при словах, які пишемо через дефіс: не ду́же, не зо́всім, не цілко́м; не від то́го, не до́сить, не мо́жна, не тре́ба; розмовля́ють не по-на́шому.

з) Частка ні, вживана для заперечення наявності предмета чи ознаки, зокрема в деяких стійких словосполученнях без дієслова (присудка), що мають характер заперечного звороту: ні живи́й ні ме́ртвий, ні кро́ку да́лі, ні на ма́кове зе́рно́, ні па́ва ні ґа́ва, ні ри́ба ні м’я́со, ні се́ ні те́, ні сюди́ ні туди́, ні та́к ні ся́к.

и) Частка ні, вживана як повторюваний єднальний сполучник із заперечним значенням або як підсилювальна частка: Він не придатний ні до роботи, ні до розмови; Дитина ще не вміє ні ходити, ні говорити; Ні один не зробив так, як треба.

і) Частка ні в складі займенників, якщо в непрямих відмінках вона відділяється від займенників прийменником: ні в ко́го, ні до ко́го, ні з ким, ні до чо́го, ні за́ що й ні на що́ (з різними значеннями), ні на яко́му.

Через дефіс пишуться:

а) Частки бо, но, от, то, таки, коли вони виділяють значення окремого слова: іди́-бо; дава́й-но; ті́льки-но; так-о́т, як-о́т; отаки́й-то, сті́льки-то, ти́м-то, я́кось-то; важки́й-таки, все́-таки, діста́в-таки, та́к-таки.

Примітка 1. Якщо між часткою та словом, до якого вона приєднується, стоїть інша частка, всі три слова пишуться окремо: скі́льки ж то (написано), чи́м би то (втішити).

Примітка 2. Частка таки пишеться окремо від тих слів, яких вона стосується, якщо вона стоїть перед ними: Він таки забіг до друга.

б) Компоненти будь-, –будь, –небудь, казна-, хтозна– й под. у складі займенників і прислівників (див. § 28, п. 2 б; § 30, п. 3 в).

в) Частка не, вживана як префікс в іменниках — власних назвах: не-Євро́па, але в загальних — разом: нелюди́на, неісто́та.

Б. Формотворчі частки пишуться окремо від інших слів, зокрема:

а) Частки хай, нехай, за допомогою яких утворюються форми третьої особи однини й множини наказового способу: Хай живе мир між народами! Нехай міцніють дружні відносини між країнами!

б) Частка би (б), за допомогою якої утворюється форма умовного способу дієслова: зайшо́в би, пішла́ б.

В. Модальні частки теж пишемо окремо, а саме:

а) Частка же (ж), що відіграє видільну роль у реченні: Ходи ж зі мною; Він же великий учений.

б) Частки то, це, що мають у складі речення значення вказівності або визначальності: Нащо то одній людині стільки грошей? Чи це вже й пожартувати не можна?

Для розвитку сайту і оплату хостингів було вирішено привнести рекламу на сайт :(. Вибачаємося за незручності.