Як диджитал змінив роботу журналіста — дослідження

Австралійські дослідники Лорі Зіон (Lawrie Zion), Тімоті Марджорібенкс (Timothy Marjoribanks) та Пенні О’Доннелл (Penny O’Donnell) вирішили вивчити згадане запитання та розглянути деякі з нових моделей нетипової журналістської роботи. Результати дослідження викладено у статті, яку опублікував журнал Media International Australia.

На периферії: суміжна та нетипова робота

Дедалі більше зростає вплив людей, які можуть не відповідати традиційним визначенням «журналіст», але які долучаються до журналістських процесів. Автори дослідження, в якому взяли участь медійники з Великої Британії, Канади та Австралії, намагалися дізнатися, що спонукає людей працювати на периферії (маються на увазі організації, де працівники виконують завдання, схожі на журналістські, але у деяких аспектах їхня робота не стосується журналістики — прим. ред.) чи в нетрадиційних медіа. Вони дійшли висновку, що мотиви учасників — альтруїстичні, і вони, швидше, зберігають, а не руйнують основні функції журналістики.

Автори іншого дослідження прагнули порівняти умови працевлаштування та роботи журналістів у 67 країнах. Однак для цього треба було визначити, кого саме називати журналістами. Зрештою, зупинилися на «дещо консервативному» визначенні, яке виключало непрофесійних авторів:

«Журналісти — це люди, які надають журналістський контент для ЗМІ як працівники або як фрилансери, і принаймні половина їхнього доходу — заробіток у ЗМІ».

Ця планка [про половину доходу] свідчить, що сучасні реалії нестабільної зайнятості поступово починають визнаватися. Водночас це змушує задуматися, який внесок у задоволення інформаційних потреб суспільства роблять люди, які будують змішані кар’єри.

Проблема з даними про тенденції ринку праці: досвід США, Великої Британії, Канади та Австралії

Американська спільнота редакторів новин (The American Society of News Editors, або ASNE) проводила моніторинг і публікувала дані щодо загальної зайнятості у редакціях з 1978 року. У 2015 році організація підрахувала, що між 2007 і 2015 роками кількість працівників редакцій у щоденних газетах впала на 40 % — з 55 000 до 32 900 журналістів. Настільки швидкого темпу скорочення ASNE ще не спостерігала. Однак у 2016 році організація оголосила, що більше не оцінюватиме втрати робочих місць у редакціях, оскільки «структура сучасних редакцій унеможливлює оцінити кількість журналістів-працівників без помилок».

Упродовж 2012–2017 років у Великій Британії значно побільшало журналістів — з 65 000 до 73 000, хоча очікувалося зворотне. Це підштовхнуло Національну раду з підготовки журналістів (National Council for the Training of Journalists, або NCTJ) замовити онлайн-дослідження для подальшого вивчення моделей зайнятості та умов праці. Виявилося, що журналісти відходять від основної сфери газет і журналів й розпорошуються по таких секторах як радіо, зв’язки з громадськістю та комунікації, а ще обирають самозайнятість на низці платформ.

Дані Статистичного управління Канади наштовхують на думку, що «може бути багато безробітних журналістів, які все ще називають себе журналістами, навіть якщо вони ніколи не отримають стабільної зарплати, щоб знову займатися своєю професією». Також, ймовірно, що «посади, які традиційно не вважаються журналістськими, (наприклад, у відділах маркетингу новинних видань) зараз обіймають журналісти, які досі вважають себе такими».

В Австралії теж оцінювали чисельність журналістів, відштовхуючись від методологічних питань щодо того, які види робіт можна вважати журналістськими. Наприклад, у рамках національного перепису щоп’ять років Австралійське бюро статистики (ABS) збирає дані про зайнятість, які потім кодуються за родом діяльності та галуззю. Під час перепису 2016 року журналістів, які працюють у пресі, на телебаченні й радіо, згрупували з письменниками. Решту спеціалістів, які пов’язані з медіа, виокремили в підгрупу «не класифіковані в інших місцях». Це свідчить про те, що професійні контури зайнятості журналістів, встановлені в даних перепису, є обмеженими.

Під час перепису в Австралії 2021 року група «журналісти та інші письменники» складалася з таких підгруп: «копірайтер», «редактор газети або періодичного видання», «журналіст друкованих видань», «радіожурналіст», «технічний письменник», «телевізійний журналіст» і «журналісти та інші письменники, які не класифіковані в інших місцях». Не було надано інших деталей щодо кількості журналістів чи стосовно того, як ABS може враховувати тих, хто перемикається з журналістики на іншу роботу або між різними типами журналістики. Показово, що ні онлайн, ні цифрові журналісти не були представлені окремими професійними класифікаціями.

Австралійська комісія з питань конкуренції та захисту прав споживачів (ACCC) зауважила, що дані шодо кількості журналістів, які зібрав перепис та які надали самі медіа, різняться: перший показує вищі цифри. Згідно з підсумковим звітом організації, «перепис охоплює журналістів-фрилансерів, не враховує графік працівників (неповний робочий день, повний робочий день та тимчасовий підробіток), а також покладається на самоідентифікацію громадян».

Спираючись на дані медіакомпаній про працевлаштування журналістів на повний робочий день, ACCC виявила: протягом десятиліття журналістів у друкованих виданнях поменшало. Організація пов’язала це із тривожним скороченням форм журналістики, які є корисними для суспільства, особливо місцевих репортажів, «які навряд чи стануть центром уваги нових форм журналістики».

Життя австралійських медійників після звільнення

Основою для дослідження Лорі Зіона, Тімоті Марджорібенкса та Пенні О’Доннелл став проєкт The New Beats, в рамках якого вони вивчали, як змінилася кар’єра журналістів після втрати стабільної роботи у редакції. Щороку, з 2014-го до 2017-го, автори опитували медійників, звільнених упродовж 2012–2014 років. У всіх чотирьох опитуваннях набір запитань змінювався відповідно до позиціювання учасників: одні стверджували, що працюють в журналістиці, другі — що поєднують журналістику з іншою роботою, а треті — що займаються чимось іншим.

Таблиця 1. Професійний статус респондентів, 2014–2017 рр.

У таблиці наведено дані щодо тенденції зміни професійного статусу респондентів протягом чотирьох років опитування.

У першому опитуванні взяли участь 225 людей, у подальших їх поменшало майже на половину. Медіанний вік опитаних склав понад 50 років, в середньому респонденти присвятили журналістиці понад 25 років. 82 % учасникам довелося залишити посади в одній із двох найбільших газетних компаній Австралії — Fairfax Media (нині Nine) або News Limited (нині News Corp Australia). 74 % опитуваних не отримували / не проходили перепідготовку у створенні цифрового контенту до звільнення.

Що стосується працевлаштування після звільнення, у кожному з чотирьох щорічних опитувань учасники обирали один із шести варіантів, який найкраще відображає їхній робочий статус. Більшість вказала, що «певною мірою працює в журналістиці». Проте такі відповіді, якщо сприймати їх за чисту монету, приховують, наскільки змінилися види робіт, які виконували респонденти, і їхній різкий перехід від тривалої фултайм-роботи у редакціях до більш нестабільної роботи, яка змусила їх спробувати низку професійних ролей.

Однією з найпомітніших змін у трудовому житті після звільнення став відхід від повної зайнятості та різке зниження доходів. Однак, згідно із результатами фінального опитування, 80 % із тих репондентів, які не працювали повний робочий день, зазначили, що це був їхній вибір.

Під час того ж останнього опитування учасників попросили розповісти про те, як складалася їхня кар’єра упродовж 3–5 років після звільнення. Як виявилося, за цей час багато респондентів встигли змінити кількох роботодавців, а то й працювали водночас на кількох роботах, включно з фрилансом. Деякі респонденти згадували про свій перехід з журналістської роботи на нежурналістську. Ось кілька відповідей, які ілюструють мінливу кар’єру медійників:

• «Спочатку я влаштувався журналістом у новостворену газету і пропрацював там два роки, доки ми не переїхали. Далі я фрилансив кілька місяців, а коли ми оселилися в новому місті, влаштувався там старшим репортером/оглядачем у велику міську газету. Залишався там шість місяців, доки не погодився на свою нинішню посаду корпоративного спічрайтера».
• «Редакційний менеджер організації з питань сприяння здоров’ю. Декретна відпустка. Директор із комунікацій у сфері охорони здоров’я для некомерційної організації. Плюс журналістика на фрилансі. Декретна відпустка».

На думку авторів дослідження, гарантія зайнятості була тим фактором, яка підштовхувала респондентів шукати роботу за межами журналістики. Однак, як показував досвід учасників, процес може затягнутися, і та робота, яка здавалася «постійною», може виявитися тимчасовою, а отже, змінювати професійні ролі доведеться частіше.

Тих, хто у 2017 році зазначили свій статус як «працюю певною мірою в журналістиці», дослідники попросили детальніше описати свої професійні ролі та вказати, скільки їхньої поточної роботи припадає на журналістику. Наприклад, один із учасників раз на тиждень створює подкасти та статті для університету, а в інші робочі дні займається, за його словами, маркетингом — комунікаціями у соцмережах. Інший респондент поєднує викладання журналістики та фриланс.

Загалом відповіді респондентів свідчили, що кордони журналістики стають більш еластичними. Як зазначає один з учасників:

«Визначення журналістики змінилося. Нині воно охоплює набагато ширший спектр роботи в медіа. Подивіться на кількість фрилансерів. Моя робота включає незалежну журналістику, тренінги, консультування ЗМІ та волонтерство. Я люблю нашу галузь і не планую йти на пенсію».

Попри те, що не всю роботу, яку виконували респонденти, можна традиційно класифікувати як журналістику, більш різноманітне портфоліо робіт не обов’язково передбачає кардинальні зміни в професійній ідентичності, навпаки — може інтерпретуватися як її підтвердження. Однак дехто може розглядати роботу поза традиційною журналістикою як економічну необхідність, а не як бажаний варіант. Для деяких учасників робота поза редакцією — чи то в журналістиці, чи на іншій роботі — забезпечувала ту форму свободи та автономії, яку вони цінували.

Зважати на контекст

У журналістиці розмиваються професійні ролі, межі та вимоги до вступу до професії. Тимчасом поява змішаних кар’єр ставить під сумнів актуальність поточних стандартних професійних категорій.

Суб’єктивні оцінки того, що є журналістикою або «відчувається як журналістика», свідчать, що не існує узгодженої бінарної відповіді на запитання, хто є, а хто не є журналістом. Куди це нас веде? Кар’єри все частіше формуються більше як кола, аніж як лінійні шляхи, а багато практиків продовжують поєднувати журналістику з іншими формами роботи (а також з роботою, яка не стосується журналістики).

Суб’єктивне розуміння журналістської роботи часто може відрізнятися від формального визначення. Невизначеність, яка супроводжує сучасні медіа, означає, що необхідно розширити концептуалізацію журналістики, а також критично розмірковувати та сумніватися у будь-яких припущеннях щодо того, що є журналістською роботою. По суті, спроби дати точне визначення того, хто такий журналіст, є проблематичними в контексті суспільства та професійного середовища, яке є суперечливим і мінливим. Однак це створює основу для подальших медіадосліджень, а спроби виміряти нинішні масштаби журналістської роботи повинні враховувати змішані кар’єри на периферії або поза межами традиційної журналістської роботи.

Які бувають види журналістів

Журналістика інституційно є частиною полісистеми засобів масової інформації, тобто входить у багатофункціональні інститути суспільства, такі як преса, телебачення, радіо, Інтернет та ін. Професія «журналіст» є регульованою в Україні, що підтверджується положеннями законів України, підзаконних актів. Професійна діяльність включає збирання, створення, редагування, підготовку інформації з метою її поширення. На сьогодні в Україні, професійний статус журналіста підтверджується редакційним посвідченням чи іншим документом. Вища Рада юристів України є національним реєстраційним органом, що регулює порядок доступу до професії в Україні. Станом на сьогодні, реєстрація у ВРЮУ та отримання професійної освіти необхідні для таких професій: кореспондент, репортер, ведучий теле- та радіопрограм, редактор, головним редактор, коректор, копірайтер, тощо.

ДОСТУП ДО ПРОФЕСІЇ В УКРАЇНІ

Журналістська освіта – частина системи спеціалізованої освіти, що контролюється державою, та яка забезпечує підготовку журналістів. Структура освіти журналіста України включає: неповну вищу освіту, вищу освіту, повну вищу освіту, післядипломну освіту. Правові засади діяльності журналістів визначені Конституцією України, законами України “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про інформаційні агентства”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” та іншими нормативно-правовими актами.

Здобуття журналістської освіти в Україні здійснюється на таких рівнях та відповідає таким кваліфікаційним рівням Національної рамки кваліфікацій (НРК):

• початковий рівень (короткий цикл), відповідає п’ятому кваліфікаційному рівню НРК;
• перший (бакалаврський) рівень, відповідає шостому кваліфікаційному рівню НРК;
• другий (магістерський) рівень, відповідає сьомому кваліфікаційному рівню НРК;
• третій (освітньо-науковий) рівень, відповідає восьмому кваліфікаційному рівню НРК;
• науковий рівень, відповідає дев’ятому кваліфікаційному рівню НРК.

Отримання архітектурної освіти для опанування професії «журналіст» здійснюється в Україні шляхом реалізації освітніх програм за напрямами «Журналістика» (Видавнича справа та редагування, Видавнича справа та редагування, Реклама і зв’язки з громадськістю, Журналістика та соціальна комунікація, Журналістика та медіабезпека, Медіапродюсування).

Здобуття журналістської освіти на певних рівнях вищої освіти передбачає успішне виконання особою відповідної освітньої програми, є підставою для присудження відповідного ступеня вищої журналістської освіти, а саме: фаховий молодший бакалавр з журналістики, молодший бакалавр журналістики, бакалавр журналістики; магістр журналістики; доктор філософії; доктор наук з соціальних комунікацій.

Фаховий молодший бакалавр з журналістики – це освітньо-професійний ступінь, що здобувається на рівні фахової передвищої освіти і присуджується закладом освіти у результаті успішного виконання здобувачем освітньо-професійної програми. Обсяг освітньо-професійної програми фахового молодшого бакалавра на основі базової середньої освіти (після 9 класу) становить до 240 кредитів ЄКТС, у тому числі 120 кредитів ЄКТС за інтегрованою з нею освітньою програмою профільної середньої освіти професійного спрямування, що відповідає галузі знань та/або спеціальності.

Молодший бакалавр з журналістики – це освітньо-професійний ступінь, що здобувається на початковому рівні (короткому циклі) вищої освіти і присуджується закладом вищої освіти у результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти освітньо-професійної програми, обсяг якої становить 120—150 кредитів ЄКТС.

Бакалавр журналістики – це освітній ступінь, що здобувається на першому рівні вищої освіти та присуджується вищим навчальним закладом у результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти освітньо-професійної програми, обсяг становить 180-240 кредитів ЄКТС..

Магістр журналістики – це освітній ступінь, що здобувається на другому рівні вищої освіти та присуджується вищим навчальним закладом у результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти відповідної освітньої програми. Ступінь магістра журналістики здобувається за освітньо-професійною або за освітньо-науковою програмою. Обсяг освітньо-професійної програми підготовки магістра журналістики становить 90-120 кредитів ЄКТС, обсяг освітньо-наукової програми – 120 кредитів ЄКТС

Доктор філософії – це освітній і перший науковий ступінь, що здобувається на третьому рівні вищої освіти на основі ступеня магістра. Ступінь присуджується спеціалізованою вченою радою вищого навчального закладу або наукової установи в результаті успішного виконання освітньо-наукової програми та публічного захисту дисертації. Обсяг освітньої складової освітньо-наукової програми підготовки доктора філософії становить 30 – 60 кредитів ЄКТС.

Доктор наук з соціальних комунікацій – це другий науковий ступінь, що здобувається особою на науковому рівні вищої освіти на основі ступеня доктора філософії і передбачає набуття найвищих компетентностей у галузі розроблення і впровадження методології дослідницької роботи. Ступінь присуджується спеціалізованою вченою радою вищого навчального закладу чи наукової установи за результатами публічного захисту наукових досягнень у вигляді дисертації або опублікованої монографії.

Особі, яка успішно виконала відповідну освітню програму та пройшла атестацію видається документ про вищу журналістську освіту за відповідними ступенями. Невід’ємною частиною диплома бакалавра, магістра є додаток до диплома європейського зразка, що містить структуровану інформацію про завершене навчання.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ОСВІТИ

Система забезпечення якості журналістської освіти в Україні складається із:

• системи забезпечення вищими навчальними закладами якості освітньої діяльності та якості освіти (система внутрішнього забезпечення якості);
• системи зовнішнього забезпечення якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів та якості освіти;
• системи забезпечення якості діяльності Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти і незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти.

З більш детальною інформацією про національну систему вищої освіти можна ознайомитись на сайті Міністерства освіти і науки України.

ПУТІВНИК ПО РЕГУЛЮВАННЮ ПРОФЕСІЇ ЖУРНАЛИСТ В УКРАЇНІ

Для забезпечення належного функціонування в Україні «журналіста» як професії, в Україні діє Верховна Рада України, Кабінет міністрів Україні в особі відповідних профільних міністерств, а саме Міністерства освіти і науки України, національний реєстраційний орган в особі Вищої Ради юристів України, спілки та незалежні самоврядні організації, основною діяльністю яких є сприяння журналістам в реалізації їх професійних завдань. Окрім загального, професія журналіста регулюються спеціалізованими законами, де регулюючими органами також виступають Національна спілка журналістів України (НСЖУ), Національна медіа-профспілка України (НМПУ).

Підтримка журналістів здійснюється Міністерство інформаційної політики та вважає одним з головних своїх завдань – захист прав на отримання, доступ та поширення інформації.

Закон України «Про захист професійної діяльності журналістів» регулює відносини, що виникають у процесі провадження журналістом професійної діяльності, встановлює основи правового захисту, визначає професійні права та обов’язки фахівця, встановлює відповідальність за порушення законодавства про захист професійної діяльності журналіста. Для того щоб користуватися правами фахівця, статус якого підтверджений, особа має це підтвердити. Відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації» підтверджуючим документом може бути редакційне посвідчення чи інший документ, виданий йому редакцією друкованого засобу масової інформації. У цьому ж законі стверджується, що професійна належність журналіста може підтверджуватися документом, виданим професійним об’єднанням журналістів (Національна спілка журналістів України (НСЖУ), Національна медіа-профспілка України (НМПУ). ВРЮУ функціонує у якості національного реєстраційного органу, що здійснює діяльність, спрямовану на реєстрацію професії журналіста Україні.

Здобута журналістська освіта надає особі/власнику відповідного диплома право бути визнаним, як фахівець в галузі журналістики. З метою отримання статусу журналіста, особа вчиняє ряд дій, до переліку яких входить первина реєстрація у ВРЮУ.

Реєстрація у ВРЮУ це процедура, відповідно до якої особа, яка успішно виконала освітню програму та оволоділа ключовими критеріями опанування професії, набула право на звернення до реєстраційного органу з метою офіційної реєстрації свого професійного статусу в Україні.

ВРЮУ, як реєстраційний орган проводить відповідну перевірку поданих особою документів на предмет їх відповідності діючому законодавству та встановлює факт, що має юридичне значення, а саме надає РЕЄСТРАЦІЮ ПРОФЕСІЙНОГО СТАТУСУ.

ДЛЯ ЧОГО ЦЕ ПОТРІБНО?

Станом на 2016 рік в Україні не існувало єдиного реєстраційного органу, який би забезпечував належний сервіс з питань підтвердження професійної компетенції за відповідним професійним направленням, оформлення належної правової реєстрації відповідних прав та відображення дисциплінарного статусу особи, щодо якої повинно бути прийнято відповідне рішення.

ЯК ЦЕ ПРАЦЮЄ?

Виконання функцій реєстраційного органу, забезпечується шляхом формування єдиної структурованої бази (Реєстру) про професійне направлення з метою установлення універсального способу підтвердження заявленої інформації під час працевлаштування, навчання, стажування тощо.

Дані реєстру відображають інформацію про кандидата, здобуту кваліфікацію, зареєстроване право професійної діяльності в Україні, форму здійснення діяльності, а також іншу важливу інформацію. Шлях особи, яка виявила бажання стати архітектором доволі непростий та складається з певної кількості кроків. Розглянемо детальніше.

Завершення навчання у школі або коледжі. Одержати повну загальну середню освіту учні можуть у середніх загальноосвітніх і спеціалізованих школах, школах-інтернатах, гімназіях, ліцеях, колегіумах та інших загальноосвітніх навчальних закладах, що мають ІІІ ступінь освітнього рівня. Повну загальну середню освіту можуть надавати також професійно-технічні та вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації. Особам, які пройшли державну підсумкову атестацію, видається атестат про повну загальну середню освіту. Випускники, які мають високі досягнення у навчанні, нагороджуються золотою медаллю – «За високі досягнення у навчанні» або срібною – «За досягнення у навчанні» та отримують атестат про повну загальну середню освіту з відзнакою. Разом із атестатом видається додаток до нього, де зазначаються досягнення учнів у навчанні в балах. Випускникам 11-х класів, які не атестовані хоча б з одного предмета, видається табель успішності, в якому з таких предметів робиться запис «не атестований(на)». Після закінчення школи випускники пишуть Зовнішнє незалежне оцінювання (письмовий іспит у формі тестування з одного або кількох обраних ними предметів, необхідних для вступу до вищого навчального закладу) з предметів, які вимагаються при вступі до вищого навчального закладу. Предмети варіюються самим ВНЗ, згідно з вимогами до вступу.

Реєстрація та складання ЗНО. Забезпечення зовнішнього незалежного оцінювання здійснюється Українським центром оцінювання якості освіти – у співпраці з місцевими органами управління освітою, обласними інститутами післядипломної педагогічної освіти й навчальними закладами. Участь у зовнішньому оцінюванні може взяти особа, яка має повну загальну середню освіту або здобуде її в поточному навчальному році та зареєструвалася відповідно до встановлених вимог. Щоб успішно зареєструватися для участі в зовнішньому незалежному оцінюванні, необхідно створити та оформити реєстраційну картку, сформувати комплект реєстраційних документів і подати його особі, відповідальній за реєстрацію в закладі освіти (для випускників шкіл, студентів професійно-технічних закладів і коледжів, які цього року завершують здобуття повної загальної середньої освіти) або надіслати його до відповідного регіонального центру оцінювання якості освіти (для випускників минулих років).

Комплект реєстраційних документів має містити:

• оформлену реєстраційну картку, бланк якої формується із використанням спеціального сервісу «Зареєструватися»;
• заявудля участі в додатковій сесії;
• засвідчену копію паспорта громадянина України;
• засвідчену копію документа про повну загальну середню освіту (для випускників минулих років).
• за потреби інші документи (медичний висновокпро створення про створення особливих умов для проходження ЗНО, копію документа про зміну імені/прізвища, копію нотаріально засвідченого перекладу українською мовою документів, наданих іноземною мовою для реєстрації).

Реєстраційну картку необхідно сформувати за допомогою спеціального сервісу «Зареєструватися». Для вступу на спеціальності, пов’язаних зі здобуттям архітектурної освіти, факультетів вищих навчальних закладів необхідно скласти ЗНО з таких предметів як українська мова та література, математика та історія України. Більше про проведення зовнішнього незалежного оцінювання дивіться за посиланням.

Отримання результатів. Результат складання ЗНО відображається у сертифікаті встановленого зразка, в якому надається інформація про складені предмети та отримані бали. Результати ЗНО зараховуються як вступні іспити до вищого навчального закладу. Під час конкурсного відбору до ВНЗ також враховується середній бал документа про повну загальну середню освіту.

Принципи вступу. Вступна кампанія до вищих навчальних закладів України розпочинається кожного року у червні з проведення зовнішнього незалежного оцінювання випускників шкіл. Вступ абітурієнтів відбувається на підставі наявних рейтингових балів, що визначаються як сума балів отриманих за тестами зовнішнього незалежного оцінювання, середнього бала атестату та додаткових балів за визначні досягнення у навчанні (переможці всеукраїнських олімпіад, конкурсів Малої академії наук, учасники міжнародних олімпіад тощо). Українські абітурієнти мають право подавати заяви на вступ до вищих навчальних закладів у паперовому або електронному вигляді. Прийом документів від абітурієнтів зазвичай триває протягом липня.

Збір та подача документів. Після того як особа визначилась із навчальним закладом, необхідно подати пакет документів на здобуття відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, а саме:

• Заява встановленого зразка (в паперовій формі).
• Документ державного зразка про повну загальну середню освіту (документ про здобутий освітньо-кваліфікаційний рівень) і додаток до нього
• Сертифікат ЗНО, з балами з предметів, які вимагались ВНЗ для вступу
• Шість кольорових фотокарток розміром 3 х 4 см
• Документ, що засвідчує особу і громадянство вступника + копії 1, 2 та сторінок з пропискою
• Копія ідентифікаційного коду
• Військовий квиток (або посвідчення про приписку до призовної дільниці) для вступників чоловічої статі
• Документи, що дають право на пільги
• Складання вступних випробувань

Зарахування. Зарахування абітурієнтів на навчання за кошти державного бюджету та за кошти фізичних осіб відбувається у першій половині серпня. Умови прийому до вищих навчальних закладів затверджені Міністерством освіти і науки ви можете переглянути за наступним посиланням.

Навчання та стажування. Під час проходження навчання у вищому навчальному закладі, особа може проходити стажування у приватних та державних організаціях, структурах.

Отримання диплому. Особі, яка успішно виконала відповідну освітню програму та пройшла атестацію видається документ про вищу архітектурну освіту за відповідними ступенями. Невід’ємною частиною диплома бакалавра, магістра є додаток до диплома європейського зразка, що містить структуровану інформацію про завершене навчання.

Реєстрація у ВРЮУ. Особа заповнює заяву про реєстрацію встановленого взірця та анкету. Після цього, ВРЮУ надає перелік документів, скани яких необхідно надати. Опрацювання заяви спеціалістами відбувається впродовж 10 робочих днів, в результаті встановлюється відповідність та автентичність наданих документів Департаментом Реєстрів, що здійснює супроводження з метою включення особи до відповідного Реєстру за відповідним професійним направленням.

Включення до реєстру та створення кабінету. Підтвердженням реєстрації архітектора є документ Registration Authority Certificate. Наступним кроком є включення особи в Реєстр та створення електронного кабінету професіонала, з наданими ключами доступу. Результатом включення архітектора до ЄРДПС є документ: Certificate of Registration Professional Status.

Підвищення кваліфікації. Курси та підвищення кваліфікації сприяють розвитку професійних навичок в галузевій області для майбутніх архітекторів, проектувальників і багатьох інших. На курсах можна отримати диплом, сертифікат або документ про підвищення кваліфікації. Окрім цього профіль професії вимагає навичок та умінь працювати із спеціалізованими комп’ютерними програмами.

Крок 8. Доступ до спеціалізованої професії

ЯК ОТРИМАТИ ДОСТУП ДО ПРОФЕСІЇ ЗА КОРДОНОМ?

Умови доступу до професії визначено положеннями національного законодавства кожної держави. Для здійснення практичної діяльності юристу за кордоном необхідно підтвердити отриману освітню кваліфікацію та забезпечити відповідність додатковим вимогам обраної країни.

Трудова чи освітня імміграція супроводжується необхідністю забезпечити відповідність, наприклад, вимозі про визнання отриманої за кордоном освіти, складанню кваліфікаційного іспиту або наявності професійного досвіду. Результатом, що свідчить про доступ до регульованої професії, є отримання дозволу – свідоцтва, що підтверджує право особи на провадження професійної діяльності або ліцензії на здійснення практичної діяльноті. Існує загальний процес доступу до регульованої професії, що має на меті отримання такого документу.

Кожна країна має Реєстраційний орган, який здійснює видачу дозволів, забезпечує відповідність рівня кваліфікації кандидатів освітнім та професійним стандартам, координує проведення кваліфікаційних та державних іспитів. Першим кроком для отримання дозволу на здійснення професійної діяльності є вибір особою країни, ознайомлення з вимогами до регульованої професії та визначення регулюючого її діяльність Реєстраційного органу.

При зверненні до Реєстраційного органу особою заповнюється та подається аплікаційна форма щодо отримання дозволу на здійснення професійної діяльності. Після цього кандидату буде надано перелік документів, необхідних до подання для отримання дозволу на здійснення професійної діяльності. Першим пунктом буде надання визнаних документів про освіту, отриманих за кордоном.

Процес верифікації освітніх документів є важливим етапом отримання доступу до регульованої професії. Процедура здійснюється Верифікаційними Організаціями або уповноваженими їх структурними підрозділами. Звертаючи увагу на те, що у кожній країні є свої Верифікаційні Організації, пропонуємо ознайомитися з їх переліком за посиланням ENIC-NARIC.

Верифікація, як процедура, включає в себе перевірку таких документів як дипломи, документи про післядипломну освіту, сертифікати про підвищення кваліфікації. Окрім цього, здійснюється перевірка інформації щодо отриманого досвіду та інших документів, які відносяться до професійної діяльності.

Для здійснення процедури Верифікаційній організації потрібні свідчення та документи, що містять інформацію про зміст та тривалість освіти, в рамках яких була отримана іноземна освітня кваліфікація. Перелік документів необхідних до подання Верифікаційній організації:

• заява на здійснення визнання освітніх документів;
• документ про освіту (зі штампом апостиль та перекладом на державну мову країни, копії нотаріально засвідчені);
• додаток до документа про освіту (зі штампом апостиль та перекладом на державну мову країни, копії нотаріально засвідчені);
• інші документи, що підтверджують професійний досвід фахівця;
• документ, що підтверджує особу.

Особа може подати документи, надіславши оригінали поштовим відправленням, або замовивши таку послугу онлайн. Для онлайн верифікації документи (скан-копії оригіналів) можуть бути завантажені у приватний електронний профіль. Після завантаження кандидатові надсилається рахунок для сплати послуги або, у випадку поштового відправлення, документи надсилаються разом із підтвердженням здійснення внеску.

Визнання отриманої за кордоном освіти є підтвердженням Верифікаційною організацією якості іноземної освітньої кваліфікації. Процес має на меті визначення еквівалентності освітніх програм шляхом встановлення автентичності документів, підтвердження статусу навчального закладу, освітньої програми.

Для всебічної перевірки та встановлення еквівалентності іноземна Верифікаційна організація робить запит до Національного інформаційного центру академічної мобільності України для визначення факту навчання, статусу й рівня акредитації навчального закладу, узагальненого середнього балу, порівняння навчальних програм тощо. У результаті Верифікаційна організація видає висновок про визнання іноземної освіти еквівалентною освітнім стандартам країни. У разі встановлення невідповідності певних пунктів, документ підтверджує інформацію про наявність розбіжностей освітніх програм, яка має бути компенсована додатковим навчанням або курсами.

Після успішного отримання висновку Верифікаційної організації про визнання освіти та встановлення її еквівалентності, висновок про що передається Реєстраційному органу, наступним кроком є підтвердження володіння іноземною мовою певного рівня. Із переліком мовних іспитів, їхньою структурою, вартістю, датами складання та можливістю підготовки до них можна ознайомитись за посиланням.

Необхідно звернути увагу на те, що Реєстраційними органами визначені певні вимоги, наприклад, мінімальний прохідний бал. Окрім цього, результати деяких міжародних мовних іспитів є дійсними впродовж обмеженого терміну.

Кваліфікаційний іспит має на меті перевірку професійних компетентностей кандидата, необхідних для практичної діяльності навичок. Такий іспит має на меті оцінювання рівня підготовки кандидата до здійснення ним професійної діяльності.

Окрім цього, серед інших вимог Реєстраційного орану можуть бути: іспит на знання законів країни, наявність практичного досвіду протягом визначеного терміну, певна кількість відпрацьованих годин, наявність ліцензії на здійснення діяльності у країні походження кандидата тощо.

Результатом підтвердження успішного виконання необхідних вимог Реєстраційного органу є видача дозволу на професійну діяльність. Даний етап супроводжується пошуком роботодавця та отриманням візи або workpermit.