Хто очолив повстання селян за Катерини 2

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.

Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських.

У Петербурзі ці прохання були розцінені як один з кроків до відокремлення України від Росії.

Розлючена Катерина II була готова навіть віддати гетьмана під суд. Та врешті-решт вона запропонувала йому добровільно зректися гетьманства, що К. Розумовський і змушений був зробити — він подав рапорт про свою відставку. Замість гетьманської посади він отримав високий чин генерала-фельдмаршала й цілу низку нових маєтностей. 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні.

Подальша доля К. Розумовського. Після ліквідації гетьманства К. Розумовський деякий час був членом Державної ради (1768-1771 pp.), але невдовзі відійшов від державних справ. Спочатку колишній гетьман жив у Петербурзі, потім — за кордоном (1765-1767 pp.), після чого оселився в підмосковному маєтку Петровсько-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де й помер 1803 року.

Катерина II (1729-1796)

Прийшла до влади внаслідок двірського перевороту. З її наказу був убитий Петро III. Ліквідувала залишки автономії України, скасувала гетьманщину. У 1775 р. за її наказом зруйновано Запорізьку Січ.

Друга Малоросійська колегія (1774—1786 pp.)

Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив відомий політик і полководець граф Петро Рум’янцев ( Рум’янцев-Задунайський ).

У «секретній» інструкції П. Рум’янцеву щодо управління краєм Катерина II наполегливо рекомендувала:

• знищити всі залишки української автономії;

• здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;

• усіляко збільшувати збір податків з населення.

Для успішного виконання цих директив новопризначеному генералові-губернатору Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, «щоб не викликати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати і вовчі зуби, і вовчий хвіст». Президенту колегії пропонувалося наполегливо переконувати українських селян у тому, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».

Щодо козацької старшини П. Рум’янцеву рекомендувалося вживати випробуваний і надійний метод «батога й пряника» — жорстоко карати за всі вияви автономістських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади. Катерина II писала, що П. Рум’янцев мусить «старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе як на народ, цілком відмінний від москалів».

Обіймаючи посади генерала-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум’янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. Так, за його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:

· 1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;

· протягом 1781-1783 pp. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;

· замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;

· 1783 року остаточно покріпачено українських селян;

· 1785 року на Україну поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству»;

· 1786 року проведено секуляризацію монастирських маєтків.

Подальша доля П. Рум’янцева. 1794 року П. Рум’янцев очолив російські війська, що діяли в Польщі. Після смерті в 1796 році був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Уривок з постанови Катерини II князю О. Вяземському при вступі його на посаду генерал-губернатора (1764 р.)

Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв, порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитися з ними на такій же основі було б більше, ніж помилкою, можна сказати певно — безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську треба найлегшим способом привести до того, щоб вони зросійщилися й перестали б дивитися, неначе вовки на ліс. Почати це буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли.

Скасування козацького устрою на Слобожанщині

Ліквідація гетьманської влади на Лівобережжі дала поштовх до подальшої централізації влади. Першим зазнав централізаторських змін полково-сотенний устрій Слобідської України. Тут козацькі полки почали реорганізовувати в регулярні військові частини. Протягом 1763-1764 pp., незважаючи на опір частини старшини, Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський козацькі полки були перетворені на регулярні гусарські. Місцеві козаки позбавлялися своїх прав і привілеїв та перетворювалися на «військових обивателів».

Генеральний опис Лівобережної України

Наступним важливим виявом наступу російського царизму на українську державність стало проведення П. Рум’янцевим у 1765-1769 pp. так званого Генерального опису Малоросії, який став основою для запровадження підвищеного державного оподаткування й поширення на українські землі загальноімперського законодавства.

15 листопада 1763 року Катерина II підписала указ про перепис в Україні, відповідно до якого Сенат розробив інструкцію про порядок перепису. Генеральний опис розпочався в жовтні 1765 року, але наказом П. Рум’янцева від 21 лютого 1769 року його припинили у зв’язку зі вступом Росії у війну з Туреччиною. Перепис проводився в полках і сотнях, і, за винятком Київського полку, не був закінчений. У кожному полку для проведення перепису була створена спеціальна комісія, яку очолював російський офіцер.

Опис містив дані про чисельність і склад населення, опис населених пунктів (міст, містечок, слобід, сіл і хуторів), коронних, урядових, монастирських і церковних земель, поміщицьких і старшинських маєтків, козацьких володінь, а також відомості про хліборобство, скотарство, промисли населення, торгівлю, опис промислових підприємств (із зазначенням розміру прибутків від них).

Тут також наводилися дані про повинності й податки. Згідно з новою системою оподаткування замість колишньої данини натурою запроваджувався податок грішми (спершу це був податок на двір, пізніше — на одну людську душу). Нова система оподаткування значно збільшила грошові надходження з України до царської скарбниці. 1780 року вони сягнули величезної на той час суми — 2 мільйонів карбованців.

Окремо подавалися документи, що підтверджували права на володіння населеними пунктами й прилеглими землями з середини XVII ст. (царські грамоти, гетьманські універсали, купчі, заповіти, дарчі записи тощо).

Цією акцією Російська імперія перетворила Україну на об’єкт колоніального пограбування.

Закріпачення селян

З часів правління Катерини II Лівобережна Україна стала називатися Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а південна частина України — Новоросією. За указами імператриці 1775 року була остаточно знищена легендарна козацька вольниця — Запорізька Січ. 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, до яких згодом приєдналися Харківське та Катеринославське. У новостворених адміністративних підрозділах була запроваджена єдина для всієї Російської імперії система управління. 1783 року полково-сотенний адміністративний устрій був скасований і замість полків у цивільному управлінні ввели повіти, а у військовому створили 10 карабінерських полків із шестирічною службою.

Як і раніше, серйозною проблемою для царського уряду були масові втечі українських селян від своїх панів в інші регіони країни. Незважаючи на цілу низку прийнятих постанов про заборону чи обмеження переходів, спійманих утікачів не карали жорстоко. їх намагалися «напоумити», щоб вони протягом двох років повернулися в панські маєтки. Однак З травня 1783 року вийшов імператорський указ, який остаточно прикріплював селян до місць їхнього проживання на час останньої ревізії, проведеної 1782 року, забороняючи залишати своїх власників. Цим самим Катерина II юридично узаконила кріпосне право на Лівобережжі й Слобожанщині.

Остаточна ліквідація української автономії

Наступною антиукраїнською акцією російського уряду стала ліквідація козацької армії, яка в останній рік перед розформуванням складалася з 176 886 виборних козаків і 198 295 козаків-підпомічників. Царським указом від 28 червня 1783 року замість українських козацьких полків були створені десять кінних карабінерних полків регулярної армії із 6-літнім строком служби. Козацькі старшини або залишалися на службі й одержували російські офіцерські чини, або йшли у відставку. Козаки, з яких формувалися нові військові підрозділи, тепер стали називатися казенними хліборобами, або державними селянами, — особисто вільними людьми, які мусили сплачувати різноманітні податки на користь імперської скарбниці. За наказом Катерини II до Петербурга були вивезені козацькі військові прапори, печатки, гармати.

«Жалувана грамота дворянству». Щоб остаточно заспокоїти й наблизити до себе колишню козацьку старшину, 1785 року Катерина II оприлюднила так звану «Жалувану грамоту дворянству» — царський документ, який, за влучним виразом українського історика М. Брайчевського, фактично дарував українській шляхті та старшині дворянські права як нагороду за зраду національних інтересів. Ощасливлена українська еліта, отримавши довгоочікуване дворянство, фактично погодилася з остаточним знищенням політичної автономії, за яку так міцно трималися її попередники протягом більш ніж столітнього періоду протидії наступу царату.

Отже, завдяки впровадженим на українських землях реформам Україна повністю втратила залишки державності й перетворилася на звичайну провінцію Російської імперії, тому 1786 року була ліквідована друга Малоросійська колегія.

§ 37. Правобережна Україна. Буковина. Закарпаття. Східна Галичина

Після того, як Петро І вивів свої війська з Правобережжя, ті землі перейшли під владу Речі Посполитої. Але після затяжної Північної війни цей край був спустошений. Щоб заселити його селянами, магнати та королівські урядники звільняли новопоселенців від панщини на 15-20 років. Завдяки тому сільське господарство на Правобережжі швидко відновлювалося.

Маєтки магнатів за розміром та розкішшю не поступалися королівським. Але ж, щоб утримувати пишні палаци з військовими залогами, потрібні великі кошти. Тому після завершення пільгового терміну для новопоселенців магнати швидко відновили на Правобережжі фільварки, а панщина знову сягнула 4—6 днів на тиждень. Зросли і повинності: селян активно залучали до будівництва і ремонту панських осель, шляхів та мостів. Окрім того, з кожного селянського двору збирали продукти.

Ситуація у містах не була кращою. Багато з них здрібніли, втратили магдебурзьке право і перейшли під пряме управління королівських урядників або магнатів. Ремесла і промисли занепали. Православні єпархії під тиском короля та сейму поступово приймали унію.

1. Яких заходів вжила Річ Посполита, щоб заселити спустошене Правобережжя?

2. Яким було становище селян після закінчення пільгових термінів господарювання?

3. Що змінилося в становищі міст?

Жниця, О. Сластьон

Дослідниця про одну з причин злиденного становища українських селян.

Наталя Яковенко (український історик)

. Внаслідок велетенських розмірів тутешніх (українських) володінь (магнати використовували їх) не прямо, а через оренди і суборенди (оренди вже орендованої землі), тобто (селяни) мусили задовольняти апетити цілої піраміди власників, яка височіла над (ними).

1. Оренда – це тимчасове чи постійне володіння майном?

2. Суборенда покращувала становище селян чи погіршувала?

Дослідниця про правобережні міста у XVIII ст. Наталя Яковенко (український історик)

. Абсолютна більшість поселень міського типу . (у XVIII ст.) так і залишалася приватновласницькими . з символічною формою самоврядування і переважним складом населення, що займається не ремісничим, а сільськогосподарським виробництвом.

1. * Як ілюстрація, наведена поруч, пов’язана з документом?

Полтавська битва, фрагмент гравюри П. Пикара, 1711 р.

Зверніть увагу — це важливо!

Відновлення панщини та переслідування православних зумовили часті селянські повстання на Правобережжі. Шляхта називала повсталих селян гайдамаками, тобто свавільниками, бунтівниками. Насправді гайдамаки були борцями за національне, релігійне і соціальне визволення. Інколи селянам допомагали запорожці, які мали кращий військовий досвід та озброєння. Гайдамаки руйнували маєтки землевласників, знищували документи тощо, але їх повстання були розрізненими: то в одному місці селяни візьмуться за зброю, то в іншому, через це гайдамаки раз-по-раз зазнавали поразок.

1768 р. польський король під тиском Російської імперії зрівняв у правах православних, протестантів та католиків. Тоді римо-католицька шляхта України об’єдналася у містечку Бар (нині Вінницька обл.) в конфедерацію (політичний союз), щоб примусити короля відмовитися від свого рішення. Так утворилася Барська Конфедерація 1768 р. На допомогу польському королю прийшли війська Катерини II.

Українці сприйняли появу російського війська як сигнал до дії. У травні 1768 р. розпочалася Коліївщина – велике гайдамацьке повстання, яке отримало свою назву від слова «колоти». З Київщини повстання швидко поширилось на Брацлавщину, Поділля і Волинь. На звільнених землях запроваджувалося козацько-селянське самоврядування. Повстанці проголосили гетьманом запорожця Максима Залізняка, а іншого лідера – Івана Гонту – уманським полковником. І це повстання король придушив за допомогою військ Катерини II.

1. Хто такі гайдамаки? За що вони боролися?

2. Що сприяло початку Коліївщини? Хто очолив це народне повстання?

3. Як було придушено Коліївщину?

Детальніше про. козацьку надвірну міліцію

На Правобережній Україні для підтримання порядку розміщувалася 3-тисячна регулярна коронна армія. Разом з тим, кожний магнат для охорони своїх маєтків утримував власну «надвірну міліцію», тобто приватну охорону. Найманцям надавали коня, рушницю, спис, пару пістолів, порох. За службу вони отримували платню, земельні наділи та звільнялися від виконання селянських повинностей. Тому «надвірну міліцію» називали ще козацькою.

Особистість.

Максим Залізняк (1740-1768)

Ім’я (повне). Максим Ієвлевич Залізняк.

Народження. Народився в с. Медведівка або с. Івківці на Черкащині.

Походження. Родом із селян.

Початкові умови формування особистості. Після смерті батька проживав у сім’ї старшої сестри. В 13 років подався на Запорожжя. Певний час ходив на рибні промисли на Дніпрі, потім наймитував в Очакові.

Особистість

Іван Гонта (?-1768)

Ім’я (повне). Іван Гонта (ім’я батька невідоме). Народження. Народився в с. Розсішки поблизу Умані. Рік народження не встановлено.

Походження. Родом із селян.

Освіта. Добре писав і розмовляв польською, мав шляхетні манери.

Ключові події життя. Якийсь час був старостою Воздвиженської церкви м. Володарки (на північ від Умані, нині Київська обл.). На початку 1760-х зарахований до надвірної козацької міліції київського воєводи Салезія Потоцького. Здобув прихильність воєводи і згодом був призначений сотником уманської козацької міліції, отримав у володіння села Розсішки й Орадівку. Потоцький навіть обіцяв Івану Гонті шляхетство.

Подальшу долю М. Залізняка та І. Гонти поєднала Коліївщина 1768 р.

Коліївщину — гайдамацьке повстання 1768—1769 рр.

Запорожці знали про скрутне становище українців на Правобережжі, тому знайшлося декілька сміливців, які 1767 р. записалися послушниками до Мотронинського монастиря біля Чигирина і розпочали підготовку визвольного повстання. 18 травня 1768 р. – у День Святої Трійці – після завершення богослужіння запорожець Максим Залізняк перед велелюдним зібранням прочитав «Золоту грамоту», де імператриця нібито дозволяла гайдамакам піднятися на повстання. Цей документ був вигаданим, але люди в нього повірили та й сам Максим сподівався на підтримку православної імператриці. Спалахнуло повстання. Коли гайдамаки наблизились до міста Умані, на бік повсталих перейшла уманська козацька міліція на чолі з Іваном Гонтою. Розпочалася облога, а згодом перемовини, під час яких шляхтичі в місті мало не повбивали делегатів від Залізняка і Гонти. Тоді повстанці вдерлися до Умані і вчинили там страшенний погром. 11 червня 1768 р. вони проголосили М. Залізняка гетьманом, а І. Гонту – уманським полковником. В Київщині і Брацлавщині запровадили козацький устрій з поділом на полки та сотні. Тим часом до Умані підійшли війська Катерини II, яких повстанці вважали своїми союзниками. Генерали імператриці ввечері запросили старшину на бенкет, а зранку їх роззброїли і полонили. Залізняка та інших запорожців як «російських підданих» засудили до побиття батогами та довічного заслання до Нерчинських копалень. По дорозі вони, щоправда, втекли, але згодом були впіймані. Івана Гонту та решту «польських підданих» королівські урядники стратили після катувань у с. Серби (нині с. Гонтівка на Вінниччині). Як представники свого часу, повстанці проявляли надмірну жорстокість до своїх ворогів і самі зазнавали такої ж, коли потрапляли до них у руки. В пам’яті українців вони залишилися героями і були оспівані в народних думах, піснях, легендах і переказах.

Коліївщина (фрагмент), О. Шупляк

Що символізує птах, зображений над повстанцями?

Наслідки діяльності.

Щоб підняти визвольне повстання, М. Залізняк використав своє уміння переконувати людей, видаючи інколи бажане за дійсне. Він дав виплюснутись народному гніву, але це, водночас, мало наслідком багато понівечених людських доль.

Наслідки діяльності.

І. Гонта, відмовившись від завидної кар’єри, повторив подвиг Філона Джалалія 1648 р., чим посприяв зміцненню повстанського війська, здобуттю Умані і став сподвижником М. Залізняка у всіх його справах.

3. Буковина. Східна Галичина. Закарпаття. Рух опришків

Зверніть увагу — це важливо!

У XVIII ст. Буковина входила до складу Молдови, яка визнавала протекторат Туреччини, Східна Галичина – до Речі Посполитої, а Закарпаття у складі Угорщини перейшло під владу австрійських цісарів. У всіх згаданих землях проходили процеси денаціоналізації заможної частини українців, які поступово забували про своє коріння і прагнули бути поляками, угорцями, румунами тощо. І у всіх країнах однаково важко жилося селянам.

Селяни-кріпаки, наймити та інші знедолені тікали в Карпати, де створювали невеликі загони. Так зародився рух опришків (з латинської «знищувач», «порушник»). Саме Карпати поєднали народних месників Буковини, Галичини і Закарпаття. Опришки зненацька нападали та грабували заможних землевласників, купців, орендарів тощо і швидко відступали. Частину відібраного вони роздавали бідним, а решту ділили між собою. Були озброєні рушницями, пістолями, сокирами і ножами.

Піднесення опришківського руху у 1738—1745 рр. пов’язане з ім’ям Олекси Довбуша. До його загону, що діяв у Галицькому Прикарпатті, входило від 30 до 50 людей, але завдяки частій зміні розташування у магнатів складалося враження, що їх значно більше. Селяни допомагали опришкам: повідомляли про небезпеку, переховували та годували. Тож галицька шляхта довго не могла спіймати повстанців. Тоді була оголошена винагорода тому, хто вб’є чи впіймає О. Довбуша. Саме від кулі зрадника він і загинув. Але боротьба опришків та гайдамаків не пройшла безслідно. Вона таки привела спочатку до зменшення панщини, а у сер. XIX ст. – до скасування кріпосного права. Тільки після тих заходів рух опришків почав згасати.

1. Чому на західноукраїнських землях поширився рух опришків?

2. Де переховувалися загони опришків? Які методи боротьби вони використовували?

3. Коли опришківський рух зазнав піднесення? Як звали найвідомішого ватажка опришків?

Особистість.

Олекса Довбуш (1700—1745)

Ім’я (повне). Олекса Васильович Довбуш. Батько мав прізвище Добош (той хто б’є в барабани).

Самого Олексу іменували Добощуком – сином Добоша. Довбушем він став у фольклорі.

Народження. Народився у 1700 році у с. Печеніжин біля Коломиї (нині Івано-Франківська обл.).

Походження. З бідної селянської родини.

Початкові умови формування особистості. Довбуші були дуже бідними, не мали власної хати, тож знімали куток у багатшого селянина. Хоча батько Олекси був ковалем, але доводилося і чабанувати – випасати овець, що робив разом із синами Олексою та Іваном. Вони добре знали гори.

Легендарний ватажок опришків. Ставши відомим ватажком, одягався Олекса так само просто, як звичайний гуцул. Завжди носив із собою два пістолі за поясом, сокиру та рушницю. Відзначався силою. За спогадами очевидця, був він чорнявий, високий та кремезний. Загін Довбуша діяв понад вісім років. Олекса з хлопцями з’являвся на Станіславщині (Івано-Франківщині), Буковині, Закарпатті, Львівщині, навіть Тернопільщині. Вночі вони долали великі відстані, а вдень відсипалися у безлюдних місцях. Атакували там, де їх ніхто не чекав. Одна з найуспішніших операцій – взяття Богородчанського замку, де зберігалися великі цінності. Збиралися навесні, коли в лісі можна було ховатися. На зиму опришки розходилися. Олекса ж зимував у горах, у спеціальних таємних схованках із заздалегідь заготовленими харчами. Братів-опришків було двоє: Олекса та Іван. Іван, на відміну від Олекси, був більш запальним та жорстоким. Якось під час суперечки він зарубав одного опришка, а Олексу поранив топірцем у ногу. З того часу Олекса став накульгувати, а шляхи братів розійшлися. Гроші не були для опришків метою. Швидше засобом для існування ватаги. Часто опришки роздавали гроші нужденним. За переказами, Олекса будував церкву в Космачі. О. Довбуш був невловимим. Тож польська влада пообіцяла тому, хто вб’є Довбуша, пожиттєве звільнення від повинностей та землю у власність. Таким вбивцею став Стефан Дзвінчук. Мертвого Олексу довго возили по селах, щоб переконати людей у смерті героя.

Наслідки діяльності. Грабіж, прожиток, помста, знущання, селяни, благодійність, рятунок, люди, покарання, нужда, голодна смерть.

1. Усно сформулюйте наслідки діяльності О. Довбуша, використовуючи слова з підрубрики

2. Згадайте, що козаки називали бурдюгом. Чи використовував Олекса Довбуш щось подібне?

Коли в Україні тривала Коліївщина, .

з Англії Джеймс Кук відправився у наукову експедицію до берегів Австралії.

1. Запам’ятайте дати і події.

– 1738-1745 рр. – Олекса Довбуш – ватажок загону опришків. Піднесення боротьби.

– 1768 р. — Коліївщина – повстання під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти.

2. Поясніть значення понять: гайдамаки, Коліївщина, опришки.

3. Підготуйте доповідь про причини руху опришків та гайдамацьких повстань.

4. Займіть обґрунтовану позицію. Олекса Довбуш, Максим Залізняк, Іван Гонта – борці за

права народу чи безжальні розбійники і бандити?

Козацько-селянські повстання 1637—1638 років під проводом П. Бута (Павлюка), Я. Острянина (Остряниці), Д. Гуні

Антипольські настрої росли не тільки серед запорожців, а й серед реєстрового козацтва, яке навіть ціною видачі та страти ватажка Сулими полякам не домоглося для себе будь-яких привілеїв. Магнати і раніше гнобили реєстровців, захоплювали їхні землі і навіть вимагали від керівництва Речі Посполитої розпустити реєстр. Тривалий час реєстрові козаки не отримували і платні за службу. Все це викликало обурення з їхнього боку, що посилювалися постійними вимогами польського уряду продовжувати коритися, нести службу, придушувати свавілля нереєстрового козацтва і т. д. Внаслідок низи реєстрового війська все частіше вимагали від старшини забрати артилерію і йти на Запоріжжя. Спроби гетьмана Томіленка та інших старшин утримати козаків від бунту не увінчалися успіхом. У серпні 1636 р. частина реєстровців Чигиринського і Черкаського полків на чолі з Павлюком пішла на Запоріжжя. Це стало передвістям нового повстання в Україні. Павлюк і до цього користувався великим авторитетом серед козацтва, особливо нереєстрового. Навесні 1636 р. він був прийнятий на королівську службу в Чигиринський полк. Але, не змирившись із польсько-шляхетським пануванням, Павлюк вирішив скористатися невдоволенням реєстрових козаків для організації збройного виступу. Для цього йому вистачило кількох місяців. Опинившись на Запоріжжі та враховуючи досвід своїх попередників, Павлюк провів значну роботу з підготовки повстання. Для озброєння селян і міщан, які прибували на Січ, він використовував успішний похід до Криму, розпочатий запорожцями навесні 1637 р. Наприкінці травня в Черкасах були захоплені гармати реєстрового війська. Одночасно проводилась агітація серед реєстрових козаків, які перебували «на волості», з метою спільних дій проти поляків. У липні 1637 р. на Січі була скликана козацька рада, на якій Павлюка обрали гетьманом, а полковниками стали Карпо Скидан, Семен Биховець, Дмитро Гуня, Григорій Лихий і ін. Звернувшись до населення з універсалами, гетьман закликав його підніматися на повстання, знищувати реєстрову старшину як зрадників, погрожував розправою шляхті за переслідування козаків. Заклик був почутий. Тисячі селян і міщан стали приєднуватися до козацького війська, створювали самостійні загони і нападали на шляхетські маєтки, чи не підпорядковувалися польської адміністрації і т. д. В серпні 1637 р. повстанці на чолі з Павлюком виступили з Січі «на волость», сподіваючись зміцнитися в Східній Україна до того, як туди прийде коронне військо. Одночасно полковники Скидан та Биховець були послані на Лівобережжі з метою створення з повсталого населення загонів та об’єднання їх з основними силами повстанців. Незабаром всі Придніпров’я піднялося на боротьбу з гнобителями. Однак до початку вирішальних битв з поляками сили повстанців так і не були повністю об’єднані. Як і в роки порожніх повстань, негативно позначилася локальність виступів, коли селяни, які піднялися на боротьбу, воліли не йти далеко від своїх селищ. Коронному гетьману Конєцпольському знадобилися три місяці, щоб зібрати в Барі достатня кількість військ і кинути їх на придушення повстання. Командувачем польсько-шляхетської армії призначили польного (заступник коронного) гетьмана Миколу Потоцького. Битва між повстанцями (10 тис. чол.) і поляками (15 тис. чол.) відбулася 6 грудня 1637 р. у села Кумейки поблизу Черкас. Павлюк і Скидан першими атакували ворожий табір, який був вигідно розташований і добре укріплений. Відбивши напад, польські війська перейшли в наступ і ціною великих втрат завдали поразки повстанцям. Основні сили повсталих під командуванням Гуні відступили до Черкас, а Павлюк і Скидан з частиною повстанського війська попрямували до Чигирина. Об’єднавшись під Боровицею південніше Черкас, повсталі 10 грудня знову вступили в бій з противником. Потоцький, не сподіваючись зломити опір козаків силою, запропонував їм почати переговори. Для ведення переговорів в польський табір прибули Павлюк, Томіленко та ще троє старшин. Польний гетьман і комісар у козацьких справах А.Кисіль запевнили, що козакам буде збережено життя і свобода, якщо вони припинять опір. Старшина, враховуючи важке становище повстанців, погодилася на капітуляцію. Але ледь козаки вийшли зі своїх укриттів, як їх відразу ж оточили польські війська. В цей же час Павлюк та інші отамани, що брали участь в переговорах, були схоплені і під посиленою охороною відправлені до Варшави, де їх згодом стратили. Гуні і Скидану з частиною повсталих вдалося піти на Запоріжжя. 14 грудня 1637 р. козаки, що залишилися під Боровицею, провели раду і прийняли умови, пред’явлені польським командуванням. У присязі, даній полякам, вони висловлювали свою покірність і зобов’язувалися виконувати розпорядження польського керівництва, вигнати із Запоріжжя всіх свавільників, спалити човни і т. д. Одночасно Потоцький замінив все командування реєстрового війська. Гетьманом реєстрових козаків став Ілляш Караїмович, військовим писарем – Богдан Хмельницький, полковниками – М.Нестеренко, А. Лагода та ін. Нова старшина була призначена переважно з тих, хто брав участь у повстанні. Йдучи на такий компроміс, поляки розраховували тим самим привернути козацьку верхівку на свою сторону.