Текст і дискурс: проблеми дефініцій
Колісник Ю. Текст і дискурс: проблеми дефініцій / Юлія Колісник // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології» – 2010. – № 675. – С. 111–114.
Визначено поняття «дискурс» і «текст»; розглянуто відмінності та подібності в суті та особливостях цих термінів. Коротко охарактеризовано основи інтерпретації понять «дискурс» та «текст» із погляду структурно-семантичних категорій. Розглянуто можливість узагальнення, і водночас, розмежування досліджуваних понять.
Ключові слова: текст, дискурс, когнітивний фрейм, комунікативна подія, адресат, адресант, реципієнт.
The paper deals with the definition of terms “discourse” and “text”. The differences and similarities of the essence of the given terms are overviewed. Short characteristics of the basis of the interpretation of the notions “discourse” and “text” from the point of view of the structural semantic categories is given. The possible way to generalize and differentiate these notions is being revised.
Keywords: text, discourse, cognitive frame, communicative act, addressee, addresser, recipient.
Філологія як наука гуманітарна, на відміну від точних наук, допускає множинність визначень того самого поняття. Це, зокрема, стосується термінів текст і дискурс, для яких дослідники пропонують усе нові й нові визначення.
За всього різноманіття визначень у сучасній лінгвістиці вирізняється три основні підходи до вирішення термінологічної проблеми: утотожнення понять текст і дискурс, повне розмежування понять за характеристикою статика об’єкта (текст) /динаміка комунікації (дискурс) і залучення тексту до поняття дискурсу. Розбіжності в підходах до визначення цих понять зумовлюються як історією становлення наукової галузі, об’єктом якої є текст, так і складністю, багатогранністю комунікативних одиниць вищої єдності.
Спочатку «лінгвістика тексту» слугувала загальним визначенням для будь-якого лінгвістичного дослідження тексту письмового або усного. Із цієї причини текст і дискурс розглядалися як взаємозамінні поняття. Дослідники використовували термін текст, аналізуючи процес його породження й сприйняття, вивчаючи його як процес і як продукт мовної діяльності, розуміючи під текстом фрагменти усної та письмової комунікації будь-якого обсягу. Виходячи із цього, відмінність між лінгвістикою тексту й аналізом дискурсу не розглядали як принципову.
У надрах різних наукових шкіл сформувалися й передумови для розмежування понять тексту й дискурсу. Спочатку текст асоціювався, насамперед, із матеріальним об’єктом, якому притаманна синтагматична протяжність, що характеризується зв’язністю та цілісністю. А термін аналіз дискурсу, як відзначає Н. Д. Арутюнова, використав З. З. Харріс у 1952 р. для позначення дистрибутивного аналізу тексту із залученням до його опису соціокультурної ситуації. У сфері прагматики початковим було уявлення про текст як про повідомлення або мовний акт, залучений до комунікативного процесу [1, с. 136–137].
Таким чином, дискурс почали розглядати як лінгвістичний складник комунікації, і, ширше — як мову (усну і письмову), занурену в комунікативний контекст.
У сучасній лінгвістиці використовують обидва терміни, що спричинило ряд активних дискусій із проблем тексту-дискурсу. Ці дискусії стимулюються прагненням дати вичерпне визначення поняттям, розмежувавши чи ототожнивши їх, а також чітко їх охарактеризувавши.
Визначення поняття «текст»
Аж до теперішнього часу існує проблема визначення поняття тексту. Дійсно, текст як лінгвістичний феномен надзвичайно багатопланове явище, і це зумовлює множинність його дефініцій [2].
Так, із позицій структурно-семантичного підходу текст виступає як упорядкована структурно-змістова єдність, що об’єднана різними типами лексичного, логічного, лексико-граматичного зв’язку. З позицій комунікативного напрямку текст характеризується як деяка система комунікативних елементів, функційно (тобто для конкретних цілей) об’єднаних загальною концепцією або комунікативною інтенцією в єдину замкнуту ієрархічну структуру. З урахуванням параметрів комунікативної ситуації: адресат, адресант, код, повідомлення, обставини, будь-який текст — це смислове ціле, таке, що є організованою єдністю складових його елементів; повідомлення автора (адресанта) читачеві (адресатові) [3, с. 87].
Наведені визначення в загальних рисах відображають суть тексту. Проте через розмаїття різновидів текстів це складне лінгвістичне явище на сьогоднішній день однозначно не виведене.
Як відзначає І. В. Арнольд, щоб дати загальне визначення тексту, яке б відрізняло його від інших рівнів мови, необхідно дати відповідь на такі питання: 1) що є констатувальним чинником тексту; 2) які межі тексту; 3) якими можуть бути розміри тексту й чим вони визначаються; 4) які зв’язки тексту й інших рівнів мови [4, с. 191].
1) Констатувальним чинником тексту є та обставина, що він призначений не тільки для передавання, але й для зберігання інформації. Це повідомлення не тільки контакту цього моменту, але й комунікація через століття й відстані.
2) Межі тексту визначаються задумом автора й у письмовому тексті зображуються графічно. Текст — унутрішньо зв’язане закінчене ціле, таке, якому притаманна ідейно-художня єдність. Ознака цілісності й структурованість додає особливий сенс навіть тексту, що складається з абсурдних слів, у тому випадку, якщо він побудований за певними віршованими й граматичними правилами.
3) Хоча для обмеження тексту від не-тексту обсяг повідомлення до уваги брати не належить, він має істотне значення для класифікації текстів за жанрами й літературним формам. І. В. Арнольд наводить визначення М. Халлідея, який уважає, що текст складається з речень, число яких n не може бути менше, але може бути скільки завгодно більше одиниці (n≥1). Таким чином, під текстом розуміється саме конкретний, матеріальний об’єкт, що важливо для розрізнення категорій текст і дискурс [4, с. 198].
4) Як відзначає Н. Д. Арутюнова, дискурс — це мова, занурена в життя. Тому термін «дискурс», на відміну від терміна текст, не застосовують до стародавніх та інших текстів, зв’язки яких із живою дійсністю не відновлюються безпосередньо. Поняття дискурсу пов’язане з поняттям тексту як процесу між учасниками комунікативної події. Поняття тексту пов’язане з відрізком мови як продуктом комунікації[ 1; 5, с. 210].
Визначення поняття «дискурс»
Переконливим є наступне важливе спостереження, зроблене О. С. Кубряковою та О. В. Александровою: «Під дискурсом треба мати на увазі іменний когнітивний процес, пов’язаний з реальним творенням мови, створенням мовного твору, текст є кінцевим результатом процесу мовної діяльності, що виливається в певну закінчену (і зафіксовану) форму» [6; 7, с. 324].
У структурі дискурсу виділяють три компоненти:
1) когнітивна модель змісту, тобто узагальнена модель референтної ситуації;
2) демонстрація знань про соціальний контекст, з урахуванням специфіки якого здійснюється соціальна взаємодія за допомогою текстів, а також
3) лінгвістичні знання про організацію дискурсу на макрорівні, тобто нарративних схемах побудови тексту, і на мікрорівні, під яким мають на увазі семантико-синтаксичні знання.
Когнітивний фрейм дискурсу виступає у вигляді ієрархії елементів, основними з яких є: «агент», «реципієнт», «засіб», «результат», «об’єкт», «причина», «умова», «час», «місце», «мета» та ін., і взаємодії цих елементів, що встановлюються уявленням про «дію» («акт»). Фрейм змісту тексту є абстрактнішою схемою порівняно з денотативним рівнем представлення змісту. Когнітивний компонент тексту репрезентується у вигляді багаторівневої структури. Верхнім інтегральним рівнем є украй узагальнена схема когнітивного змісту, інваріантного щодо мовних маніфестацій. Далі слідує рівень моделей, сукупне представлення яких визначає тематику жанру. У процесі декодування тексту актуалізуються передусім моделі, співвіднесені з тематичним репертуаром. Рівень приватних моделей, вузловими елементами яких є номінації тематичних розділів або певних груп текстів має змінну характеристику, а самі моделі отримують статус констант у конкретних текстах [8, с. 13; 9, с. 256].
Текст і дискурс
Семантична база тексту (когнітивний фрейм) у дискурсному процесі стає основою текстової макроструктури, яка формально втілюється в певній послідовності комунікативних блоків тексту (заголовок, вступ, основний зміст, висновок), створюючи суперструктуру або суперсхему тексту.
Дискурс — це зв’язний текст у сукупності з екстралінгвальними, прагматичними, соціо-культурними й іншими чинниками; текст — це мова, яку розглядають як цілеспрямовану соціальну дію, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмів їх свідомості (когнітивних процесах). Дискурс містить паралінгвістичний супровід мови (міміку, жести).
Послідовно до моделювання прагматичних знань дискурсу підійшов Т. А. ван Дейк. Автор наводить загальний і конкретний прагматичний контексти. Фрейм загального прагматичного контексту описується в категоріях верхнього рівня (особисте, суспільне, інституційне, неформальне). Сюди ж входять репрезентації загальнокультурних знань, соціально-групові конфігурації. Конкретні моделі соціальної взаємодії визначають за допомогою релевантних характеристик учасників комунікації, куди входять: позиції, ролі, статуси, властивості, взаємовідносини (перевага, авторитет, рівнозначність), функції (тимчасові позиційні характеристики) [2, с. 76].
Детермінанти комунікативного контексту й релевантні складники когнітивного змісту, відбиваючись у мовному оформленні повідомлення, визначають специфіку вертикальної моделі розгортання текстів.
Зазначено, що в різних типах дискурсів співвідношення прагматичного й когнітивного складників дискурсу виявляється по-різному, що пояснюється відмінністю дискурсних стратегій. Так, у діалозі сценарій комунікативної ситуації набагато виразніше фіксується в тексті, тоді як у письмовому, наприклад, науково-технічному тексті домінують наведення фреймової структури референтної ситуації.
Треба мати на увазі також, що когнітивний фрейм у процесі вертикального розгортання заповнюється з урахуванням контекстуальних особливостей дискурсу. Далеко не всі компоненти ситуативної схеми або сценарію отримують реалізацію в тексті. Обов’язкові на концептуальному рівні, елементи когнітивного фрейма не завжди потрапляють у макроструктуру тексту. Шикуючись у тексті в певній конфігурації, семантичні елементи, що потрапили в експонентний план, послідовно структуруються та ієрархічно організовуються, залежно від прагматичних детермінантів дискурсу, визначаючи макросхематичний сценарій (композиційну організацію) тексту. При цьому релевантними параметрами мікротекстової організації є визначення учасників комунікації та інших характеристик прагматичного контексту, подій, станів, дій тощо [10, с. 107].
Таким чином, з позицій когнітивного підходу відмінність тексту від дискурсу стає очевидною.
Дискурс — складне комунікативне явище, яке охоплює й соціальний контекст, що створює уявлення як про учасників комунікації, так і про процеси творення й сприйняття повідомлення. У широкому смислі слова дискурс є складною єдністю мовної форми, значення й дії, що можна охарактеризувати за допомогою розуміння комунікативної події чи комунікативного акту. Перевага такого розуміння полягає в тому, що дискурс не обмежується рамками конкретного мовного висловлювання, а саме межами тексту [11]. Під дискурсом також розуміють текст зв’язного мовлення, який складається з послідовності комунікативних одиниць мови, що переважають за обсягом просте речення, і перебувають у смисловому зв’язку, вираженому лінгвістичними засобами [12, с. 19].
Під текстом розуміють переважно абстрактну, формальну конструкцію, під дискурсом — різні види її актуалізації, які розглядають під кутом зору ментальних процесів і у зв’язку з позалінгвальними факторами [2, с. 121–122].
Е. Бенвеніст одним з перших надав слову дискурс, яке у французькій лінгвістичній традиції означало мовлення взагалі, текст, термінологічного значення, позначивши ним «мовлення, привласнюване мовцем» [13, с. 136–137].
Отже, у статті вирішені наступні поставлені завдання:
– уточнено поняття дискурс і текст, їх лінгвокогнітивні ознаки та особливості в сучасній мовознавчій науці;
– обґрунтовані семантико-синтаксичні категорії дискурсу та тексту;
– з’ясовано структурно-семантичні та граматичні зв’язки в дискурсі;
– висвітлено функційність дискурсу, лінгвістичну структуру, суттєві ознаки та тенденції розвитку дискурсознавства.
На думку автора, стаття стане в нагоді для дослідження комплексного підходу до визначення та вивчення аспектів розвитку когнітивного потенціалу дискурсознавства, типологій дискурсу й тексту, подальших тенденцій розвитку.
1. Арутюнова Н. Д. Дискурс / Н. Д. Арутюнова // Лингвистический энциклопедический словарь. — М.: 1990. — 136 с. 2. Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация / Т. А. ван Дейк. — М., 1989. 3. Гальперин И. Р. Текст как обьект лингвистических исследований / И. Р. Гальперин. — М.: Наука, 1981. — 139 с. 4. Арнольд И. В. Стилистика современного английского языка: стилистика декодирования / И. В. Арнольд — Л., 1981 — 295 с. 5. Бузаров В. В. К вопросу о термине «дискурс» / В. В. Бузаров // Горизонты гуманитарного знания: сб. научн. тр. ПГЛУ. — Пятигорск, 1999 — 314 с. 6. Кубрякова Е. С. Части речи с когнитивной точки зрения / Е. С. Кубрякова. — М., 1997. — 326 с.; 7. Демянков В. З. Доминирующие лингвистические теории в конце ХХ века / В. З. Демянков // Язык и наука конца 20 века. — М., 1995 — 415 с. 8. Жаботинская С. А. Концептуальний анализ: типы фреймов / С. А. Жаботинская // Вісник Черкаського університету. Серія «Філол. науки». — Черкаси, 1998. — Вип.11. — С. 12–25. 9. Корниенко А. В. Языковые проблемы межкультурной научной коммуникации / А. В. Корниенко // Политекст. — 2006. — Т. 2. — № 4. 10. Тер-Минасова С. Г. Язык и межкультурная коммуникация: [учеб. пособие] / С. Г. Тер-Минасова. — М.: Слово/Slovo, 2000. 11. Лингвистический энциклопедический словар / [ред. Ярцева В. Н.]. — М., 1990. 12. Борботько В. Г. Использование естественного членения дискурса при его анализе / В. Г. Борботько // Аспекты изучения текста. — М., 1981. 13. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Э. Бенвенист. — М., 1974.
Семантико-теоретичний аналіз функціювання терміна дискурс
Кость С. Семантико-теоретичний аналіз функціювання терміна дискурс / Світлана Кость // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології» – 2010. – № 675. – С. 121–124.
У статті досліджується походження й значення терміна дискурс як найважливішої категорії комунікації.
Ключові слова: дискурс, комунікація, лінгвістика, текст, спілкування.
The article traces the origin and meaning of the term discourse as one of the most important categories of communication.
Keywords: discourse, communication, linguistics, text, intercourse.
Оскільки сучасна мовознавча наука спрямована на вивчення специфіки й розробку системи загальної теорії комунікації, однією з найважливіших категорій якої є дискурс, як об’єднувальна ланка для комунікативістики, лінгвофілософії, риторики, семіотики, журналістики тощо, то актуальним видається вивчення етимології та семантики терміна дискурс.
В Україні проблемами функціювання дискурсу займаються такі вчені: Ф. Бацевич (дискурс як процес і категорія комунікації, типи дискурсів), К. Серажим (дискурс як соціолінгвальне явище комунікативного середовища загалом і політичний дискурс як феномен сучасного інформаційного простору України), А. Єрмоленко (дискурс як основа і форма націоналі-змваного життєвого світу), Г. Почепцов (типологія дискурсів) А. Токарська (правовий дискурс) та ін. Серед зарубіжних учених окреслену проблему вивчають: Т.А. ван Дейк, М. Вебер, Ю. Габермас, Й. Стернін, Г. Солганик, Дж. Фіске, Р. Водак, Р. Ходж, Л. Дж. Філипс, М. Йоргенсен та ін.
Метою статті є аналіз походження терміна дискурс та з’ясування його семантики.
Поняття дискурсу є одним з основних понять сучасної комунікативної лінгвістики. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині XX століття мовознавство впродовж досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв’язаних сторін мови — мовній системі, але, починаючи із другої половини 60-х років, у межах так званого «прагматичного повороту» в лінгвістиці [2, с. 88], центр уваги лінгвістів переноситься на інший бік цієї діалектичної єдності — мовленнєву діяльність та її продукт — дискурс, формальні характеристики якого отримав у 1952 році 3. Херріс у статті, присвяченій аналізу мови рекламних текстів.
Суперечки, які точилися в наукових колах із приводу існування чи відсутності дискурсу, можна вважати схоластичними, оскільки дискурсу дійсно немає як емпіричної субстанції. Такою субстанцією є тільки мова. Проте дискурс є дійсним як інструмент пізнання побудови мовлення, що розглядається в певних аспектах [15, с. 34].
Термін дискурс зародився понад дві тисячі років тому. Ним у ці часи в Римі називали бесіди, діалоги, мовлення вчених. Саме в цьому значенні слово увійшло в сучасні європейські мови: французьке diskours і англійське diсkoursе мають значення «діалог, міркування, лекція, доповідь». А у 50-х роках ХХ століття поняття дискурс почали вживати як термін лінгвістики. Автор дистрибутивного методу З. Херріс у 50-і роки минулого століття використав поняття дискурс і аналіз дискурсу для дистрибутивного аналізу не лише окремих речень, а й текстів, розглядаючи їх у контексті супровідної соціокультурної ситуації. Дещо пізніше у французькій лінгвістичній традиції терміном дискурс позначали мову й мовлення взагалі. Згодом дискурс почали асоціювати з лінгвістикою тексту, вивчаючи закономірності формування та функціювання текстів. На початку 70-х дискурс уважали синонімом поняття функціональний стиль* і еквівалентом поняття текст (через відсутність у деяких європейських мовах слова, яке було б відповідником франко-англійського дискурс) [10, с. 116]. Сприйняття дискурсу як суто «текстової» категорії було зумовлене тогочасними тенденціями лінгвістики: 1) намаганням вивести синтаксис за межі речення, що й було втілено, наприклад, у макросинтаксисі Т. А. ван Дейка, а також у синтаксисі тексту В. Дресслера, одного з засновників лінгвістики тексту; 2) успіхами у вивченні мовної прагматики, теорії мовленнєвих актів; 3) трактуванням мовлення як соціальної дії; 4) прагненням до інтеграції гуманітарних досліджень тощо [12, с. 208].
Теорія дискурсу, як прагматизованої форми тексту, бере свій початок у концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discourse) — мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить, і план оповідання (rесіt). Дискурс Е. Бенвеніст розуміє як «усіляке висловлювання, що зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а також наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника» [4, с. 276–279].
Взаємодіючи в соціумі, люди виявляють різноманітні типи активності (соціальну, когнітивну, фізичну, психічну тощо). Процеси міжособистісного спілкування здійснюються з використанням конкретної мови (мов) у поєднанні з конкретними фізичними, психічними, когнітивними тощо діями, станами, процесами, почуттями, супроводжуються взаємодією з різноманітними об’єктами тощо. Це складне поєднання мовного й позамовного, у межах якого постійно перебуває людина як соціальна істота, у спеціальній літературі прийнято називати дискурсом [1, с. 13].
Не існує єдиного теоретичного визначення терміна дискурс. Це пов’язано з багатоаспектністю його змісту й форм. Сфера вживання цієї термінологічної одиниці дуже широка: лінгвістика, теорія комунікації, семіотика, логіка, філософія, а також психолінгвістика, соціолінгвістика та інші. Незважаючи на те, у межах якої науки проводиться дослідження, об’єднувальним началом є поняття дискурсу. У зв’язку із цим, К. Серажим робить висновок, що дискурс є багатозначним терміном [12, с. 7]. Крім того, можна простежити використання дискурсу як у горизонтальному напрямку (у різних науках), так і у вертикальному, тобто на різних рівнях лінгвістики. Із різноманітністю використання терміна дискурс пов’язане й «розуміння дискурсу як ідеологічно наповненого тексту. У цьому випадку ідеологія розуміється не тільки як політична спрямованість висловлювань, а будь-яке насаджування поглядів, чи то любов до тварин, чи відданість вегетаріанству» [5; 9; 16].
Домінік Мангено подає такі значення лексеми дискурс:
1) еквівалент поняття мовлення, тобто будь-яке конкретне висловлювання;
2) одиниця, яка за розміром перевершує фразу, висловлювання в широкому сенсі; те, що є предметом дослідження граматики тексту;
3) те, що називають впливом висловлювання на адресата;
4) бесіда, яка розглядається як основний тип висловлювання;
5) мовлення, яке присвоюється мовцем, на противагу розповіді, яка розгортається без експліцитної участі суб’єкта висловлювання;
6) у протиставленні мова й дискурс;
7) система обмежень, які накладаються на необмежену кількість висловлювань з огляду на конкретну соціальну або ідеологічну позицію;
8) за традицією аналіз дискурсу визначає свій предмет дослідження, розмежовуючи висловлювання й дискурс, де висловлювання — це послідовність фраз між двома семантичними пробілами; дискурс — це висловлювання, що розглядається з позицій дискурсного механізму, який ним керує [2, с. 90].
Дискурс (з лат. diskursus — міркувати) — предмет вивчення комунікативної лінгвістики. Як термін він був уведений у науковий обіг німецьким філософом Ю. Габермасом як «форма комунікації, що визначається аргументацією, форма, у якій домагання значущості, що стали проблематичними, стають темою обговорення» [6, с. 47]. На думку А. Єрмоленка, дискурсом є спосіб діалогічно-аргументативного перевірення спірних домагань значущості стверджувальних та нормативних висловлювань (а також дій) з метою досягнення універсального (тобто значущого для всіх, хто здатний до розумної аргументації) консенсусу [6, с. 47]. Темою для обговорення в дискурсі є смисловий зміст мовних висловлювань і нормативний зміст оцінних вимог. А кінцевою метою є досягнення істинної згоди між партнерами в дискурсі.
З погляду комунікативної філософії, одного з найвпливовіших напрямів сучасної західної філософської думки, кожний міжособистісний процес спілкування, коли не визнається іншого інтересу, крім критики й обґрунтування, називається дискурсом. Під час спілкування співрозмовники проявляють себе як власники тільки їм притаманних психологічних, соціальних, пізнавальних якостей, а саме спілкування відбувається в якомусь конкретному часі та просторі. Дискурс — це не стратегічна дія, якій притаманний принцип «волі до влади», а основа толерантності, взаємного порозуміння, підґрунтям якого є «воля до взаємності» [6, с. 48]. Отже, дискурс не є протилежним життєвому світові, а є його основою й водночас формою раціоналізованого життєвого світу. Він обґрунтовує й утверджує суспільні моральні правила та норми.
Данські дослідники комунікації пояснюють дискурс як спосіб уявлення світу або якогось його аспекту. А дискурсивну практику розглядають як один з вимірів або моментів соціальної практики в діалектичному зв’язку з іншими моментами соціальної практики [14; с. 39]. Це означає, що деякі аспекти соціального світу функціюють за законами іншої логіки, ніж логіка дискурсу й повинні вивчатися іншими методами.
На думку деяких українських дослідників, дискурс — це єдність мовленнєвої практики (діалогу, полілогу, інтеракції між його учасниками) і контексту (середовища, місця, топосу) її розгортання, зустрічі й взаємодії його учасників — членів якогось мовного (фахового, ідеологічного, творчого, конфесійного тощо) співтовариства. Виходячи із цього, «в рамках дискурс-аналізу будь-який дискурс — це водночас і лінгвістичний, і соціокультурний феномен. Такий дискурс виникає та еволюціонує в соціумі, культурі, життєвому світі людини; він здатний не тільки відчувати на собі вплив соціо-культурного середовища, а й справляти на нього зворотний активний вплив. Цей вплив дискурсу на соціум може бути і позитивним, і негативним, і навіть згубним для самого соціуму» [7, с. 26].
Отже, дискурс задає нову теоретико-методологічну перспективу дослідження проблеми, оскільки орієнтує на перехід від монологічного й позаконтекстуального розгортання теоретичної рефлексії до організації конструктивної та відповідальної комунікації й між самими дослідниками певної теоретичної проблеми, і з тими, хто намагається розв’язати відповідну проблему на практичному рівні.
А. Мамалига вважає, що внаслідок взаємодії мовних засобів тексту й позалінгвістичних компонентів комунікативного змісту формується поняття дискурсу, тлумачення якого в різних дослідженнях здійснюється на свій кшталт і нерідко віддаляється від основного енциклопедичного: зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними — прагматичними, соціокультурними, психо-логгічними та іншими факторами [8, с. 1]. Науковець пропонує подолати багатоплановість поняття дискурс, уведенням, за потреби конкретизації, певних означень (ситуативний, історичний, соціо-культурний, етнографічний тощо).
Сучасна дослідниця комунікації К. Серажим подає таке узагальнене визначення дискурсу. Дискурс — це складний соціолінгвістичний феномен сучасного комунікативного середовища, який, по-перше, детермінується (прямо чи опосередковано) його соціокультурними, політичними, прагматично-ситуативними, психологічними та іншими (конституюючими чи фоновими) чинниками, по-друге, має «видиму» — лінгвістичну (зв’язний текст чи його семантично значущий та синтаксично завершений фрагмент) та «невидиму» — екстралінгвістичну (знання про світ, думки, настанови, мету адресанта, необхідні для розуміння цього тексту) структуру і, по-третє, характеризується спільністю світу, який «будується» впродовж розгортання дискурсу його репродуцентом (автором) та інтерпретується його реципієнтом (слухачем, читачем тощо). Дискурс — це, образно кажучи, життя тексту в нашій свідомості, це накладання інформації, яку ми отримуємо з цього тексту, і нашого знання про обставини, спонуки його породження на ментально-чуттєве інформаційне поле нашого індивідуального «Я» [11, с. 13].
Російський дослідник Г. Солганик зазначає, що «близьким до поняття текст зі змістового і формального боку є поняття дискурс. Хоча між текстом і дискурсом багато спільного, ототожнювати їх все ж не слід. Спираючись на найбільш авторитетне вживання й аналіз контекстів, у яких уживається цей термін, дискурс можна визначити як текст, взятий у взаємозв’язку із життям, із соціальними й психологічними характеристиками мовців, з подієвим контекстом. У терміні дискурс підкреслюється процесуальність мовленнєвої дії. При цьому текст є тільки результатом, частиною процесу» [13, с. 8].
О. Менжерицька, аналізуючи розуміння дискурсу в англійській мові, робить висновок, що розуміння дискурсу, «у сучасних умовах тісно пов’язане з когнітивними дослідженнями. Це передбачає наявність своєрідної тріади: адресант інформації, адресат і текст, за допомогою якого інформація передається» [9, с. 54]. У процесі дискурсу автор пропонує адекватне сприйняття реципієнтом того повідомлення, яке він заклав у текст. Насправді адекватне декодування відбувається не завжди, тому можливе вичитування в тексті непритаманного йому змісту або суттєвого скорочення обсягу закладеної інформації. Сприйняття дискурсу залежне від когнітивної установки адресанта, характеристики аудиторії, для якої створений текст, і лінгвістичних та екстралінгвістичних стратегій подачі інформації.
Підсумовуючи здобутки зарубіжних науковців, дослідниця пропонує таке визначення дискурсу: «дискурс — це передача когнітивного змісту, який вкладає адресант адресату через посередництво тексту в його лінгвістичному втіленні й закладених у ньому певних стратегій подачі інформації» [9, с. 55]. Тож із погляду комунікативної практичної філософії дискурс — це: 1) спосіб діалогічно-аргументованої перевірки спірних домагань значущості стверджувальних і нормативних висловлювань (комунікативних дій) з метою досягнення універсального консенсусу між його учасниками; 2) інтерсуб’єктивний процес аргументованого порозуміння за допомогою засобів мови, коли визнається лише обґрунтування й пошук розумного консенсусу [3, с. 149]. Дискурс не може виникнути спонтанно, оскільки його суб’єкти повинні володіти комунікативною компетенцією, універсальною прагматикою як передумовою встановлення консенсусу.
Висновки. Аналізуючи все сказане вище, можна зробити висновок, що незважаючи на те, що теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується й досліджується вченими-лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття дискурс ще досі не існує. Воно (поняття) розглядається з погляду найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але, незважаючи на те, що всі ці підходи й базуються на різноманітних рисах та характеристиках, вони не виключають одне одного.
Бацевич Ф. С. Лінгвістична генологія: проблеми і перспективи / Ф. С. Бацевич. — Л.: ПАІС, 2005. — 264 с. 2. Бацевич Ф. С. Нариси з комунікативної лінгвістики / Ф. С. Бацевич. — Л.: Bид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. — 280 с. 3. Бацевич Ф. С. Філософія мови. Історія лінгвофілософських учень: [підручник] / Ф. С. Бацевич. — К.: ВЦ «Академія», 2008. — 240 с. (Альма-матер). 4. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Э. Бенвенист; [пер. с фр.] — М.: Прогрес, 1975. — 447 с. 5. Вінницька О. В. Фонема структурного англомовного газетного інформаційного повідомлення як фактор формування його прагматики / О. В. Вінницька // Новітня філологія. — 2005. — № 2 (22). — С. 132–136. 6. Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: підручник / Анатолій Михайлович Єрмоленко. — К.: Лібра, 1999. — 488 с. 7. Лук’янець В. С. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури / В. С. Лук’янець, О. М. Кравченко, Л. В. Озадовська. — К., 2000. — 304 с. 8. Мамалига А. Лінгвокомунікативна проблематика тексту і розвиток сучасної лінгвістики [Електронний ресурс] / А. Мамалига. — Режим доступу: http://journlib.univ.Kiev.ua. 9. Менджерицкая Е. О. Термин «дискурс» и типология медиадискурса / Е. О. Менжерицкая // Вестник Моск. ун-та. — 2006. — 10. Журналистика. — № 2. — С. 50–55. 10. Михайлин І. Л. Основи журналістики: [підручник] / І. Л. Михайлин. — вид. 3 доп. і поліпш. — К.: ЦУЛ, 2002. — 284 с. 11. Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність: [на матеріалах суч. газетн. публіцистики]: монографія / Катерина Серажим. — К., 2002. – 392 с. 12. Серажим К. Еволюція поглядів на дискурс / Катерина Серажим // Актуальні проблеми журналістики: зб. наук. праць. — Ужгород, 2001. — 490 с. 13. Солганик Г. Я. К определению понятий «текст» и «медиатекст» / Г. Я. Солганик // Вестник Моск. ун-та. — 2005. — Сер. 10. Журналистика. – №2. — С. 7–16. 14. Филипс Л. Дж. Дискурс-анализ. Теория и метод / Л. Дж. Филипс, М. В. Йоргенсен; [пер. с англ.]. — Х.: Из-во гуманитарный Центр, 2004. — 336 с. 15. Чернейко Л. О. Термин «дискурс»: поиски означаемого / Л. О. Чернейко // Вестник Моск. ун-та. — 2006. — Сер. 10. Журналистика. — № 2. — С. 34–41. 16. Чернышова Т. В. Особенности коммуныкативного взаимодействия автора и адресата через текст в сфере газетной публицистики / Т. В. Чернышова // Филологические науки. — 2003. — № 4. — С. 94–103.