Вірші

Витоки поетичного стилю Б. Пастернака, який починав свою діяльність у буремні часи, лежать у модерністській літературі початку ХХ ст. Притаманні поету філософське бачення світу, тонкий ліризм у прагненні космічної гармонії вивели його за межі футуризму і символізму й відкрили особливий шлях у мистецтві, забезпечивши упродовж десятиліть чільне місце серед літераторів.

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

БОРИС ПАСТЕРНАК (1890-1960)

Борис Пастернак

Борис Леонідович Пастернак народився 10 лютого 1890 р. в Москві, куди за рік перед тим його батьки переїхали з Одеси. Його мати, Розалія Ісидорівна, була ученицею видатного піаніста і композитора Антона Рубінштейна. Їй пророкували кар’єру видатної піаністки, та вона присвятила себе родині. Батько, Леонід Осипович, був видатним російським художником, тож у родині панував культ мистецтва. На музичних і поетичних вечорах у Пастернаків бував Лев Толстой (Леонід Осипович малював портрети письменника та ілюстрував його твори), бачив Борис за батьківським столом і Райнера Марію Рільке. Хлопчик захоплювався музикою. Його вчитель Олександр Скрябін вважав, що він стане блискучим музикантом. Однак Пастернак полишив музику і захопився філософією.

1908 р. Борис став студентом Московського університету, а напровесні 1912-го поїхав до німецького містечка Марбург, щоб продовжити навчання у місцевому університеті, який був на той час центром філософської думки. Він міг би залишитися викладати у Марбурзі, але присвятив себе поезії. Після повернення до Москви (1914) видав свою першу поетичну збірку «Близнюк у хмарах», у якій відчувався вплив символістів.

У 1914 р. відбулося його знайомство з В. Маяковським, тож невипадково друга збірка Пастернака «Поверх бар’єрів» (1917) позначена впливом футуризму.

Революція і громадянська війна в Росії розкололи дружню родину Пастернаків: 1921 р. батьки і сестри поета виїхали за кордон, а Леонід із братом Олександром залишилися.

Анна Ахматова і Борис Пастернак. 1946

1922 року вийшла третя збірка Пастернака «Сестра моя – життя», про яку Марина Цвєтаєва писала: «Дія Пастернака дорівнює дії сновиддя. Ми його не розуміємо. Ми до нього потрапляємо. Під нього потрапляємо. Ми Пастернака розуміємо так, як нас розуміють тварини». Наступна книжка «Теми і варіації» (1923) була своєрідним продовженням попередньої і засвідчила, що в російській поезії постав потужний талант.

Межа 1920-1930-х рр. – недовгий період визнання творчості Пастернака радянською владою. На Першому з’їзді радянських письменників пролунав заклик офіційно визнати Пастернака найкращим поетом Радянського Союзу.

Однак у роки великого терору все змінилося. Коли після смерті Сталіна переглядали справи репресованих митців, то виявилося, що Пастернак проходив у них як учасник міфічної диверсійної організації працівників мистецтва. Чому ж тоді він уцілів? Переповідали, що коли Сталін читав списки репресованих діячів культури союзного масштабу, то звелів не чіпати Пастернака, якого вважав юродивим. Але, найімовірніше, поета врятувала ода на честь Сталіна, яку надрукували у новорічному номері газети «Известия» за 1936 р. Це був перший широко розтиражований вірш, що прославляв вождя народів. Водночас атмосфера масового психозу, страху й постійної підозри вплинула на творчість поета. Його вірші набули трагічного відтінку, стали особистісними, а така поезія у СРСР була непотрібна.

На трагедію Другої світової війни Пастернак відгукнувся циклом «Вірші про війну». Він здавна мріяв написати книжку, в якій був би «шматок гарячої, димлячої совісті». Таким твором став роман «Доктор Живаго», над яким письменник працював упродовж 1945-1955 рр. Це багато у чому автобіографічна оповідь про долю російської інтелігенції першої половини ХХ ст. Головний герой роману – лікар і поет Юрій Живаго, своєрідний ліричний двійник Б. Пастернака. Після смерті Юрія залишився «Синій зошит» із віршами, що становлять останній розділ роману. До цього зошита Пастернак заносив найкращі свої поезії. Саме вірші із зошита Юрія Живаго та цикл «Коли розгуляється» (1956-1959) стали своєрідним поетичним заповітом письменника.

У публікації роману в Радянському Союзі Пастернаку було відмовлено. Письменник передав рукопис за кордон. У 1957 р. роман «Доктор Живаго» уперше видали італійською мовою в Мілані, згодом – у Голландії, Великій Британії та США. У Радянському Союзі роман надрукували лише в 1988 р.

Хоча твором Пастернака зачитувалася Європа, у Радянському Союзі над автором нависли хмари. У 1958 р. «за значні досягнення в сучасній ліричній поезії, а також за продовження традицій великого російського епічного роману» Б. Пастернакові присудили Нобелівську премію. Ініціював преміювання нобелівський лауреат 1957 р. Альбер Камю, якого називали «совістю Заходу». Натомість на батьківщині розпочалося справжнє цькування письменника. Його роман назвали «художньо вбогим, злостивим, сповненим ненависті до соціалізму», а публікацію за кордоном – «ворожим політичним актом, спрямованим проти Радянської держави». У центральній письменницькій «Літературній газеті» писали: «Пастернак отримав “тридцять срібняків”, для чого була використана Нобелівська премія. Його нагородили за те, що погодився виконувати роль наживки на іржавому гачку антирадянської пропаганди. ».

Перше американське видання «Доктора Живаго». 1958

Пастернак був змушений відмовитися від премії. Диплом лауреата Нобелівської премії Бориса Пастернака за роман «Доктор Живаго» вручено 1989 р. сину письменника Євгенові Пастернаку.

Що ж так злякало радянських чиновників у цьому романі? Передусім висновок, якого доходили люди, прочитавши цей твір: «Виявляється, виходячи з роману, Жовтнева революція – непорозуміння, і краще було б її не робити».

Б. Пастернака виключили зі Спілки письменників СРСР, а це фактично означало літературну смерть. Цькування письменника набирало потужного розмаху. Мітинги із засудження Пастернака проходили в робітничих цехах, на колгоспних полях (де ніколи не читали його творів), у студентських аудиторіях і в творчих спілках. У вірші «Нобелівська премія» (1959) Пастернак писав із гіркотою та болем:

Десь там воля, світло, люди,

Хто я – вбивця, тать кривавий?

Переклад з російської Максима Стріхи

Борис Пастернак

За цей вірш сімдесятилітнього Б. Пастернака викликали до Генеральної прокуратури СРСР і звинуватили у. державній зраді. Жити письменникові залишалося три місяці. Він помер 30 травня 1960 р. на дачі під Москвою. Близькі були переконані, що гоніння на письменника прискорило його смерть.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

Гул затих. Я вийшов на підмостки.

До одвірка тулячись, людську

Наслухаю долю в одголоску –

Прямо в мене цілить морок ночі

Та, якщо лиш можеш, авва отче,

Чашу цю повз мене пронеси.

Я люблю твій задум і пристану

Але інша нині йде вистава,

І на цей раз вибути дозволь.

Та готовий вже порядок дійства,

Я один, повсюди лицемірство.

Вік прожить – не поле перейти.

Переклад з російської Юрія Буряка

Володимир Висоцький у ролі Гамлета у виставі Московського театру на Таганці

. Мікрофон схожий на меч. Я підходжу до нього і співаю пісню на вірш Пастернака, який зветься «Гамлет». Після цього вступу починається вистава.

Володимир Висоцький, «Монологи зі сцени»

Вірш «Гамлет» відкриває цикл «Зошит Юрія Живаго», що об’єднує 25 найкращих поетичних творів, написаних у 1940-ві рр. і становить сімнадцяту, останню частину роману «Доктор Живаго». Завершується цикл поезією «Гетсиманський сад». Працюючи над романом, Б. Пастернак пропонував своїм гостям послухати твори, які начебто належать поетові Юрію Живаго.

У цьому циклі найяскравіше втілено особливості поетичної майстерності Пастернака: осягнення світу людини і світу природи в їхній складній єдності, метафоричність, асоціативність, поєднання експресивного стилю та стрункої структури. Збірка насичена євангельськими образами та мотивами.

Б. Пастернак написав вірш «Гамлет» під час роботи над перекладом однойменної трагедії Шекспіра. Попри позірну простоту змісту цього короткого твору (монолог актора, який грає роль Гамлета, перед першим виходом на сцену), у ньому прослідковується внутрішній зв’язок із головною філософською проблемою трагедії – призначення людини у її протистоянні злу: «Звихнувся час наш, мій талане клятий, що я той вивих мушу виправляти» (переклад Григорія Кочура). Поезія просякнута величезною кількістю алюзій та асоціацій, що дає змогу синтезувати в ліричному герої різноманітні постаті та образи. Спочатку перед нами актор, який грає Гамлета. Для нього це неабиякий виклик, адже ця роль може стати або злетом його мистецької кар’єри, або її крахом, позаяк шекспірівські образи (за Г. Блумом, «Шекспір – центр канону») вимагають від актора на сцені абсолютного професіоналізму і повної віддачі. «Тисячі очей» – то глядацький зал, який актор повинен захопити, підкорити. Тож перед першим кроком під софіти сцени ліричний герой звертається до Бога з молитвою про чашу. Колись Ісус Христос, знаючи про жертву свою, напередодні арешту і розп’яття, молився у Гетсиманському (Оливовому) саду й попросив учнів своїх не спати, а молитися за нього. У хвилину зневіри і відчаю Ісус звертається до Отця з проханням пронести чашу повз нього.

Богослови вважають, що саме тут проявляються дві волі Ісуса Христа – людська і божественна. Людська боїться тортур і смерті, а божественна розуміє, що без страждань і самопожертви немає спасіння. Ця євангельська алюзія переносить нас із матеріального світу звичних речей (театральний зал, переживання актора, сподівання глядачів) у метафізичний світ роздумів про призначення і сутність людини.

І Він відійшов трохи далі, припав до землі, та й благав, щоб, як можна, минула Його ця година. І благав Він: Авва-Отче, Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу. А проте, не чого хочу Я, але чого Ти. (Від Марка 14:35,36) (переклад Івана Огієнка).

Висока трагедія спонукає особистість замислитися над своїм життям, поглянути на нього ніби збоку, так само, як вистава мандрівних акторів із шекспірівського «Гамлета» примусила короля Клавдія подивитися в «мерзенні очі» його злочину. Розуміючи своє призначення, ліричний герой прагне уникнути його. Алюзія, натяк на шекспірівську метафору «світ – театр», вивищує оповідь над рівнем конкретики: театральна вистава перетворюється на метафору людського буття. Ми спостерігаємо ліричного героя в найвідповідальніший момент його життя, за мить до вирішального вибору, останнього кроку, коли повернути назад буде вже неможливо. Попереду – важка дорога, він приречений на самотність. Але усвідомлення цієї самотності лише підкреслює велич перемоги особистості над собою, торжества духу над фарисейством.

• 1. Чому Б. Пастернак відмовився від Нобелівської премії?
• 2. Чи простежуються у вірші «Гамлет» автобіографічні мотиви? Якщо так, то які саме?
• 3. Схарактеризуйте постать ліричного героя вірша. Чи легко це зробити? Чому?
• 4. Знайдіть у вірші алюзії та поясніть, як вони впливають на зміст і сприйняття вірша.
• 5. Чи можна вважати вірш зразком філософської лірики? Чому?
• 6. Цикл «Вірші Юрія Живаго» починається «Гамлетом» і закінчується «Гетсиманським садом». Чи можна стверджувати, що композиція циклу має тематично-філософське обрамлення? Відповідь аргументуйте.

Так влітку на вогонь мошва

Як ЦРУ таємно публікувало Доктора Живаго

Відомий роман Бориса Пастернака “Доктор Живаго” не публікувався в СРСР до 1988 року, оскільки у ньому завуальовано критикується радянська система. Саме з цієї причини ЦРУ хотіло, щоб радянські люди читали цю книжку, а тому організувало її найперше видання російською мовою.

На початку вересня 1958 року агент нідерландської таємної служби Йоп ван дер Вільден привіз додому найновішу зброю ЦРУ для боротьби з Радянським Союзом – у невеликому брунатному паперовому пакеті.

“Я й сама раніше працювала у розвідці, тож розуміла, що він мусив забрати і передати далі щось дуже важливе”, – розповідає його вдова Речел ван дер Вільден.

Утім, це був не якийсь високотехнологічний військовий винахід, а книжка – примірник першого російськомовного видання “Доктора Живаго”.

“Це була хвилююча подія. Нас цікавило, що буде далі – чи це спрацює?” – пригадує пані ван дер Вільден, яка облишила службу у британській розвідці MI-6 лише за рік до того, коли вийшла заміж і переїхала до Гааги.

У неї досі є ця книжка і обгортка, на якій рукою її чоловіка підписана дата – субота, 6 вересня 1958 року.

Цей примірник – частина тиражу, який він забрав у видавців і передав ЦРУ. Планувалося, що кількасот таких книжок будуть передані радянським делегатам Всесвітньої виставки, що проходила у сусідній Бельгії, у Брюсселі. Пастернак вже тривалий час вважався одним з кращих російських поетів і літературних перекладачів, тож було правомірно очікувати, що відвідувачі захочуть прочитати його єдиний роман.

Також були надії, що хтось відвезе цю книжку додому і дасть почитати друзям, а друзі розтиражують її засобами “самвидаву” і поширять ще у більших колах.

У нещодавно розсекречених документах ЦРУ, наведених у новій книжці, – “Справа Живаго: Кремль, ЦРУ і битва за заборонену книжку”, – йдеться про велику цінність роману Пастернака “з точки зору пропаганди”, а також його “беззаперечний зміст і здатність спонукати до роздумів”.

“Ми можемо допомогти радянським громадянам замислитись: що не так з їхнім урядом, якщо літературну працю прекрасного російського письменника, найкращого з сучасників, не можна навіть прочитати у його власній країні”, – написано в одному з розсекречених документів.

Автор фото, BBC World Service

Перш ніж доєднатися до нідерландської таємної служби, Йоп ван дер Вільден був членом Руху опору

Роман розповідає частково автобіографічну історію російського лікаря і поета Юрія Живаго у тривожні десятиліття напередодні, під час і після революції 1917 р. Він уже одружений, коли закохується в іншу жінку на ім’я Лара, дружину завзятого більшовика. Далі сюжет слідкує за розвитком їхніх приречених стосунків і загалом їх долі, підхопленої круговертю монументальних подій того часу.

“Гуманістичний ідеал Пастернака, – кожен має право на приватне життя і заслуговує поваги як людська істота, незалежно від ступеня політичної лояльності та заслуг перед державою, – кидає різкий виклик радянській моралі, згідно якої особистість приноситься у жертву комуністичній системі”, – написано ще в одному документі.

“Думаю, найбільше радянських керівників непокоїв сам дух роману”, – каже Пітер Фінн, журналіст газети Washington Post і співавтор “Справи Живаго”.

“Вони вважали, що він антиреволюційний, що він виставляє радянську державу у дуже негативному світлі – і просто вирішили, що це неприйнятно”.

Знаючи, що його роман ніколи не вийде в СРСР, у 1956 році Пастернак передав друковані екземпляри кільком іноземцям. Серед них був італійський комуніст Серджо Д’Анджело, який працював у Москві журналістом і за сумісництвом літературним агентом у видавництві, а також ще один італійський комуніст Джанджакомо Фелтрінеллі.

У книжці “Справа Пастернака” пан Д’Анджело описує, як у травні 1956 року він відвідав 66-річного письменника на його дачі у Передєлкіно, письменницькому поселенні під Москвою.

“Пастернак – у себе в саду за парканом, у піджаку і штанях з домотканого рядна. Схоже, він збирається підрізати рослини. Помітивши нас, він прямує до нас з широчезною усмішкою, відчиняє маленьку хвіртку і простягає руку. Його рукостискання тепле і тверде”, – пише він.

Автор фото, BBC World Service

У 1958 році Пастернаку присудили Нобелівську премію з літератури

Віддаючи Д’Анджело рукопис, Пастернак примовляє: “Нехай він побачить світ”. Потім додає, певно, з іронією: “Тепер вас запрошено на мій розстріл”.

Через тиждень Д’Анджело полетів із рукописом з Москви у Східний Берлін (йому пощастило – багаж не обшукували), де особисто передав рукопис Фелтрінеллі, який підписав контракт з Пастернаком.

Фелтрінеллі не підкорився радянській владі та Комуністичній партії Італії, які вимагали не видавати “Доктора Живаго”; роман вийшов італійською мовою у листопаді 1957 р.

У документах ЦРУ зазначено, що служба МІ-6 також заволоділа примірником роману, – хоча незрозуміло, як саме, – і передала його ЦРУ. Воно, у свою чергу, домовилось про публікацію російськомовного видання в Гаазі, у видавництві, що мало досвід з друком російськомовних книжок.

“Вони не хотіли, щоб участь Америки була очевидною, тому вирішили надрукувати книжку в іншій країні”, – пояснює пані ван дер Вільден, наголошуючи, що сама вона не мала стосунку до цієї операції.

На її думку, в операції задіяли її чоловіка, бо той мав зв’язки серед видавців, з якими співпрацював ще у нідерландському Русі опору німецькій окупації під час Другої світової війни.

На виставці у Брюсселі російські емігранти роздавали роман делегатам з СРСР, яких тут було кілька тисяч; це відбувалося у завішеній шторами секції павільйону Ватикану.

“Невдовзі скрізь на виставці валялися під ногами обкладинки з блакитного льону. Дехто, отримавши примірник, зривав обкладинку, розділяв сторінки і розсовував по різних кишенях, щоб надійніше сховати”, – розповідається у “Справі Живаго”.

Чутки про операцію дійшли до Пастернака, який написав другові у Францію: “Це правда, що “Доктор Живаго” вийшов в оригіналі? Здається, його бачили відвідувачі виставки у Брюсселі”.

Автор фото, BBC World Service

Російськомовне видання “Доктора Живаго”, опубліковане у 1958 році у Нідерландах на замовлення ЦРУ

Петра Коуві, співавторка Фінна, каже, що невизначена кількість примірників роману таки досягла Москви.

“Ми знайшли один примірник у Російській державній бібліотеці. Його перехопили на митниці й направили до “спеціальної колекції”, тобто заборонених книжок”, – каже вона.

Не всі лишились задоволені операцією. Нідерландська компанія, що опублікувала книжку, не отримала дозволу на друк від правовласника Фелтрінеллі, який погрожував їй судом. Потенційний скандал міг викрити роль ЦРУ, тож довелося заплатити йому “відкупні”.

Щоб уникнути таких проблем у майбутньому, ЦРУ вирішило перевидати роман у США своїми силами, у малому форматі та м’якій обкладинці, від імені підставного французького видавництва.

Примірники цього видання поширювались серед радянських та східноєвропейських студентів, що у 1959 р. приїхали у Відень на Всесвітній фестиваль молоді та студентів, спонсорований комуністичними організаціями.

Кажуть, що радянські “науковці”, які супроводжували студентів, говорили їм: “Беріть, читайте, але в жодному разі не везіть додому”.

ЦРУ не обмежувалось “Доктором Живаго”; воно широко постачало у країни Східного блоку заборонені книжки, зокрема, таких авторів, як Джордж Орвелл, Джеймс Джойс, Володимир Набоков і Ернест Хемінгуей.

“Очевидно, ЦРУ вірило у вплив літератури на людей і готове було щорічно витрачати мільйони доларів на такі операції. За приблизними оцінками, протягом Холодної війни ЦРУ спонсорувало з десять мільйонів книжок і альманахів, що циркулювали всіма країнами Східного блоку”, – каже пан Фінн.

У жовтні 1958 року Пастернаку присудили Нобелівську премію з літератури, але радянська влада змусила його від неї відмовитись. Відтоді його постійно ганьбили у радянській пресі. Втім, коли через два роки він помер від раку легенів, на його похорон прийшли тисячі прихильників.

Роман “Доктор Живаго” розійшовся світом у багатьох мільйонах примірників, а у 1965 році його екранізація отримала “Оскара”. Але в Радянському Союзі він вийшов друком лише у 1988 році під час перебудови, ініційованої Михайлом Горбачовим. А ще через три роки СРСР розпався.