Комплексне дослідження: ЯК ВІЙНА ЗМІНИЛА МЕНЕ ТА КРАЇНУ. ПІДСУМКИ РОКУ

Комплексне порівняльне дослідження «ЯК ВІЙНА ЗМІНИЛА МЕНЕ ТА КРАЇНУ. ПІДСУМКИ РОКУ» має на меті показати як змінилися у різних сферах погляди, оцінки й життя українців за рік повномасштабного вторгнення росії в Україну.

· Спогади людей про 24 лютого 2022 року говорять про шок, розгубленість, невизначеність, неготовність. Незважаючи на це сьогодні, через рік повномасштабного вторгнення, віра в перемогу становить 95%, тоді як ще в січні 2022 року становила 56%. Більшість (63%) вважають, що для перемоги потрібно не менше півроку, або ж і більше часу.

· Фіксується значне зростання суспільної самооцінки. Більшість опитаних оцінили положення України вище середнього – 4,6 балів з 7 максимальних, що в 1,5 рази вище показника 2021 року. Дві третини опитаних оцінили майбутні перспективи України на найвищому рівні.

· Головна емоція, яку відчувають респонденти, думаючи про Україну – гордість. Внаслідок повномасштабного вторгнення і героїчного спротиву українського народу цей показник виріс більш ніж вдвічі – з 34 до 75%.

· Відбулися зміни і в національній самоідентифікації: абсолютна більшість опитаних ідентифікує себе як громадян України (порівняно з 2021 роком показник зріс з 76 до 94%). Половина ідентифікують себе європейцями (подвійний ріст).

· 22% українців за рік війни перейшли на частіше використання української мови.

· Оцінюючи фінансову ситуацію у підсумках 2022 року, дві третини опитаних фіксують погіршення свого матеріального становища, третина – відсутність змін. Одночасно, у майже 40% (проти 14% наприкінці 2021 року) відбулося зростання впевненості у майбутньому.

· Пріоритетами для відновлення країни вбачають відновлення підприємств й робочих місць та відбудову пошкоджень, адже більшість українців хочуть роботи, а не соціальної допомоги.

· Україна переживає складний період свого розвитку, переосмислюючи свою роль в історії. Загалом війна сприяла підвищенню довіри громадян до державних інституцій. Довіра до Збройних сил України зросла з 65 до 97%, до Президента – з 36 до 90%.

· І якщо більшість (65%) хотіли аби Зеленського переобрали на наступний термін, то роботою Верховної Ради більше не задоволені (54%), ніж задоволені (37%). І якщо б найближчого часу відбувалися вибори, то майже половина шукали б альтернативу серед нових партій.

· Відбувся ріст довіри до ЗМІ, проте основною особливістю воєнного часу є різка зміна каналів комунікацій і отримання інформації громадянами. І якщо довіра до національних та місцевих медіа виросла, то частота споживання їх новинного контенту – навпаки зменшилась. Натомість спостерігається значний ріст у груп і каналів в месенджерах (з 11 до 41%), а також в YouTube (з 21 до 29%). Зберегли вплив соціальні мережі (35%).

· Одним з прямих наслідків російського вторгнення стало зростання євроатлантичних настроїв українців, де фіксуються рекордні показники за всю історію країни. На сьогодні 87% підтримують вступ України в Європейський союз, 86% – в НАТО.

· Якщо у 2021 році більша частина громадян схилялись до негативного образу держави, то зараз більше половини говорять про виразно або помірно позитивний образ. Ілюстративним в цьому плані є показник правильного напряму країни, який є рекордним за всю історію замірів (за рік коливання на рівні 70-80%), що базується на високій довірі до військово-політичного керівництва країни, вірі в нашу перемогу, значному рості самооцінки та гордості за країну, а також реалізації прагнення народу до євроатлантичної інтеграції.

ПСИХОЕМОЦІЙНІ ЗМІНИ ТА АДАПТАЦІЯ ДО ВІЙНИ

· З початку повномасштабного вторгнення суспільство демонструє високий рівень життєстійкості, значення Індексу зменшилося мінімально (з 3.9 до 3.7).

· Близько 8% вважають, що мають серйозні розлади, які сильно впливають на їхнє життя. Ще третина – мають помірні розлади.

· «Горизонт планування» є важливим показником адаптації і він не зазнав суттєвих змін: 45% наразі не планують своє життя взагалі. Кількість тих, хто має плани на кілька років уперед знизилася з 23% до 19%.

· Наразі негативні емоції більш виражені, ніж позитивні, а отже сум (4.8) і злість (4.6) переважають радість (4.1) і натхнення (4.3), між якими розташувався страх (4.2) та розчарування (4.1). А найбільш вираженими залишаються хвилювання (5.0) і інтерес (4.8), які не є однозначно ні позитивними, ні негативними – це залежить від контексту.

· За рік відчуття любові до себе знизилося, а ось любов до інших – зросла, спрацювала тенденція афіліації (бажання бути разом з іншими), індивідуальне тут поступається колективному.

· Українці майже так само схильні до самообмежень, як і півроку тому – більше половини (58%) вважають, що потрібно суттєво себе обмежувати у розвагах і покупках, а 37% схильні думати, що потрібно намагатися жити повноцінним життям.

· На початку повномасштабного вторгнення 44% українців довелося тимчасово розділитися зі своєю сім’єю. Через рік таких лише 21%. Більшість тих, кому довелося розділитися з родиною, пройшли це випробуванням, а у 20% їх стосунки навіть покращилися.

· 83% вважають, що треба бути обережними з людьми, натомість у 2020 році таких було лише 54%. Тут йдеться про довіру як базову цінність, як довіру до світу, яка підірвана або зруйнована війною. Особливо це стосується «чужих», або тих, хто такими став, а здавався близьким.

· Неоднозначним є ставлення до людей, які виїхали: найбільше толерують жінок з дітьми, водночас, до чоловіків призивного віку ставлення найбільш негативне.

· Незважаючи на повномасштабне вторгнення, українці залишаються гуманним і толерантним суспільством, підтримка смертної карти зменшилась з 52 до 42%.

· Одночасно з цим рівень толерантності у суспільстві під час війни підвищився: до ЛГБТ спільноти зросло позитивно-нейтральне ставлення з 53 до 64%, а до людей, які не хочуть мати дітей (чайлдфрі), воно зросло з 57 до 67%.

· За рік війни дещо знизилась віра в Бога: відсоток тих, хто не сумнівається у його існуванні змінився з 60% на 55%.

· Загальноприйняті норми та цінності стали більш визначеними, тому аномійні настрої перестали домінувати: кількість тих, у кого переважає аномійний стан (стан деморалізованості) зменшилась з 72 до 48%. Найбільша зміна відбулась відносно покращення розуміння того, яким правилам слідувати та у що потрібно вірити сьогодні.

· Війна призвела до втрати роботи не менш як для третини працездатного населення, особливо складна ситуація для переселенців й мешканців зон бойових дій: половина з них втратили свою роботу. Навіть з тих, хто зміг продовжити працювати під час війни, все одно половина зазнали зменшення заробітної плати.

· Найскладніша ситуація з роботою була у перші місяці війни, надалі люди почали повертатись до роботи. Також після різкого падіння охочих зайнятися власною справою на початку війни, їх кількість поступово відновлюється.

· Основною стратегією дій у випадку скорочення доходу залишається пошук додаткового джерела (зменшився з 62 до 54%): багато хто почав шукати другу роботу під час війни або почав більше працювати. Однак можливість контролювати свій дохід (60%) є не у всіх, це особливо складно для старших.

· Більшість громадян зазнали прямих чи непрямих наслідків повномасштабного вторгнення, не понесли втрат лише 14%. Найбільше втрат понесли мешканці східних регіонів, більше половини з яких покинули свій дім.

· Попри позитивні зміни у суспільстві, оптимізм й абсолютну віру в перемогу, війна продовжує завдавати українцям непоправної школи й забирати найцінніше. За останні півроку кількість тих, хто втратив рідних зросла майже вдвічі (з 9 до 17%), як і зросла кількість тих, чиї близькі зазнали поранень (з 8 до 13%). Водночас, фіксується зростання тих, хто говорить про погіршення стану здоров’я (з 25 до 33%), а також зменшення кількості тих, хто говорить про втрати доходів (з 38 до 31%).

Аудиторія: населення України віком від 18 років і старші в усіх областях, крім тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу, а також територій, де на момент опитування відсутній український мобільний зв’язок. Результати зважені з використанням актуальних даних Державної служби статистики України.

Для проведення комплексного дослідження було здійснено три окремі етапи:

Кількісне опитування методом CATI (Computer Assisted Telephone Interviewing) на основі випадкової вибірки мобільних телефонних номерів. Вибіркова сукупність: 1000 респондентів. Вибірка випадкова, репрезентативна за віком, статтю і типом поселення. Помилка репрезентативності дослідження з довірчою імовірністю 0,95: не більше 3.1%. Терміни проведення: 6-7 лютого 2023

Онлайн опитування методом CAWI (Computer Assisted Web Interviewing) здійснено на основі випадкової вибірки мобільних телефонних номерів, на платформі Rating Online. Вибіркова сукупність: 600 респондентів. Помилка репрезентативності: не більше 4%. Терміни проведення: 10-13 лютого 2023

Фокус-групове дослідження з проведенням трьох онлайн фокус-групових дискусій з респондентами з 23 міст і містечок України. Кількість респондентів: 26. Терміни проведення: 4-5 лютого 2023

З питань коментування результатів цього дослідження просимо звертатися до директора дослідницької лабораторії «Рейтинг Лаб», доктора психологічних наук, професора Маріанни Ткалич. Тел.: +38 (050) 322-09-25 (WhatsApp, Signal), e-mail: [email protected]

Народилися у боях за Донбас: який шлях пройшли ЗСУ за часи незалежності

Цього року 30-річчя святкуватиме не лише Україна, але і її Збройні сили, які протягом останніх років стали справжнім щитом нашої держави.

На початку збройної агресії Росії нашим воїнам доводилося працювати в надскладних умовах. Нині ж армія відновилася і є однією з найсильніших на континенті.

Та цьому передували важкий шлях і занепад Збройних сил протягом президентства Віктора Януковича.

Факти ICTV розповідають, яких змін зазнала армія за 30 років незалежності України.

Ранній шлях

Днем народження ЗСУ можна вважати 6 грудня 1991 року – день, коли ухвалили закон Про Збройні сили України. У спадок від Радянського Союзу наша держава отримала одну з найпотужніших армій в Європі, яка на момент проголошення незалежності України налічувала близько 980 тис. осіб та тисячі одиниць техніки.

Але воєнний експерт, директор Міжнародного центру протидії російській пропаганді Юрій Кочевенко вважає, що українська армія народилася набагато пізніше.

– До 2014 року була псевдорадянська спадковість, яка спиралася на цінності й традиції радянської армії у Другій світовій війні… Армія була “сама в собі”. Це був закритий суспільний інститут, про який знали дуже мало і мало ним цікавилися…

Якщо говорити про сучасну українську армію, то вона народилася не 6 грудня 1991 року. Вона почала народжуватися з березня 2014 року. Донецький аеропорт, Іловайськ, звільнення Слов’янська і Краматорська, бої під Вугледаром, Луганський аеропорт – у цих боях народжувалася українська армія. Тоді вона перестала бути маленькою пострадянською і стала українською, – пояснює Кочевенко.

Однак молода держава не могла обслуговувати таке потужне військо, тому дуже швидко розпочалося роззброєння України, що також було зумовлено політикою держави.

У ті часи ми тяжіли до ядерного роззброєння та спроб стати позаблоковою країною, тому Україна почала “розпродаж” озброєння. Сприяла такому рішенню й складна економічна ситуація в країні.

До проведення грошової реформи в нашій державі спостерігалися гіперінфляція та проблеми з постачанням певних товарів. Тому не дивно, що кошти намагалися знайти в будь-якій сфері.

Гроші, які отримали від продажу техніки (БМП, танків, літаків, гелікоптерів), пішли на розвиток Збройних сил України. До початку 2000-х років вдавалося виділяти на армію близько 2% ВВП.

Та навіть тоді наша армія залишалася боєздатною, каже Фактам ICTV керівник Центру військово-правових досліджень Олександр Мусієнко. У період 1990-2000-х років наші Збройні сили брали участь у миротворчих місіях під егідою ООН.

– Процедура створення була правильна і позитивна. Боєздатність армії тоді була високою, адже було багато зброї, бійці були навчені. З іншого боку – дух бійців падав. Армія ж не була відокремлена від держави. Всім бійцям затримували зарплату, загалом вона була низькою…

На початку 2000-х ситуація почала виправлятися. Говорили про те, щоб армія перейшла на контракт. Почалися скорочення надлишкового озброєння, яке було дуже важко утримувати. Україна брала участь у миротворчих операціях та отримувала дуже хороші відгуки. Наші бійці, які перебували в колишній Югославії, в Іраку, в країнах Африки, мають хороші відгуки про рівень підготовки і фаховість, – говорить Мусієнко.

Також ЗСУ продемонстрували готовність захищати Україну під час конфлікту навколо острова Тузла. Тоді другий президент України Леонід Кучма екстрено перервав свій візит до Бразилії, щоб виконати обов’язки головнокомандувача. Наша держава швидко привела війська у бойову готовність, розпочала навчання та дала зрозуміти, що готова боронити свою територію.

Та нашій державі й надалі доводилося продавати надлишкове озброєння. В середині 2000-х років Україна знищила десятки тисяч одиниць озброєння за різними угодами, зокрема з ЄС і НАТО.

А фінансування армії почало потроху зменшуватися. У 2000-х роках на видатки ЗСУ йшло приблизно 1,7-1,8% ВВП, що можна було б пояснити і значним скороченням озброєння та кадрових військових.

У 2009 році українське військо налічувало близько 200 тис. осіб. Навіть незважаючи на значне скорочення армії, найгірше було попереду.

Знищення армії за Януковича

Мабуть, найгірший час в історії ЗСУ припадав на президентство Віктора Януковича, який фактично призвів до їх надзвичайно слабкого стану, в якому доводилося протистояти нападу Росії через кілька років.

Вже у перший рік правління сумнозвісного українського президента фактичні видатки на армію скоротилися. Попри заплановані 1,15% ВВП, Збройні сили отримали менше 1% ВВП у 2010 році.

До втечі четвертого президента з України та його відсторонення з посади видатки на армію коливалися на рівні 1%.

– Армії поступово перекривали кисень. Знижували кількість навчань, зменшували кількість техніки, недоукомплектовували підрозділи, не давали їм нормально навчатися. Не виділялося пальне, не виділялися боєкомплекти. Це відбувалося не різко, щоб це не було помітно, – згадує Кочевенко.

За часів Януковича дуже багато питань викликало військове керівництво України. Фактично, на ключові посади призначалися російські агенти. Наприклад, уродженець Росії Павло Лебедєв тоді обіймав посаду міністра оборони. Один з його попередників Михайло Єжель також був родом з РФ.

А в 2014 році проти нього порушили понад 50 справ. Причина – участь у знищенні обороноздатності та тилового забезпечення ЗСУ.

– Є підстави вважати, що здійснювалися свідомі кроки, які були спрямовані на зниження боєздатності української армії. Проводилося скорочення військових частин, не вистачало фінансування. Складалося враження, що підривають нашу обороноздатність, – каже про той період Мусієнко.

А після Революції гідності у всіх розвіялися сумніви щодо того, навіщо на керівні посади у Збройних силах призначалися люди зі значними зв’язками у Росії, адже більшість керівників втекли з Україні.

У 2020 році Державне бюро розслідувань повідомило, що екс-начальнику Генштабу часів четвертого глави держави Володимиру Замані повідомили про підозру у державній зраді. Його підозрюють у підриві обороноздатності України та сприянні РФ у протиукраїнській діяльності.

Після початку судового процесу над Януковичем багато військових розповідали, що не проводилося жодних робіт з розвитку та модернізації української армії.

– Під час президентства Януковича не було проведено жодного стратегічного навчання у ЗСУ. Жодного навчання з бойовою стрільбою на рівні бригад. Такого не знали ЗСУ, щоб за чотири роки бригада не вийшла з авіацією на полігон – такого не було. Настрої проти Віктора Федоровича в армії були дуже сильні, – заявив під час допиту в суді екс-виконувач обов’язків міністра оборони Михайло Коваль.

Крім того, проблеми були й із забезпеченням армії. Збори резервістів не проводилися з 2010 до 2014 року, а військкомати не працювали належним чином.

Скоротилася і чисельність бійців ЗСУ. В 2013 році наша армія налічувала близько 168 тис. осіб, що разом з відсутністю належного забезпечення можна було назвати трагедією в оборонному секторі.

Відродження армії

Добою підйому української армії можна назвати період з 2014 року і до сьогодення. Передумовою для цього стала гібридна агресія Росії: анексія Криму, а згодом окупація частини Донецької та Луганської областей.

Для захисту територіальної цілісності України на передову потрапляли воїни з досвідом ведення бойових дій. Та не лише їхніми зусиллями вдалося зупинити наступ Росії.

Значну роль тоді зіграли добровольці й волонтери, які забезпечували армію оснащенням, необхідним для протистояння РФ. Звичайно, якесь озброєння в ослаблої української армії було, але його було недостатньо для повноцінної відповіді агресору.

Після подій 2014 року стало зрозуміло, що стан справ в оборонній сфері потрібно кардинально виправляти. По-перше, забезпечити війська нормальним фінансуванням, по-друге – відійти від радянських “методичок” та привести Збройні сили у відповідність до стандартів НАТО.

– Важливим є поступовий рух до стандартів НАТО та реформи. Це і створення бригад за стандартами Альянсу, і поступове створення сержантських корпусів, коли молодший офіцерський склад отримує повноваження, що важливі у бойових умовах. Поступове пришвидшення ремонту та модернізації військової техніки також є важливим, – пояснює керівник Центру військово-правових досліджень.

Вже у 2015 році фінансування Збройних сил збільшилося до 44,6 млрд грн, а згодом на потреби військових знайшли ще 5,3 млрд грн.

Це було важливим кроком, але поряд з ним важливо було не забувати про професійність українських військових та збільшення їхньої чисельності.

– Змінилися принципи управління, продиктовані воєнним досвідом. Ми перестали мислити категоріями Другої світової війни – війни фронтами та корпусами тощо. Кожна бригада прагне бути маленькою армією і здатна вирішувати завдання у зоні своєї відповідальності…

95-та бригада, яка починала війну аеромобільною, а нині є десантно-штурмовою, окрім трьох десантно-штурмових батальйонів, має власну артилерійську групу, власний зенітно-ракетний дивізіон, власну танкову роту… Навіть якщо її відрізати від контактів з іншими підрозділами і верховним командуванням, вона може виконати бойове завдання, – каже воєнний експерт.

Після початку російської агресії впроваджувалося багато змін, які працювали на ідентичність української армії. Так, ЗСУ відійшли від радянської символіки, звань та навіть привітання.

Замість Здрастуйте, товариші, в лавах українських військ з 2018 року звучить Слава Україні – Героям слава. А на початку 2021 року на стандарти НАТО перевели всі звання.

Загалом відбувається поступовий перехід не лише до стандартів Альянсу, але й до сучасного озброєння. Проте цей процес нині занадто повільний.

За словами Кочевенка, нині більшість озброєння й досі є спадком Радянського Союзу і не відповідає стандартам Альянсу. Наприклад, в НАТО використовують набої калібру 5.52 для гвинтівок, тоді як в Україні – 5.45. Це означає, що у бойових умовах у наших військових просто не зможуть взяти набої і навпаки.

А переозброєння – задоволення не з дешевих, навіть якщо йдеться лише про сухопутні війська України.

– На мою думку, це коштуватиме не менше $100 млрд. І це лише для того, щоб закрити певні базові проблеми. Ми залишаємо за дужками питання розвитку авіації і флоту, адже це неймовірно дорого.

Один БТР, умовно, коштує $2 млн, а одна ракета – близько $100 тис. Можна лише уявити, скільки нам цього всього потрібно… Мабуть, ніхто насправді й не брався порахувати вартість виведення ЗСУ на рівень, наприклад, Збройних сил Великої Британії, – каже Кочевенко.

На жаль, і сьогодні основною зброєю наших військових є автомат Калашнікова, транспортним засобом – ГАЗ-66, а серед танків переважає Т-64, який намагаються оновити.

Коли йдеться про авіацію і флот, можна навести хоча б вартість кораблів і літаків. Наприклад, вартість головного корабля українського проекту корветів серії Володимир Великий становить близько 3,6 млрд грн.

А французькі винищувачі Dassault Rafale коштують від €150 млн (4,8 млрд грн) до €260 млн (8,3 млрд грн). Тобто глобальні плани з удосконалення повітряних та морських сил обійдуться Україні у трильйони гривень.

Звичайно, не можна йти шляхом модернізації лише за допомогою закордонного озброєння. Необхідно розвивати і власний сектор оборонного виробництва.

Ракетний комплекс Вільха-М

Так, у 2014 році підприємства з виробництва озброєння перейшли на посилений режим роботи. Серед важливих озброєнь, які передали ЗСУ, можна виокремити самохідні артилерійські установки Акація та Гвоздика, бронежилет Корсар-М4, ракетний комплекс Вільха.

Але на цьому не можна зупинятися, адже у нас є багато підприємств, які готові працювати заради озброєння наших військових, якщо лише буде відповідне замовлення від держави.

Воєнний експерт пригадує Кременчуцький автомобільний завод, чиї КрАЗи могли б бути не лише чудовим доповненням для українських військових, але й стати на озброєння інших держав, адже ними активно цікавилися.

Також можна було б звернути увагу на агенцію UA.RPA, яка представляла свої системи контрснайперської боротьби. За словами Кочевенка, вони могли б стати вітчизняною розробкою, яка була би в кілька разів дешевшою за французькі аналоги.

Лише початок

Українська армія пройшла неймовірний шлях і є однією з найсильніших на континенті за рейтингом Global Firepower.

Та нам потрібно ще багато чого зробити, щоб закріпитися у топі європейських Збройних сил. На думку Мусієнка, сьогодні є багато важливих питань, зокрема ракетна програма та збільшення уваги до флоту.

– Нам конче необхідно розвивати ракетну програму, адже нам потрібен щит, який боронитиме Україну. Всі її добрі паростки, які нині є, потрібно розвивати і надалі…

Потрібно покращити авіацію. Я б робив усе для того, щоб домовитися з американцями про появу винищувачів F-16 в Україні. Варто поступово збільшити й увагу до ВМС та виробляти нашу складову на флоті (самостійно або з американцями чи британцями), – вважає Мусієнко.

Міжнародна співпраця також є важливою складовою. Протягом останніх років кількість міжнародних військових навчань, в яких бере участь Україна, зросла, як і співробітництво у військовій сфері.

Потрібно не зупинятися на досягнутому та шукати нових партнерів. Керівник Центру військово-правових досліджень наголошує на співпраці України і Туреччини у питанні безпілотників Bayraktar та зацікавленості з боку Азербайджану.

І хоча безпілотники для України є важливим типом озброєння, багато чого й досі не вистачає, щоб вивести ефективність на максимум.

Після початку збройної агресії РФ проти нашої держави необхідність новітніх типів озброєння диктувалася тактикою ворога.

– За період війни суттєво збільшилася якість забезпечення амуніцією. З’явилися нові бронежилети, каски, взуття, однострій, розвантажувальні пояси.

З’явилися нові системи зв’язку, зокрема американські Harris, тепловізори, прилади нічного бачення. Але практично не змінилися засоби ураження… Поодинокі українські розробки (Вільха, Нептун) та допомога наших союзників, зокрема Javelin – це крапля в морі, – пояснює воєнний експерт.

Та крім отримання новітнього озброєння для сухопутних військ, нам потрібно би потурбуватися і про те, щоб його могли використати у бойових умовах. А для цього потрібно нарощувати настріли озброєння, що нехай і є досить дорогим процесом, може зіграти вирішальну роль у реальній сутичці з ворогом.

Нині ж працюють і над збільшенням чисельності ЗСУ. 16 липня Верховна Рада ухвалила законопроект № 5558 , яким чисельність Збройних сил збільшується на 11 тис. – до 261 тис. осіб.

Також для укомплектування військових формувань у квітні 2021 року президент підписав закон № 3553 щодо призову резервістів на військову службу.

Нарощування зборів резервістів, військових навчань тощо є сигналом про те, що все більше уваги приділяють професійній підготовці українських військових.

Підходи до управління також почали змінюватися. Цей процес і досі триває, але загалом ЗСУ крокують у правильному напрямку.

– Армія, усвідомивши увагу суспільства, почала змінювати свої підходи. Навіть під час зборів резервістів увага командування до цього надзвичайна. Вони усвідомлюють, що суспільство на них дивиться, суспільство має певні очікування і вони мають їм відповідати…

Вектор заданий так, що все має підпорядковуватися зрозумілій корисності й логічності. Якщо солдати щось роблять, то вони мають розуміти, навіщо це і яка з цього користь… Їхнє впровадження в армії вдається нелегко, але головне, що заданий правильний вектор, – каже Кочевенко.

Це ті можливості, які допоможуть значно посилити боєздатність ЗСУ в найближчому майбутньому.

Україна змогла в найкоротші терміни розбудувати свою армію, зробити її однією з найсильніших у Європі та потрапити у топ-30-ку світу.

Та ми можемо значно більше, особливо на тлі підйому бойового духу, який спостерігається з початку війни проти Росії.

Перестали відкладати життя “на завтра”: як змінилися українці за 2022 рік

Майже весь 2022 рік Україна живе в стані повномасштабної війни. За цей час від агресії Росії загинули десятки тисяч цивільних, 447 дітей, до 13 тис. військових.

З України виїхали майже 8 млн людей, ще приблизно 5 млн мають статус внутрішньо переміщених осіб. Водночас держава, державні органи, бізнес, освітні та навіть культурні заклади працюють попри все.

Про те, як змінились Україна й українці за цей тяжкий рік, Фактам ICTV розповіли Елла Лібанова, директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України та Володимир Вахітов, директор Інституту поведінкових досліджень при American University Kyiv.

Директор Інституту демографії Елла Лібанова переконана, що цінності українців не змінилися, проте змінилася наша поведінка та самооцінка.

Приблизно 300 років українці вважали себе другорядними, синдром меншовартості був дуже характерним для нашої держави, і найбільше заважав розбудовувати повноцінне модерне суспільство.

Та коли після 24 лютого Україна несподівано для багатьох дала відсіч так званій другій армії світу, ставлення змінилося, як мінімум до бійців. Але є й інші фактори, наголошує Лібанова.

– Закордонні вчителі, директори шкіл, професори з університетів, міністри освіти G7 говорять про те, що рівень підготовки української молоді вищий за їхній. Я переконана, що після перемоги психологія переможця у нас домінуватиме над психологією меншовартості. І це дасть змогу Україні вийти на дуже пріоритетні позиції у Європі, – переконана Елла Лібанова.

Більшість українців сьогодні підтримують курс, яким рухається Україна. І це теж зміни, бо ще рік тому все було не так – більшість вважала, що наша країна йде не туди.

Також за рік значно зросла кількість українців, які вважають свій рівень життя прийнятним. І це попри всі труднощі, які викликала війна, наголошує науковиця. Змінилися українці і у своїй небайдужості до людей.

– Традиційно в Україні домінувала позиція “моя хата скраю”, ніхто не думав про другу частину – “першим ворога стрічаю”. Ми завжди вважали, що слід підтримувати своїх родичів, друзів, колег. Сьогодні ми підтримуємо абсолютно незнайомих людей. Прикладів безліч. Коли в укриттях в березні люди ділилися водою і ліками. Мене вразила історія, коли дівчинку з астмою привезли на АЗС, щоб підключити інгалятор. І за два дні їй зібрали гроші на генератор. Вони навіть не просили про це. Тобто це позиція людей, – каже Елла Мерленівна.

Свідченням згуртованості стало й те, що в перші два тижні від початку повномасштабної війни із Заходу в Україну в’їхало майже 200 тис. чоловіків працездатного віку.

У цей час уже був указ президента про воєнний стан, і ці чоловіки розуміли, що назад не виїдуть. Вони їхали боронити свою країну, допомагати рідним.

Елла Лібанова переконана, навіть якщо в 2023-му чи 2024 роках перемоги ще не буде, глобально українці не змінять своєї поведінки та настроїв.

– Будемо стояти на смерть. Безумовно, зникнуть сподівання, що 90% тих, хто виїхав за кордон, повернуться. На жаль, що більше часу вони там перебувають, то більше адаптуються до тих умов. Якщо тут житло зруйноване, то менше шансів, що вони повернуться. Гадаю, ми можемо розраховувати, що повернеться близько 60%, – каже Лібанова.

Більшість українців поїхали через перший шок, каже Володимир Вахітов, директор Інституту поведінкових досліджень при American University Kyiv.

Поїхало багато жінок, дітей і літніх людей. Якщо зараз подивитися на Київ, то складається враження, що місто живе мирним життям, попри відключення електрики, “їжаки” на вулицях.

Є затори, є черги в магазинах, люди готуються до Різдва. Люди адаптувалися, бо така загалом суть людини, не лише українців. Це і добре, і загрозливо водночас.

– Відбулося певне пристосування до відчуття небезпеки, й іноді люди ігнорують загрозу, і стається більше смертей, ніж могло б бути, – каже Вахітов.

За останній рік стало зрозуміло, що люди – головний капітал нашої країни.

– Світовий банк вважає, що десь 60-80% національного багатства країни – це людський капітал. В Україні – значно більше. Ми отримуємо величезні преференції від демократичних країн і грошима, і обладнанням, але якби люди так не поводилися, нічого б не було. Ніхто навіть не вірив, що Україна витримає два тижні, – каже Елла Лібанова.

Пристосуватися важко, але реально до будь-яких умов, вважає поведінковий економіст Вахітов.

– Ми розмовляли з людьми, які пережили бомбардування Маріуполя, або в них хтось загинув, а вони самі вижили й евакуювалися звідти. Вони казали про дуже важкі умови, в яких жили там, їм було дуже тяжко, але все одно вони знаходили, яким чином можна приготувати їжу, зігрітися чи, пробачте, сходити в туалет, вони все одно пристосувалися до тих умов, у яких були, – наголошує Вахітов.

Українці повернулися навіть до розваг та всіх мирних активностей. І цьому є кілька пояснень.

– Якщо людина дуже сильно “впрягається”, робить щось дуже довго, їй все одно потрібно переключатися. Якщо ви відчуваєте, що вже не можете витримувати це психологічно, потрібно переключитися, відключитися, взагалі нічого не робити, відійти. Тому що ресурс не вічний. Ми в марафоні, у нас не спринт, а через це потрібно розраховувати свої сили на довгу дистанцію, – каже поведінковий економіст.

Чимало українців перестали відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, і максимально імітують життя “до 24 лютого”. Це дає змогу триматися психологічно. Водночас треба розуміти, що так, як було раніше, вже не буде.

– Дуже багато людей втратили все або дуже багато. Ми зараз кажемо про мільйони людей в Україні. І країна не буде такою, якою була 23 лютого, навіть якщо просто сьогодні Путін і абсолютно всі російські солдати помруть. Треба буде дуже довго все відбудовувати, – каже Володимир Вахітов.

За цей рік завдяки Україні змінилася і Європа. Весь демократичний світ побачив, якою мужньою є Україна, і розвиток наш неминучий.

І тому Захід має поважати країну, яка боронить всю Європу. Україна стане чимось на кшталт європейського Ізраїлю, наголошує дослідниця, бо агресивний сусід буде завжди.

Класичний приклад, як змінилися погляди щодо агресії Росії проти України, – це Німеччина.

– Для мене прикладом є Штайнмаєр. Як змінилася його риторика, його поведінка, його переконання. В нього вистачило мужності визнати свої помилки. Але для цього йому треба було посидіти отам (під час свого візиту президент Німеччини був змушений пересиджувати тривогу в укритті на Чернігівщині – Ред.), – каже Елла Лібанова.

Директор Інституту демографії переконана, що в післявоєнній Україні радикально зміниться ставлення до військових і корупції. Такі підйоми громадянського суспільства вже були, потім були спади, однак цього разу все інакше.

– Після війни дуже сильно зміниться роль військовослужбовців, вони матимуть значно більший авторитет, ніж колись. Якщо сьогодні когось спіймають на тому, що він розкрадає гроші, обладнання чи щось інше, людину просто піднімуть на вила в українському розумінні цього слова. Я не хочу сказати, що корупція припиниться чи вона зменшиться до швейцарського рівня, але до італійського зменшиться. Надто велику ціну ми платимо сьогодні за ту корупцію, яка була, – каже Лібанова.

Відбудова України ще попереду. І в багатьох випадках треба буде не відбудовувати старе, а будувати з нуля вже нове.

І йдеться не лише про будівлі, архітектуру, інфраструктуру, а й про правила гри для держави і суспільства.

– Що треба буде нам зробити після війни? Якимось чином поєднати неухильність дотримання законів з революційними зрушеннями. З одного боку, ми маємо провести революційні зрушення в суспільстві, економіці, управлінні. З іншого – ми маємо провести це в рамках законодавчої бази, правового поля. Це буде дуже складно для правознавців, управлінців, парламентарів. Але це можливо. Бо є проблема, про неї треба говорити, думати і розуміти. Від цього нікуди не подітися, – каже Елла Лібанова.

Ненависть до росіян – це незмінна риса щонайменше ще для трьох поколінь українців. Вони мають понести і юридичну, і моральну відповідальність.

– Моральну відповідальність мають нести всі росіяни без винятку. Вони повинні відчувати свою провину. Якщо вони її не відчують, то через рік, два, 50 років будуть готові повторити це знову, – зауважила Елла Лібанова.