Ефіопія занурюється у війну. Як у найдавнішій країні Африки зруйнувалися мрії і виник голод

Після приходу до влади у квітні 2018 року молодого реформатора Абія Ахмеда Алі здавалося, що Ефіопія стала на шлях розвитку та демократії. Багаторічний конфлікт із сусідньою Еритреєю залагодили, а всередині країни звільнили тисячі політв’язнів.

Економіка другої за населенням африканської країни (118 млн осіб, за даними ООН) зростала рекордними темпами, і в столиці Аддіс-Абебі з’явилися хмарочоси та швидкісні потяги. Миротворчі зусилля Абія відзначили Нобелівською премією миру.

“Я щиро вірю, що мир – це спосіб життя. А війна – форма смерті та руйнування”, – говорив він у своїй нобелівській промові.

Але минулого року федеральному центру кинули виклик представники колишнього керівного режиму – повстанці з регіону Тиграй. На силу прем’єр-міністр відповів силою.

Абій обіцяв придушити заколот за кілька тижнів, але прорахувався. Війна триває вже понад рік, і сторони не готові до примирення.

Внаслідок громадянської війни вже загинули тисячі мирних жителів, а мільйони людей стали біженцями.

США та Євросоюз, які підтримали Абія на початку його правління, готують санкції. Експерти ООН кажуть, що північ країни опинилася на межі масового голоду.

Правозахисники звинувачують обидві сторони у воєнних злочинах, зокрема, використанні сексуального насильства як знаряддя війни.

BBC розповідає, що передувало війні та як вона розгортається зараз.

Абій Ахмед: з розвідників у реформатори

Абій Ахмед належить до євангельских християн-п’ятидесятників. Більшість мешканців країни – віряни Ефіопської православної церкви або мусульмани

Війна йде між повстанцями з провінції Тиграй та федеральним урядом Абія Ахмеда. Але вони не завжди ворогували – Абій зробив блискучу кар’єру в силових структурах за часів правлячої коаліції, в якій домінували представники Тиграю.

Ця коаліція прийшла до влади у 1991 році після перемоги над комуністичним прорадянським режимом у громадянській війні. Очолювала цей режим військова хунта, яка двома десятиліттями раніше скинула останнього ефіопського імператора Хайле Селассіє I.

13-та дитина у родині фермера з провінції Оромія, Абій встиг взяти участь у цій війні, у 14 років він вступив до польових загонів коаліції.

Він залишився в армії і пізніше взяв участь у кривавому конфлікті із сусідньою Еритреєю, в якому загинули десятки тисяч військових з обох боків.

Кар’єрі в розвідці Абій частково завдячує знанню кількох мов, у тому числі тигрінья (мова народу тиграй), якою розмовляло командування.

Хоча нова конституція зробила Ефіопію федеративною республікою, у ній домінували представники народу тиграй, водночас вони становили лише приблизно 6% населення.

Наступні 27 років, з 1991 по 2018 роки, Народний фронт визволення Тиграю (НФОП) та його партнери з коаліції правили країною, часом вдаючись до репресій і навіть тортур для придушення протестів та заворушень.

Попри це, всередині режиму існувала певна свобода, і Абій успішно скористався нею.

Попри війну прихильники Абія Ахмеда святкували його перемогу на парламентських виборах, які відбулися цього року

Він вийшов у відставку у званні підполковника, отримав магістерський ступінь у Грінвічському університеті в Лондоні і пізніше обіймав посаду міністра науки. Завдяки вирішенню релігійних конфліктів і боротьбі з нелегальним захопленням землі він ставав дедалі більш популярним політиком.

У 2018 році країну охопили масові протести. Протиріччя всередині країни вимагали змін – або принаймні зміни людей усередині режиму. Вибір припав на Абія: він став керівником правлячої коаліції, і за кілька днів парламент затвердив його на посаді прем’єр-міністра.

Новий прем’єр обіцяв боротьбу з корупцією, чесні вибори, демократичні реформи та економічне зростання. Він розпочав з помилування тисяч політичних в’язнів та скасування закону про екстремізм, який попередня влада використовувала для боротьби з опозицією. В’язниці, де катували дисидентів, закрили.

“Я давно висвітлюю Ефіопію. Вона була однією з тих країн, де важко бути журналістом, тому що люди нікому не довіряють і бояться говорити”, – згадує Рейчел Акіді Оквір, голова служби східноафриканських мов BBC.

Вона пам’ятає, як різко все змінилося після зміни влади: “Всі були раді, настрій змінився, повальну депресію змінили великі очікування”.

Примирення з президентом Еритреї та завершення ефіопсько-еритрейського конфлікту принесло Абію Ахмеду Нобелівську премію миру

Першим великим досягненням Абія стало врегулювання конфлікту з Еритреєю. Він тривав близько 20 років, забрав життя десятків тисяч людей. Війна точилася за прикордонні території, на які претендували обидві країни після проголошення Еритреєю незалежності від Ефіопії в 1993 році.

Вже за три місяці після приходу до влади Абій підписав декларацію про мир та дружбу з президентом Еритреї Ісаясом Афеверки. Країни відновили дипломатичні відносини, а люди з тисяч розділених війною сімей вирушили назустріч один одному.

Війна та голод

Але всередині країни на прем’єра очікувало зіткнення з елітами регіону Тиграй. Ті побачили загрозу своїм інтересам в антикорупційних реформах нової влади, адже звільнені за розкрадання чиновники та голови держкорпорацій часто були їхніми земляками.

У 2019 році Абій розпустив коаліцію, яка правила з 1991 року, утворивши на її основі нову “Партію процвітання”. Він хотів створити справді загальнодержавні партії, які б представляли всіх громадян, а не федеративні регіони чи народності. Народний фронт визволення Тиграй, керівна партія однойменного регіону, у нову партію входити відмовився.

Об’єднавчі потуги Абія зустрічали опір і в інших частинах федерації. У його рідному регіоні Оромія ці заходи були непопулярними. Голова регіонального парламенту звинуватив прем’єра у зраді інтересів етносу оромо, до якого він належить.

Суперечності переросли у відкритий конфлікт минулої осені. Через пандемію коронавірусу Абій вирішив перенести парламентські та регіональні вибори, які мали стати найчеснішим і найвідвертішим голосуванням в історії країни.

Лідери Тиграю з цим рішенням не погодилися і провели місцеві вибори, на яких більшість знову одержав Народний фронт визволення. Федеральний уряд оголосив ці вибори незаконними та припинив фінансування регіону.

Еліти Тиграю “були при владі з 1991 року, і вони не могли просто прийняти новий порядок речей, – пояснює журналіст Всесвітньої служби Бі-бі-сі Роб Вілсон, який висвітлює події в Африці. – Люди жартома говорили, що може початися війна, але ніхто не вірив, що вони справді кинуть виклик державі”.

На початку листопада 2020 року регіональні сили Тиграю атакували федеральну військову базу та захопили її боєприпаси. У відповідь 4 листопада прем’єр-міністр оголосив операцію з відновлення законності та відправив проти повстанців армію.

Як виявилося пізніше, паралельно з півночі до Тиграю увійшли війська сусідньої Еритреї та взяли участь у військових діях на боці федерального уряду Ефіопії. Абій заперечував це, але журналісти опублікували незаперечні докази присутності еритрейської армії – і, найголовніше, свідчення її участі у звірствах проти цивільного населення.

У ВООЗ кажуть, що вже 7 млн людей у Ефіопії гостро потребують продовольчої допомоги

29 листопада 2020 року федеральні війська взяли Мекеле, адміністративний центр Тиграю. Прем’єр-міністр оголосив, що операцію з придушення заколоту закінчено.

Але Абій недооцінив свого супротивника. Тиграйські повстанці не здалися і не визнали поразки. Вони пішли в ліси та гори, чекаючи свого моменту – і в червні 2021 року провели несподівану атаку, повернувши собі контроль над Мекеле.

Уряд оголосив гуманітарне перемир’я, проте невдовзі бої продовжилися.

“Півроку тому здавалося, що Народний фронт визволення Тиграю розгромлений. Але вони зробили те саме, що й 30 років тому – пішли в гори і чекали слушного моменту, щоб повернути території”, – каже Роб Вілсон.

Відбивши регіональну столицю, тиграйські повстанці почали наступ і перейшли кордони двох інших регіонів Ефіопії – Амхара та Афар.

Ефіопські військові у полоні тиграйських повстанців

Захоплений зненацька Абій закликав своїх громадян записуватись в ополчення. Його уряд також посилив блокаду бунтівної північної провінції. Мета цієї блокади – позбавити повстанців ресурсів, але правозахисники та доповідачі ООН кажуть, що вона призводить до катастрофічної нестачі продовольства та загрожує голодом цивільним.

З регіоном повністю припинили транспортне сполучення, там зупинили подачу електрики та води, заблокували інтернет та перерізали телефонні лінії, розповідає Оквір зі служби східноафриканських мов BBC.

Світова спільнота вже кілька місяців вимагає від Абія відкрити гуманітарні коридори для постачання продовольства до Тиграю. Ці вимоги лунали від генсека ООН Антоніу Гутеріша, а також Саманти Пауер, голови Агентства з міжнародного розвитку в адміністрації президента США.

Але Абій наполягає, що не блокує гуманітарну допомогу, і звинувачує ООН у втручанні у внутрішні справи країни. Його уряд депортував сім представників ООН.

Вашингтон загрожує Ефіопії санкціями – у вересні президент Джо Байден підписав указ про створення особливого режиму санкцій за насильство та блокування гуманітарної допомоги в країні. Поки що їх не застосували.

Байден також закликав усі сторони до перемир’я та переговорів. “Ця криза не має військового рішення”, – заявив американський лідер.

За рік війни 2 млн людей стали біженцями

Тедрос Аданом Гебреїсус, голова Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), заявив, що гострий дефіцит продовольства торкнувся семи мільйонів людей, а близько 400 тисяч вже голодують.

Але офіційна Аддіс-Абеба звинувачує його у упередженості – очільник ВООЗ є високопосадовим членом Народного фронту звільнення Тиграю та був міністром за колишнього режиму.

Гебресіус заперечує ці звинувачення і каже, що не підтримує жодну із сторін конфлікту, а перебуває на боці мирного врегулювання.

Звірства та масові зґвалтування

Щонайменше два мільйони людей стали біженцями через війну в Тиграї. Але цей конфлікт має й іншу похмуру рису – регулярні повідомлення про масові зґвалтування та вбивства цивільних.

Абій Ахмед стверджував у своїй переможній промові у парламенті 30 листопада минулого року, що жоден мирний житель не загинув. Але правозахисники та журналісти, які працювали в полі та вивчали супутникові знімки, знайшли свідчення сотень військових злочинів – їх було щонайменше 230, за підрахунками дослідників Гентського університету в Бельгії.

На початку війни, у листопаді 2020 року, з’явилися повідомлення про звірства еритрейської армії, яка перейшла кордон Тиграю з півночі, діючи у згоді з федеральною владою Ефіопії, хоча Абій спочатку це заперечував.

Уздовж цього кордону багато років існували табори біженців, які покинули Еритрею через переслідування та репресії. Правозахисники встановили, що з листопада до січня 2021 року до цих таборів входили як еритрейські війська, так і повстанці Тиграю. Обидві сторони вбивали, ґвалтували та грабували біженців, стверджується у доповіді Human Rights Watch.

Еритрейські війська також убили сотні мирних жителів у священному для ефіопських православних християн місті Аксум, встановила організація Amnesty International. Ці дані підтверджували співрозмовники BBC.

Ефіопи вважають, що саме в Аксумі був палац біблійної цариці Савської

В Еритреї заперечують усі звинувачення у звірствах, але США наклали санкції на голову її генерального штабу.

Правозахисники задокументували вбивства цивільних і на територіях під контролем повстанців із Тиграю.

Але особливою рисою цього конфлікту стало використання сексуального насильства як знаряддя війни. Журналісти, правозахисники та експерти ООН зібрали відомості про масові зґвалтування жителів Тиграю з боку еритрейських та ефіопських військових.

Одна із сотень таких історій – трагедія, яку пережила 18-річна ефіопська школярка. Вона розповіла в інтерв’ю BBC, що чоловік у формі федеральних військ намагався примусити її дідуся зґвалтувати її, а коли той відмовився, витяг його на подвір’я і вистрілив у нього. Після цього солдат напав на дівчину і стріляв їй по руках та ногах. Школярку та її дідуся врятували постріли на вулиці, які відволікли нападника. Згодом лікарі ампутували їй праву руку.

“Зрозуміло, що сексуальне насильство використовується як знаряддя ведення війни, щоб завдати глибоких фізичних та психологічних травм жінкам і дівчаткам у Тиграї”, – заявила Аньєс Калламар, генеральна секретарка Amnesty International. За її словами, масштаб і жорстокість звірств такі, що вони можуть бути кваліфіковані як військові злочини та злочини проти людяності.

Верховний комісар ООН з прав людини Мішель Бачелет також заявляла: ефіопські війська та їхні союзники вбивають, ґвалтують, грабують, незаконно депортують та затримують мирних жителів.

Комісар також звинуватила тиграйських повстанців у використанні дітей-солдатів, нападах на громадянське населення та виселенні мирних жителів.

Представники американських гуманітарних місій повідомляли, що повстанці грабують вантажівки із гуманітарною допомогою.

Предстоятель Ефіопської церкви попереджав про небезпеку геноциду у Тиграї

Провал дипломатії і новий етап війни

Примирити уряд з повстанцями Тиграю прагнули не лише західні лідери та дипломати ООН, а й Африканський Союз – міжнародна організація, коріння якої, зокрема, в ідеї лівійського авторитарного лідера Муаммара Каддафі про “Сполучені Штати Африки”.

Вона частково спирається на досвід Євросоюзу, але не має за собою реальної влади та впливу Брюсселя. Організація нещодавно призначила своїм представником у регіоні колишнього президента Нігерії Олусегуна Обасанджо.

Але Абій багато разів від початку війни відкидав заклики до примирення з повстанцями. Народний фронт визволення Тиграю оголосили терористичною організацією, і прем’єр каже, що не може вести переговори з незаконними збройними формуваннями.

“Африканський Союз, здається, не може нічого зробити. Іронічно, що його штаб-квартира розташована в Ефіопії, в Аддіс-Абебі, і це буквально конфлікт на його задньому дворі”, – каже Рейчел Акіді Оквір, голова служби східноафриканських мов BBC.

В Аддис-Абебі розташована штаб-квартира Африканського Союзу. 200 млн доларів на зведення цієї будівлі виділив Китай

Повстанці Тиграю на словах висловлюють готовність до перемовин, але виставляють попередні умови, на які, як вважають експерти, Абій не зможе погодитися – наприклад, скасування всіх федеральних рішень щодо регіону, прийнятих з жовтня 2020 року.

За відсутності мирного процесу триває війна. У жовтні федеральні сили почали регулярно завдавати авіаудари по місту Мекеле та іншим частинам Тиграю. Вони стверджують, що вражають лише військові цілі повстанців, але місцеві лікарі кажуть про жертви серед мирного населення. Експерти ООН повідомляють про трьох загиблих дітей внаслідок авіаударів.

Повстанці кажуть, що у новому наступі федеральних військ задіяні танки, винищувачі, дрони та важка артилерія. Уряд Абія озброюється – після візиту прем’єра до Туреччини агентство Reuters повідомило про постачання турецьких ударних безпілотників “Байрактар ТБ2” до Ефіопії.

Тиграйські лідери, у свою чергу, уклали військовий союз із повстанцями з регіону Оромія, які також воюють із федеральним центром.

У понеділок 1 листопада тиграйські повстанці оголосили про захоплення міста Комбольча та його аеропорту у провінції Амхара. Це місто лежить на півдорозі від Мекеле до ефіопської столиці Аддіс-Абеби.

У відповідь Абій вкотре закликав країну до мобілізації та оборони.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Як “Чорний Сталін” влаштував голодомор у найдавнішій країні Африки

23 жовтня 1984 року телеглядачі усього світу прикипіли очима до екранів. Того дня на ВВС вийшов сюжет з табору переселенців в Ефіопії. Десятки тисяч людей були виснажені та помирали від голоду. Журналісти казали про “голод біблійних масштабів”.

“Це місце – найближче до пекла на землі, кажуть працівники (гуманітарних місій. – Ред.). Тисячі людей прийшли сюди по допомогу, багато знайшли лише смерть. Вони йдуть хвилями з селищ, які розташовані за сотні миль. Смерть повсюди, діти та дорослі помирають кожні 20 хвилин”, – розповідав журналіст ВВС Майкл Берк.

Кадри оператора Мохамеда Аміна шокували світ, який не міг повірити, що таке може бути наприкінці ХХ сторіччя. Натовпи голодних, діти на межі виснаження, що плакали, матері у відчаї, які намагалися нагодувати їх, померлі.

Ті події закарбувалися у пам’яті українського перекладача та письменника Сергія Сингаївського, який став свідком і голоду, і злочинів в Ефіопії.

“У жовтні 84-го, після репортажу BBC – його ретранслювали 425 телекомпаній – я мав летіти до Ефіопії як військовий перекладач при військовому раднику на фронті чи в якомусь навчальному центрі”, – згадує він.

Ефіопією на той момент керував прорадянський військовий режим на чолі з Менгісту Хайле Маріамом, якому СРСР надавала зброю та радників для подолання опору в країни.

Він використав голод як зброю проти власного народу. Західні ЗМІ пізніше назвуть його “Чорним Сталіним” Африки.

“Інтернаціональний обов’язок”

У 1984 році Сергію Сингаївському – 27 років. Він був випускником факультету романо-германської філології Київського державного університету. На військовій кафедрі отримав спеціальність “військовий перекладач” з англійської та звання лейтенанту запасу.

“Нас смикав військкомат – Москва надсилала рознарядку. Виконання інтернаціонального обов’язку було справою “добровільно-примусовою”. Коли я втретє привіз до військкомату листа про свою незамінність на роботі, майор сказав: “Не хочеш у закордонку – я тебе, друже, відправлю до Кушки”.

Кушка (нині Серхетабад в Туркменістані) – місто на кордоні з Афганістаном, звідки вже п’ятий рік надходили цинкові труни з радянськими військовими. Сергій Сингаївський погодився їхати до Ефіопії.

Автор фото, Сергій Сингаївський

Сергій Сингаївський працював в Ефіопії у 1984-1987 роках перекладачем радянського загону, який транспортував продовольство. Фото – лютий 1987 року

Політична ситуація в Ефіопії, де на той момент тривала війна з повстанцями-сепаратистами, не особливо цікавила радянських громадян, яких відправляли служити в цю країну.

“Вороги режиму були для нас просто “сепарати”. Завданням радників було вчити своїх ефіопських підопічних опановувати радянську зброю й ефективно вбивати нею ворогів, наше – усе це перекладати. Платив за ці послуги уряд Менгісту Хайле Маріама дзвінкою монетою. За два роки в Ефіопії (або в Танзанії, Алжирі, Нікарагуа) можна було заробити на двокімнатну квартиру і навіть “жигулі”, – розповідає Сингаївський.

Проте перед відправленням перекладачам повідомили, що завдання змінилося. Через посуху та голод сформували радянські загони допомоги, які мали перевозити зерно – гуманітарну допомогу з США, Канади та Західної Європи – постраждалим від голоду.

“За це нам платитимуть лише половину того, що отримували наші колеги при військових радниках. У цьому чорна іронія. Виходило, що навчати вбивати людей вартує удвічі більше, ніж їх-таки рятувати, адже, як ми незабаром дізналися, то справді були ті самі люди, жителі бунтівних провінцій Еритрея й Тиграй. Саме їх чомусь найбільше зачепила посуха”, – каже письменник.

Менгісту Хайле Маріам під час візиту до СРСР у 1978 році зустрівся з Леонідом Брежнєвим

По приїзду до Ефіопії він побачив страшну бідність, війну і голод.

Щоб зрозуміти, чому давня країна опинилася в такій ситуації, треба поглянути, як вона змінилася за останні десятиріччя, особливо після падіння імперії внаслідок державного перевороту в 1974 році.

Імператор

Історія державності в Ефіопії нараховує понад 2000 років. У 330 році давньоефіопська держава Аксум прийняла християнство, а 1270 року утворилася Ефіопська імперія. Ефіопський епос “Кебра Негаст” (“Книга слави царів”) у XIV сторіччі визначив родовід правителів імперії – Соломонової династії – від царя Соломона та цариці Савської, про яких згадується у Біблії, а їхнього легендарного сина Менеліка назвав першим правителем Ефіопії з X сторіччя до нашої ери.

Ефіопська імперія була єдиною країною Африки, яка зберегла свою незалежність в епоху колоніальних завоювань європейських держав.

1 березня 1896 року ефіопська армія імператора Менеліка ІІ завдала поразки італійцям у битві біля Адуа.

Перемога армії імператора Менеліка II у битві при Адуа – гордість не тільки ефіопів, але й багатьох африканців загалом

Ця битва стала визначальним моментом в історії країни. Італія визнала Ефіопію незалежною державою, незабаром це зробили й інші колоніальні імперії.

Подія заклала підвалини престижу Ефіопії на світовій арені, особливо серед африканців, які мріяли про незалежність своїх народів і бачили у цій країні приклад реалізації своєї мрії.

Імператор Хайле Селассіє після коронації 1930 року разом з родиною

1916 року регентом при імператриці, а 1930 року імператором Ефіопії став рас (принц) Тафарі Маконенн (Хайле Селассіє), який почав модернізацію країни. Він реформував законодавство, видаливши жорстокі середньовічні покарання, почав розвивати електромережу, автотранспорт та авіатранспорт, телефонний зв’язок, відкривав школи та лікарні, ухвалив першу конституцію країни, заборонив рабство.

Реформи перервав напад Італії на чолі з Беніто Муссоліні 1935 року, який хотів взяти реванш за ганебну поразку біля Адуа і отримати контроль над важливим регіоном.

Під час окупації Ефіопії італійці створили у долині Адуа, де зазнали поразки від ефіопів у 1896 році, висічений у скелі портрет Беніто Муссоліні

Ефіопська армія була чисельною, але мала застарілі озброєння, тому не встояла під час агресії з використанням хімічної зброї. У травні 1936 року італійські війська увійшли до Аддис-Абеби. Хайле Селассіє поїхав в еміграцію і лише 1941 року за допомогою Британії зміг повернути контроль над країною.

Хоча роль імператора в опорі Італії деякі історики піддають сумніву, адже було багато талановитих ефіопських воєначальників, які стояли за свою країну, врешті перемога над військами Муссоліні принесла Хайле Селассіє всесвітнє визнання.

Хайле Селассіє та королева Єлизавета під час візиту імператора до Британії у 1954 році

Ефіопія опинилася серед держав-переможців Другої світової війни. Імператору вдавалося підтримувати дружні відносини із Радянським Союзом, який нагородив його орденом Суворова, і з США, які мали військові бази і радників в країні.

Країна стала одним з лідерів Руху неприєднання і обстоювала надання незалежності африканським колоніям. Хайле Селассіє домігся, щоб 1963 року Аддис-Абебу обрали для штаб-квартири Організації африканської єдності – вона фактично стала неофіційною столицею Африки.

Портрети Хайле Селассіє (праворуч) та співака Боба Марлі у музеї растафаріанства в Шашеменне, Ефіопія. Рух названий на честь імператора, якого до коронації називали рас Тафарі (принц Тафарі)

Зусиллями імператора 1959 року Ефіопська православна церква отримала автокефалію від Коптської православної церкви в Єгипті, до якої належала сторіччями. А на далекій Ямайці взагалі виник релігійний рух растафаріанців (растаманів), який вважав Хайле Селассіє втіленням бога Джа і месією.

Проте у самій Ефіопії імідж імператора-переможця з роками погіршувався. Країна залишалася абсолютною монархією, з відсутністю політичних свобод, з могутніми феодалами, які контролювали велику частину земель, мільйонами бідних та безземельних селян, корумпованою бюрократією та імператорськими сановниками, які поглинали левову частину бюджету і гальмували розвиток.

Лев Юди – символ імперської влади в Ефіопії

Атмосферу останніх років імперії описав польський журналіст Ришард Капущинський у своїй книзі “Імператор”. Низка придворних, які залишалися вірними імператору, розповіли журналісту про корупцію, практику доносів і розкрадання ресурсів, що дозволяло імператору зберігати абсолютну владу.

“Йому (імператору. – Ред.) подобалося, коли придворні примножували свої багатства, коли збільшувалися їхні поточні рахунки та гаманці. Я не пам’ятаю випадку, щоб щедрий монарх скасував чиєсь призначення на посаду та притиснув когось до нігтя через корупцію. Нехай собі грається, аби зберігав лояльність! Завдяки своїй чудовій пам’яті та постійним доносам наш монарх точно знав доходи кожного, але цей бухгалтерський облік вів про себе, ніколи не зловживав їм, якщо підданий зберігав лояльність”, – стверджував один з придворних.

Більшість населення імперської Ефіопії – селяни, і вони жили в страшній бідності

“Імператор наш любив відвідувати провінції. Але ця схильність добросердного пана розоряла скарбницю: провінції треба було належно підготувати, підчистити, підфарбувати, закопати відходи, винищити мух, побудувати школу, одягнути дітей у форму, відремонтувати будівлю муніципалітету, пошити прапори і написати портрети шановного монарха”, – розповідав інший сановник про створення “потьомкінських сіл”.

Хайле Селассіє піклувався про розвиток освіти для дітей можновладців та військових, створив університет у столиці і відправляв їх навчатися за кордон. Саме враження і ідеї, набуті за кордоном, посприяли падінню імперії.

Для частини освічених ефіопів монархія стала основною причиною того, чому країна опинилася серед найменш розвинутих країн, поступилася за рівнем розвитку економіки навіть новоутвореним африканським державам. Болісне відчуття відсталості руйнувало гордість за давню історію і перемоги над колоніальними державами.

На цьому тлі популярності набували ліві ідеї.

1960 року Хайле Селассіє намагалися усунути від влади бійці Імперської гвардії (на фотографії імперські гвардійці тих часів), але тоді спробу перевороту вдалося придушити завдяки вірним частинам армії

1973 року країну вразила економічна криза через підвищення цін на нафту, а через посуху від голоду загинули десятки тисяч людей.

Зволікання влади у боротьбі з наслідками цього голоду були останньою краплею для ефіопської молоді. У лютому 1974 року почалися демонстрації та страйки з вимогою боротьби з корупцією, аграрної реформи та політичних свобод.

Імператор погодився на зменшення своєї влади і призначення уряду парламентом, почалися розслідування корупції. Але було запізно – низка офіцерів з лівими поглядами утворила Координаційну раду військових сил (ефіопи називали її просто Рада – “Дерг” амхарською мовою), і почала арешти високопосадовців.

12 вересня 1974 року Дерг вчинив державний переворот і позбавив імператора трону, посадивши його фактично під домашній арешт.

Військові охороняють імператорський палац під час перевороту у вересні 1974 року

Червоний терор

Одну з ключових ролей у Дергу відігравав майор Менгісту Хайле Маріам.

Про походження майбутнього диктатора відомо мало. Вважається, що він народився на півдні Ефіопії, але його зовнішність – темніша шкіра та великі губи – свідчили, що він не належав до панівного народу імперських часів – амхара. Відчуття дискримінації у порівнянні з аристократією сприяло тому, що Менгісту Хайле Маріам підтримував політику терору проти неї у перші післяреволюційні роки.

Пробиваючи дорогу до абсолютної влади, він вдало грав на протиріччях між іншими членами Дергу, позбуваючись небезпечних суперників.

Перший керівник постімперської Ефіопії генерал Аман Андом, герой війни з Сомалі, став жертвою Дергу через небажання розпочинати репресії

Вже у листопаді 1974 року Менгісту виступив проти свого колишнього покровителя, популярного генерала Амана Андома. Той був секретарем Дергу і фактично керівником Ефіопії й не погодився стратити десятки військових і можновладців імперського режиму.

Андом загинув, захищаючись під час арешту, а масова страта таки відбулася, поклавши початок кампанії репресій.

Відтоді Дергом фактично керував тріумвірат за участі бригадного генерала Тефері Бенті, майорів Менгісту Хайле Маріама та Атнафу Атабе. Проте спочатку Бенті, а потім Атабе звинуватили у зв’язках з контрреволюціонерами і вбили протягом 1977 року.

Менгісту Хайле Маріам (ліворуч), Тефері Бенті (у центрі) та Атнафу Атабе (праворуч). Формальним лідером Дергу у 1974-1977 роках був саме Тефері Бенті, але Менгісту Хайле Маріам влаштував вбивство цього генерала, коли той вирішив зупинити репресії

У 1976 році прибічники Менгісту Хайле Маріама влаштували кампанію “Червоного терору” проти опозиції у містах.

Жертвами ставали представники цивільних лівих партій, які вважали правлячий режим хунтою, студенти та інтелігенція, що казали про вкрадену революцію, і просто люди, яких з тієї чи іншої причини вважали опозиціонерами.

Уряд Ефіопії не заперечував страти, лише їхню кількість. Страчених називали контрреволюціонерами, імперіалістами, агентами ЦРУ, троцькістами, і навіть колчаківцями та денікінцями – за прізвищами лідерів Білого руху у Росії.

За оцінкою Amnesty International, жертвами “Червоного терору” стали 150-200 тисяч людей.

“Величезна кількість затриманих піддалася багатьом формам тортур, що було рутиною під час терору. Сексуальне насильство, відтинання частин тіла, побиття”, – писав ефіопський дослідник терору Маршет Тедессе Тасема у книзі “Судове переслідування винищення політичних опонентів в Ефіопії”.

Ефіопські солдати демонструють, що робитимуть з “імперіалістами” в розпал Червоного терору. 1 травня 1977 року

На тортури дітей приводили дивитися батьків і знайомих, щоб вони стали доносити на тих, кого підозрювали у симпатіях до опозиції.

Скривавлені тіла вбитих викидали на вулиці у людних місцях, чіпляли на них плакати “Я був анархістом”, “Червоний терор посилиться”, а родичам забороняли ховати їх. Забрати тіло можна було, лише заплативши великий викуп “за витрачену кулю”.

Першотравнева демонстрація в Аддис-Абебі, 1977 рік

Зникли і символи попереднього режиму.

У серпні 1975 року оголосили про смерть імператора Хайле Селасіє. Ширилися чутки, що імператора задушив особисто Менгісту Хайле Маріам, проте він завжди заперечував це. Лише 1992 року рештки Хайле Селасіє знайшли під підлогою туалету в імператорському палаці. Патріарха Ефіопської православної церкви Абуну Феофіла задушили 1979 року.

“Вороги планували нас з’їсти на обід, ми з’їли їх на сніданок”, – казав Менгісту Хайле Маріам.

2019 року Хайле Селасіє відкрили монумент біля штаб-квартири Африканського союзу. Ця організація є наступником Організації африканської єдності, створенню якої сприяв імператор

“Висушити море, вбити рибу”

Після знищення опозиції у містах у 1976-1978 роках Менгісту Хайле Маріам фактично опинився одноосібним правителем Ефіопії. Проте на півночі країни йому протистояли потужні супротивники – повстанські рухи регіонів Еритрея та Тиграй.

Еритрея була колишньою італійською колонією на узбережжі Червоного моря. 1942 року британська армія відбила її в італійських військ, а 1952 року ексколонію передали на правах автономії Ефіопії.

Через 10 років імператор Хайле Селасіє скасував автономію, анексував Еритрею і зробив її звичайною провінцією. В регіоні з’явився повстанський рух – чимало еритрейців вважали свій регіон більш розвиненим за інші регіони Ефіопії, не бажали терпіти свавілля бюрократії і позбавлення автономії.

Урядова армія і за імператора відрізнялася жорстокістю, спалюючи села в Еритреї і переселяючи їхніх мешканців, але за диктатури Дергу розправи набули надзвичайного масштабу – до регіону перекинули десятки тисяч військових і розпочалися бомбардування населених пунктів.

“Уряд розпочав війну і різноманітні кампанії, щоб розбити повстанців. Вони включали бомбардування авіацією ринків просто неба та сіл, напади на колони з гуманітарною допомогою, насильницьке переміщення цивільних, атаки на цивільні об’єкти, створення голоду”, – писав ефіопський дослідник Маршет Тадессе Тессема.

Жінки-учасниці Народного фронту визволення Еритреї, 1978 рік

Дергу протистояв Народний фронт визволення Еритреї, ліве угруповання, яке мріяло про незалежність регіону.

“З “сепаратами” боролися радянськими літаками, танками, артилерією. Ця війна була вкрай непопулярна в народі. Солдати часто кидали важку техніку й тікали. З часом у партизанів з’явилися свої танкові підрозділи, артилерія. Воювати вони вміли – радянські радники це визнавали”, – розповідає Сергій Сингаївський.

Для бомбардувань урядова армія використовувала радянські МіГ.

Авіаудар МіГ-21 по одному з селищ в Еритреї, 21 липня 1978 року

Сергій Сингаївський прибув до Ефіопії саме тоді, коли йшла війна з повстанцями, і тисячі радянських радників допомагали ефіопській армії, а з Москви постійно прибували військові літаки та гелікоптери, бронетехніка. Він вважає, що у бомбардуваннях могли брати участь радянські пілоти, які навчали ефіопських колег.

“В мене немає доказів, щоб свідчити на трибуналі, але розмови про участь радянських пілотів у бомбардуваннях у нашому середовищі були. Особливо по ночах, коли місцеві не хотіли вилітати”, – каже він.

“Метою бомбардувань було позбавити цивільних бажання підтримувати повстанців. Окрім того, треба було відвадити повстанців від захоплення міст через страх, що їх можуть контратакувати або знищити”, – зазначав ефіопський дослідник Маршет Тадессе Тессема.

Еритрейські повстанці виявилися міцним горішком, які мали підтримку селян і залишали у боях тисячі мертвих солдатів урядової армії. Вони створили альянс з угрупованням з сусіднього з Еритреєю регіону Тиграй – Народним фронтом визволення Тиграю.

Це угруповання боролося за незалежність народу тиграїв – третього за чисельністю в Ефіопії.

Підліток у лавах повстанців в Ефіопії, 1985 рік

Серед чотирьох найбільших народів Ефіопії, які складають приблизно три чверті населення, оромо, амхара, тиграї та сомалі, багато століть провідну роль відігравали саме амхара.

Саме з цього народу, серед якого домінували віряни Ефіопської православної церкви, походила правляча Соломонова династія, значна кількість можновладців, бюрократів та військових. Амхарська мова з середини XIX сторіччя використовувалася як основна при імператорському дворі, а Хайле Селассіє зробив її офіційною.

Тиграї – народ, який має близьку до амхара мову, також є переважно вірянами Ефіопської православної церкви. Частина територій, населених тиграї, сторіччями була складовою Ефіопської імперії, інша частина була незалежною державою на території нинішньої Еритреї, яка то підкорялася імперії, то конфліктувала.

Території, населені тиграї, розглядалися в імперії як історична складова формування Ефіопії, адже там розташована давньоефіопська столиця Аксум.

“Провінція Тиграй – це ядро ефіопської державності, як Київ в очах росіян або Косово для сербів”, – пояснює Сергій Сингаївський.

Він зазначає, що більшість повстанців в Еритреї також складали етнічні тиграйці, хоча боролися вони за незалежність саме свого регіону, а не всіх тиграйців.

Тиграї – народ, який є близьким до амхара за мовою і релігією. На фото дівчата-тиграї танцюють під час християнського свята у 2016 році

З кінця XIX сторіччя тиграйські можновладці опинилися на другорядних ролях в імперії і відчували себе пригнобленими, внаслідок чого набув популярності тиграйський націоналізм.

1943 року в Тиграї відбулося повстання еліти та селян проти імператора Хайле Селассіє та чиновників-амхара, яке придушили за допомогою Британії.

Політика Хайле Селассіє з підтримки домінування амхара призвела до розвитку сепаратистських рухів і в інших народів – оромо, серед яких були і християни, і мусульмани, та мусульманського народу сомалі. Обидва ці народи відрізняються від амхара і тиграї за етнічним походженням і мовою.

Жінки з народу сомалі вітають сепаратистів, які бажали приєднати населені цим народом території Ефіопії до незалежної Сомалі, жовтень 1977 року

Сомалійські націоналісти мріяли про утворення Великого Сомалі з усіх територій, населених цим народом – зокрема, ефіопських.

1960 року отримала незалежність Сомалі, зібрана з колишніх італійської та британської колоній, на підтримку якої і розраховували сомалійські націоналісти в Ефіопії.

Проте за допомогою Радянського Союзу та Куби Ефіопія перемогла у війні з сомалійським диктатором Сіадом Барре у 1977-1978 роках. Між двома дружніми диктаторами – Барре та Менгісту Хайле Маріамом – СРСР підтримав саме керманича Ефіопії, втративши величезну військову базу для кораблів і авіації в сомалійському місті Бербера.

Зовсім інша справа була з Тиграєм. 1975 року утворився Народний фронт визволення Тиграю (НФВТ), який сповідував комуністичні ідеї, близькі до ідеології албанського диктатора Енвера Ходжі.

Втім, ідеологія здебільшого залишилася на папері, практика була гнучкою – базою підтримки повстанців стали селяни, яких вони захищали від урядових військ, а православні священники навіть благословляли перед боєм. Гірські ландшафти Тиграю дозволяли постійно завдавати ударів ефіопській армії.

Рельєф регіону Тиграй допоміг повстанцям роками завдавати втрат урядовим військам

“Жорстокість “Червоного терору” сприяла тому, що міське і сільське населення підтримувало або йшло в лави повстанців. Щоб протистояти зростаючому домінуванню та просуванню НФВТ, уряд використав різну контрповстанську тактику. Його тактика чітко означала “висушити море, щоб впіймати або вбити рибу”, звідси – бомбардування ринків у Тиграю”, – писав Маршет Тадессе Тессема.

Голод як зброя

1983 року північні регіони Ефіопії, особливо Тиграй, почав охоплювати голод, який виявився найгіршим в історії країни.

Хоча його пов’язували з посухою, причиною були і боротьба з повстанцями, в якій голод використовували як метод руйнації їхньої підтримки серед селян, і спроби колективізації та конфіскації зерна на користь армії та міст.

“Квоти, закупівельні ціни, регіональні обмеження на торгівлю й пересування селян – подібного було достатньо. Навіть заборона вільно продавати будь-які залишки врожаю. В деяких місцях, де був сильний вплив партизанів, сільські ринки могли просто розстріляти з повітря”, – розповідає Сергій Сингаївський.

“Тактика Менгісту полягала в тому, щоб змусити населення “партизанських” районів йти до центрів збору, звідки людей вивозили в регіони, не зачеплені голодом, і селили у “нових селах” – по суті заганяли в колгоспи”, – додає він.

Дитина прямує з провінції Волло до Аддис-Абеби, сподіваючись отримати там їжу. Листопад 1984 року

Режим почав переселяти селян з бунтівних регіонів Тиграй та Еритрея до малонаселених південних регіонів країни. Хоча офіційною метою проголошувалося полегшення ситуації з посухою, ефіопські історики пишуть, що це була спроба позбавити повстанців їхнього народу.

Загалом планувалося переселення 1,5 млн людей у 1984-1988, встигли перевезти 600 тисяч. Десятки тисяч “переселенців” загинули від хвороб, зокрема, малярії.

“Ефіопи іноді не боялися сказати правду. Одного разу я обережно спитав, чи не для того Дерг вивозить – нібито рятуючи – мирне населення північних провінцій, щоб позбавити партизанів селянської підтримки, і почув: “Звичайно”. Згодом я збагнув – минуло ще замало часу, щоб виробилося типове радянське дводумство”, – згадує Сергій Сингаївський.

Увага світових ЗМІ до голоду дозволила зменшити масштаби катастрофи

Український перекладач каже, що для Менгісту Хайле Маріама голод не був проблемою – ситуацію довгий час замовчували, адже 1984 року, до 10-річчя падіння монархії, режим утворив правлячу Робітничу партію, на урочисті заходи витратили шалені гроші.

Іншим пріоритетом була розбудова армії, на яку диктатор планував витрачати майже половину бюджету.

Парад в Ефіопії у 1987 році. На будинку гасло: “Хай живе пролетарський інтернаціоналізм”

Репортаж ВВС про голод в Ефіопії у жовтні 1984 року приголомшив ірландського панк-рок музиканта Боба Гелдофа.

Разом з шотландським гітаристом Міджем Юром він записав пісню Do They Know It’s Christmas? для збору грошей постраждалим.

За ініціативою Гелдофа почалася підготовка найбільшого в історії благодійного концерту, де десятки відомих музикантів мали зібрати гроші голодуючим.

Боб Гелдоф прилетів до Ефіопії, аби побачити ситуацію на власні очі. На фото він разом з голодуючими у таборі Мекеле, регіон Тиграй

У липні 1985 року благодійний концерт Live Aid на стадіоні Вемблі у Лондоні зібрав понад 70 тисяч прихильників рок-музики і понад мільярд телевізійної аудиторії.

Захід відкривали принц Чарльз та принцеса Діана, а брали в ньому участь Queen (саме цей виступ вважають найкращим в історії гурту), Стінг, музиканти Pink Floyd, Елтон Джон, Девід Боуї, U2 та багато інших зірок.

“День, коли музика змінила світ”, – так називають легендарний концерт Live Aid. У фанів Queen про нього особливі спогади

Того ж дня концерт відбувся у Філадельфії в США за участі американських зірок – Мадонни, Led Zeppelin, Duran Duran, Боба Ділана та інших.

Низка американських музикантів створили групу USA for Africa за участі Стіві Вандера, Даяни Рос, Тіни Тернер, Майкла Джексона, Лайонела Річі, Боба Ділана та багатьох інших. Разом вони випустили сінгл We are the world.

Виступ на Live Aid Фредді Мерк’юрі, уродженця африканського острову Занзібар, став абсолютним хітом

Принцеса Діана та принц Чарльз поряд з Бобом Гелдофом

“Розуміння, що головною причиною голоду була ніяка не посуха, а саме війна Менгісту з власним народом, обрані ним методи боротьби з партизанкою і селянством, прийшло значно пізніше. Тетчер і Рейган бачили це, але під тиском громадськості мусили діяти. Це завжди дилема: як допомогти людям і не допомогти диктаторові”, – каже Сергій Сингаївський.

Мішки з зерном та рисом з США, Канади та Європейської економічної спільноти (попередник ЄС) в аеропорту Аддис-Абеби

Літаки з західною гуманітарною допомогою сідали один за одним в ефіопських аеропортах.

“Їх ледве встигали приймати”, – згадує Сергій Сингаївський.

СРСР допомагав Ефіопії здебільшого з транспортуванням цих вантажів літаками, гелікоптерами та вантажівками.

“Допомогти не мали чим, бо СРСР сам закуповував хліб у Канаді та США. Військова присутність і вплив, зокрема, через постачання сучасної зброї, були головною метою СРСР у країнах третього світу”, – розповідає український перекладач.

Співробітники радянської гуманітарної місії після доставки зерна до міста Акордат у регіоні Тиграй, березень 1988 року

Радянські військові радники та перекладачі брали участь у розвезенні хліба постраждалим.

“З великих зерносховищ в Аддис-Абебі везли хліб в ті райони, куди звозили з півночі людей. Їдеш, а попереду суне група людей, на скелети схожих. Кидали з машин сухарі, вони їх ловили, гризли. Було психологічно важко постійно бачити навколо помираючих людей”.

Так Сергій Сингаївський описує доставку його автотранспортним батальйоном хліба до “нових сіл” на півдні і заході Ефіопії, куди перевезли “переселенців” з півночі.

“Біда в тому, що Менгісту навіть це страшне лихо обернув собі на користь. Мав просто фантастичний хист користатися кон’юнктурою моменту”, – розповідає він.

“Отримавши щедру допомогу всього світу, він безбоязно провадив свої “соціалістичні перетворення”, вдаючи, що вони потрібні для врятування людей, переселяючи цілі райони, перекроюючи етнічну, соціальну тканину країни на свій копил з однією метою – консолідація влади”, – наголошує Сергій Сингаївський.

На його думку, у цій ситуації розкрилися якості диктатора, через які його і назвали “Чорним Сталіним”.

“Менгісту вправно грав не тільки на протиріччях між Заходом і Сходом – це робили майже всі правителі третього світу; дуже вміло диригував розподілом продовольства, допусками для ЗМІ, розділяв інформаційні й людські потоки (ми, наприклад, вкрай рідко перетиналися з “західниками”). Він розумів, що може використати і голод, і допомогу проти своїх противників”, – вважає Сергій Сингаївський.

Автор фото, Сергій Сингаївський

Вивантаження зерна з Західної Європи, яке привіз радянський автобат, в одному з сіл для “переселенців”

Ефіопський дослідник Маршет Тадессе Тессема писав, що диктатор маніпулював допомогою жертвам голоду, направляючи її у контрольовані армією райони і блокуючи допомогу територіям, які не контролював.

“Режим Менгісту перетворив посуху в голод”, – наголошує він.

За різними оцінками, жертвами ефіопського голодомору стали від кількох сотень тисяч до понад мільйона людей з приблизно 40 млн мешканців країни.

Земля палає під ногами

Сергій Сингаївський залишив Ефіопію на початку 1987 року.

В СРСР вже відбувалася перебудова, у пресі поступово виринали історії про власний червоний терор та політику використання голоду як зброї проти народу.

Еритрейські повстанці, 1989 рік. Жінки складали велику частину бійців

Тим часом в Ефіопії уряд втрачав території.

1989 року Народний фронт визволення Тиграю разом з повстанськими організаціями інших народів – амхара, оромо, народів півдня країни – сформували альянс. Незабаром СРСР припинив надавати підтримку Ефіопії.

Земля горіла під ногами в армії Менгісту Хайле Маріама. Вона зазнавала поразки за поразкою, а повстанці контролювали низку районів по всій країні і дедалі ближче просувалися до Аддис-Абеби.

Повалений Ленін в центрі Аддис-Абеби, травень 1991 року

Диктатор обіцяв боротися до останнього солдата, але за порадою американських дипломатів 21 травня 1991 року сів на літак і вилетів до Зімбабве.

Президент цієї країни Роберт Мугабе надав притулок Менгісту, якому завдячував військовою допомогою під час боротьби за незалежність.

За кілька днів війська повстанського альянсу увійшли до Аддис-Абеби, майже не зустрівши опору. Армія диктатора після його втечі розповзлася – хтось здався у полон, хтось пішов до рідних сіл або втік за кордон. Повстанці сформували уряд, який зробив Ефіопію федерацією, а Еритрея незабаром отримала незалежність.

Радянські Т-54, які повстанці захопили в армії, в’їжджають на територію президентського палацу в Аддис-Абебі, 28 травня 1991 року

Повстанці змогли арештувати в столиці понад 1900 чиновників та представників військових режиму. Як пояснювали потім США, евакуація Менгісту була необхідною, щоб швидко закінчити громадянську війну в Ефіопії.

У грудні 1999 року ексдиктатор дав інтерв’ю південноафриканській газеті Star, в якому захищав “Червоний терор”.

“Для захисту країни нам довелося організувати людей. Так званим геноцидом була ця війна на захист революції”, – казав він.

Ексдиктатор стверджував, що покращив життя мільйонів ефіопських селян, які страждали за імперського режиму, витягнув країну з феодалізму, а в своїй поразці звинувачував Михайла Горбачова.

“Радянський Союз за Горбачова був найгіршим ворогом нашої революції”, – стверджував Менгісту Хайле Маріам.

Суд в Гаазі над помічником Менгісту Хайле Маріама – Ешету Алему. Його визнали винним у вбивстві 75 людей під час Червоного терору в Ефіопії

2008 року суд в Аддис-Абебі заочно засудив “Чорного Сталіна” до смертної кари за військові злочини, тортури та геноцид.

83-річний Менгісту Хайле Маріам наразі живе у Зімбабве. Кілька років тому він видав мемуари.

Автор фото, Трускавецький ЛітФест

2016 року Сергій Сингаївський видав художню книгу “Дорога на Асмару”, у написанні якої використав спогади про перебування в Ефіопії

Сергій Сингаївський після повернення з Ефіопії працював перекладачем, зокрема, переклав твори Гемінгвея українською. 2016 року за спогадами про перебування в Ефіопії він видав книгу “Дорога на Асмару” – це один з найцікавіших творів української літератури, пов’язаний з історією Африки.

“Хотів розповісти історію ще молодої людини, що за півтора року проходить шлях, на який мені, наприклад, знадобилося значно більше. На початку мій герой шкодує, що потрапив туди, де мало платять, потім радіє, що йому не довелося вчити вбивати й робити це самому, а під кінець усвідомлює, що не вбивати мало, треба навчитися перемагати диявола, який домагається свого різними шляхами, часто на позір благими”, – каже письменник.

Діти на вулицях столиці Еритреї Асмари граються на підбитому ефіопському танку, червень 1991 року

На його думку, гіркий досвід, який отримали за 17 років комуністичного режиму ефіопи, Україна вже має.

Треба про нього лише не забувати.

“Вічна пильність – запорука свободи. В одному документальному фільмі про еритрейську війну за незалежність репортер запитує літнього еритрейця, який втратив на війні своїх п’ятьох синів: “Чи варта була незалежність того, щоб платити за неї таку страшну ціну?” І цей старий – простий механік – відповідає словами, які мене потрясли: “Наш світ влаштований так, що кожного разу, коли ти хочеш отримати щось дуже цінне, ти мусиш щось не менш цінне віддати на замін”, – каже Сергій Сингаївський.

“Проте, як доводить досвід Еритреї, яка майже самостійно перемогла велетенську машину диктатури Менгісту, але сама перетворилася на диктатуру і має негативну репутацію, вибороти незалежність мало. Потрібно, щоб вдалося ще побудувати успішну демократичну державу”, – додає він.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegramабо Viber!